Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Ткачука О.С.,

суддів: Висоцької В.С., Колодійчука В.М.,

Умнової О.В., Фаловської І.М.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом фізичної особи - підприємця ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа - ОСОБА_5, про стягнення заборгованості з орендної плати за касаційною скаргою фізичної особи - підприємця ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Харківської області від 17 вересня 2014 року,

У липні 2012 року фізична особа - підприємець ОСОБА_3 (далі - ФОП ОСОБА_3) звернулася до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 05 квітня 2012 року уклала із ОСОБА_4 договір оренди, відповідно до умов якого передала йому в тимчасове користування будівельні ліси, а він зобов'язався самостійно отримати майно зі складу та після спливу строку оренди повернути його на склад, визначено розмір орендної плати та пеню. Проте своїх зобов'язань відповідач не виконав, орендоване майно не повернув. Ураховуючи викладене та з урахуванням уточнення позовних вимог, позивачка просила стягнути з відповідача заборгованість з орендної плати у розмірі 42 595 грн.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від 09 липня 2014 року позов ФОП ОСОБА_3 задоволено. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ФОП ОСОБА_3 борг у розмірі 42 595 грн. Розподілено судові витрати.

Рішенням апеляційного суду Харківської області від 17 вересня 2014 року рішення районного суду скасовано. У задоволенні позову ФОП ОСОБА_3 відмовлено.

У касаційній скарзі ФОП ОСОБА_3 просить скасувати рішення апеляційного суду, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, й залишити рішення суду першої інстанції в силі.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що відповідач не довів факту повернення орендованого у позивача обладнання, тобто порушив умови договору оренди, що є підставою для стягнення з нього орендної плати за час прострочення та штрафних санкцій.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що позивач умисно не отримувала орендоване майно, яке відповідач намагався повернути після спливу строку оренди, тобто прострочення сталося не з вини відповідача, що звільняє його від відповідальності.

Проте з таким висновком апеляційного суду погодитись не можна.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Вказаним вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Судами встановлено, що 05 квітня 2012 року ФОП ОСОБА_3 уклала із ОСОБА_4 договір оренди, відповідно до умов якого передала йому в тимчасове користування будівельні ліси, а він зобов'язався самостійно отримати майно зі складу та після спливу строку оренди повернути його на склад.

Пунктами 5.1, 5.2 договору оренди передбачено, що розмір орендної плати складає 2 570 грн. і вноситься вона готівкою у вигляді передоплати у розмірі 100 % в день підписання вказаного договору.

У п. 9.2 зазначеного договору передбачено пеню за прострочення виконання договору.

Пред'являючи позов, ФОП ОСОБА_3 посилалась на те, що відповідач своїх зобов'язань не виконав, орендоване майно не повернув, що є підставою для стягнення з нього орендної плати за весь час прострочення та нарахування штрафних санкцій.

Статтею 526 ЦК України встановлено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно зі ст. 527 ЦК України боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту. Кожна із сторін у зобов'язанні має право вимагати доказів того, що обов'язок виконується належним боржником або виконання приймається належним кредитором чи уповноваженою на це особою, і несе ризик наслідків непред'явлення такої вимоги.

Частиною 3 ст. 237 ЦК України визначено, що представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Апеляційний суд наведеного не врахував та дійшов до передчасного висновку про те, що відповідач виконав умови договору в повному обсязі, передавши орендоване майно працівнику охорони позивача, оскільки у порушення ст. ст. 212- 214, 303, 316 ЦПК України не встановив наявності у цього працівника необхідного обсягу повноважень на отримання матеріальних цінностей, зокрема й орендованого майна від відповідача. Отже, висновок апеляційного суду про повернення відповідачем орендованого майна позивачеві обґрунтовано на припущеннях, що заборонено ч. 4 ст. 60 ЦПК України.

Крім того, висновок апеляційного суду про те, що позивачка умисно ухилялась від отримання від відповідача предмета оренди є безпідставним та необґрунтованим, оскільки належних та допустимих доказів такого ухилення судом не встановлено і не наведено, не встановлено також і фактів намагання відповідача вчасно повернути орендоване майно.

Відповідно до ч. 2 ст. 614 ЦК України відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання.

Суд апеляційної інстанції, посилаючись на ненадання позивачкою доказів того, що вона намагалася витребувати предмет оренди у відповідача, дійшов до передчасного висновку про її ухилення від отримання цього майна, оскільки після закінчення строку дії договору оренди у неї виникло право вимоги, а у відповідача - обов'язок з повернення орендованого майна, отже, відсутність своєї вини у простроченні виконання має доводити саме відповідач. Проте апеляційний суд у порушення вимог ст. ст. 10, 60 ЦПК України, ч. 2 ст. 614 ЦК України змінив передбачений законом тягар доведення у цій категорії справ.

Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, апеляційним судом не встановлені, рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 212 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України

Касаційну скаргу фізичної особи - підприємця ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Харківської області від 17 вересня 2014 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.