6-45181св14 Про визнання в порядку спадкування за законом права постійного користування земельною ділянкою для ведення фермерського господарства та права власності на частку фермерського господарства - 28.01.2015 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, Фермерського господарства "Попова дача", треті особи: приватний нотаріус Казанківського районного нотаріального округу Миколаївської області ОСОБА_5, державний реєстратор Казанківської районної державної адміністрації Миколаївської області Воробйова Раїса Олексіївна, про визнання в порядку спадкування за законом права постійного користування земельною ділянкою для ведення фермерського господарства та права власності на частку фермерського господарства, за касаційними скаргами Фермерського господарства "Попова дача" та ОСОБА_4 на рішення Казанківського районного суду Миколаївської області від 10 вересня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 12 листопада 2014 року,

У липні 2014 року ОСОБА_3 звернулася до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 року помер її чоловік ОСОБА_7, спадкоємцями якого є вона та два його сини. За життя, 21 квітня 1992 року, її чоловіком було отримано у постійне користування 43 га землі для ведення селянського (фермерського) господарства, яке було зареєстровано 03 березня 1993 року і отримало назву "Попова дача". У видачі свідоцтв про право на спадщину за законом на право власності на 1/3 частку фермерського господарства та 1/3 частку права постійного користування земельною ділянкою нотаріусом їй було відмовлено. У зв'язку з цим просила визнати за нею в порядку спадкування за законом право постійного користування на 1/3 частку земельної ділянки для ведення фермерського господарства площею 43 га, яка розташована на території КАСП ім. Петровського, НОМЕР_1, смт. Казанка Миколаївської області, а також право власності на 1/3 частку Фермерського господарства "Попова дача" (далі - ФГ "Попова Дача"), розташованого у смт. Казанка Миколаївської області, і зобов'язати державного реєстратора внести відповідні зміни до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.

Рішенням Казанківського районного суду Миколаївської області від 10 вересня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 12 листопада 2014 року, позов задоволено частково.

Визнано за ОСОБА_3 у порядку спадкування за законом після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_7 право постійного користування 1/3 часткою земельної ділянки площею 43,0 га, розташованої на території колишнього КАСП ім. Петровського Казанківського району Миколаївської області, з цільовим призначенням - для ведення селянського (фермерського) господарства на підставі державного акта на право постійного користування, виданого районною радою народних депутатів Казанківського району Миколаївської області 31 липня 1992 року на підставі рішення 10 сесії ХХІ скликання ради народних депутатів від 21 квітня 1992 року № 10/105, який зареєстровано в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 12

Визнано за ОСОБА_3 у порядку спадкування за законом після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_7 право власності на 1/6 частки Селянського (фермерського) господарства "Попова Дача", розташованого по АДРЕСА_1

У касаційних скаргах ФГ "Попова дача" та ОСОБА_4 просять скасувати зазначені судові рішення, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судами норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, колегія суддів дійшла висновку, що касаційні скарги підлягають задоволенню з наступних підстав.

З урахуванням вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Вимоги до змісту ухвали суду апеляційної інстанції передбачено в ст. 315 ЦПК України, в якій, зокрема, зазначаються узагальнені доводи та заперечення осіб, які беруть участь у справі; встановлені судом першої інстанції обставини; мотиви, з яких апеляційний суд виходив при постановленні ухвали, і положення закону, яким він керувався; у разі відхилення апеляційної скарги зазначаються мотиви її відхилення.

Відповідно до ст. ст. 303, 304 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Справа розглядається в апеляційному суді за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими законом.

Таким чином, у судовому рішенні апеляційний суд зобов'язаний дати відповіді на всі доводи апеляційної скарги, оскільки інакше буде порушено вимоги ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод щодо справедливого судового розгляду в такому його елементі, як мотивування судового рішення судом, який має право на дослідження нових доказів і переоцінку доказів.

Однак судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій наведеним нормам закону не відповідають.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що рішенням Казанківської районної ради Миколаївської області від 21 квітня 1992 року № 10/105 ОСОБА_7 надано у довічне успадковуване володіння для ведення селянського (фермерського) господарства земельну ділянку загальною площею до 50 га з подальшим уточненням площі після складання проекту відведення (т. 1, а. с. 15).

На підставі вказаного рішення ОСОБА_7 отримав державний акт на право постійного користування земельною ділянкою площею 43,0 га, з цільовим призначенням - для ведення селянського (фермерського господарства) (т. 1, а. с. 10-11).

03 березня 1993 року зареєстровано Селянське (фермерське) господарство № 12 "Попова дача", засновником якого вказано ОСОБА_7 (т. 1, а. с. 14).

Згідно з даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, статуту ФГ "Попова дача" та протоколів зборів членів господарства з 21 лютого 2011 року засновником господарства став також відповідач ОСОБА_4

ІНФОРМАЦІЯ_1 року помер ОСОБА_7, заповіту не залишив.

Спадкоємцями першої черги за законом є його діти: ОСОБА_4 та ОСОБА_8, а також дружина ОСОБА_3

ОСОБА_4 у встановлений законом шестимісячний строк звернувся до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини.

ОСОБА_8 відмовився від прийняття спадщини на користь ОСОБА_4, подавши про це відповідну заяву до нотаріуса за місцем відкриття спадщини.

ОСОБА_3 у силу ст. 1268 ЦК України вважається такою, що прийняла спадщину, оскільки постійно проживала разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини.

Нотаріусом відмовлено позивачу у видачі свідоцтв про право на спадщину за законом на право постійного користування земельною ділянкою та право власності на фермерське господарство.

Задовольняючи частково указаний позов, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки нотаріусом відмовлено позивачу у видачі свідоцтв про право на спадщину, тому спадкові права позивача ОСОБА_3 підлягають захисту у судовому порядку і вона має право на постійне користування 1/3 часткою спірної земельної ділянки та право власності на 1/6 частку ФГ "Попова дача".

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд погодився з такими висновками та вказав, що судом правильно, з урахування норм законодавства, визначено частки сторін на спадкове майно.

При цьому апеляційний суд визнав безпідставними доводи апеляційних скарг відповідачів про те, що право постійного користування земельною ділянкою не підлягає спадкуванню, оскільки вони не відповідають встановленим обставинам справи та вимогам законодавства.

Проте погодитися з такими висновками не можна, виходячи з наступного.

Частиною 1 ст. 92 Земельного кодексу України (далі - ЗК України (2768-14) ) установлено, що право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Відповідно до ч. 1 ст. 125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Згідно з ч. 1 ст. 126 ЗК України право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті, а відповідно до ч. 3 цієї статті право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державним актом на право постійного користування земельною ділянкою.

Відповідно до ст. 131 ЗК України громадяни та юридичні особи України, а також територіальні громади та держава мають право набувати у власність земельні ділянки на підставі міни, ренти, дарування, успадкування та інших цивільно-правових угод. Укладення таких угод здійснюється відповідно до ЦК України (435-15) з урахуванням вимог цього Кодексу. Пленум Верховного Суду України у п. 10 постанови від 30 травня 2008 року № 7 "Про судову практику у справах про спадкування" (v0007700-08) роз'яснив судам, що відповідно до ст. 1225 ЦК України право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців за загальними правилами спадкування (зі збереженням її цільового призначення) при підтвердженні цього права спадкодавця державним актом на право власності на землю або іншим правовстановлюючим документом. У порядку спадкування можуть передаватися також право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), право користування чужим майном (сервітут).

Згідно з ч. 1 ст. 407 ЦК України право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб.

Відповідно до ч. 2 ст. 407 ЦК України у редакції, що діяла на час відкриття спадщини, та ч. 2 ст. 102-1 ЗК України право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування.

Відповідно до ст. 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Згідно зі ст. 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Обґрунтовуючи заперечення проти позову, відповідачі посилалися на те, що право користування земельною ділянкою державної власності, що виникло у особи на підставі державного акта на право користування, не входить до складу спадщини і припинилося зі смертю особи, якій належало таке право (а. с. 39-51).

На порушення вимог ст. ст. 212- 214, 315 ЦПК України суди на зазначені положення закону уваги не звернули; доводів сторін як на підтвердження, так і на заперечення позову належним чином не перевірили; фактичних обставин не встановили та дійшли передчасного висновку про часткове задоволення позову, який ґрунтуються на припущеннях, що в силу вимог ч. 4 ст. 60 ЦПК України не допустимо.

Посилання судів на те, що ст. 1225 ЦК України передбачено можливість успадкування права постійного користування земельною ділянкою і таке право позивачем було успадковане, не узгоджується з наведеними вимогами чинного законодавства, зокрема ч. 1 ст. 407 ЦК України та ч. 5 ст. 1021 ЗК України, якими передбачено лише договірний порядок установлення емфітевзису та не передбачено судового порядку його встановлення.

Наявність чи відсутність такого договору судами не встановлено.

На вищезазначені порушення судом першої інстанції норм закону зверталася увага заявників в апеляційних скаргах (т. 2, а. с. 20-22, 25-28), проте всупереч вимог ст. ст. 303, 304 ЦПК України апеляційний суд в достатньому обсязі не перевірив як доводів апеляційних скарг, так і законності й обґрунтованості рішення суду першої інстанції по суті вирішеного спору.

Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Таке ж положення відображено у ст. 3 ЦПК України, відповідно до якої кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Отже, саме на суд як на державний орган покладено обов'язок вирішення справи відповідно до закону, у зв'язку з чим суд має право й зобов'язаний визначити характер спірних правовідносин і норми матеріального права, які підлягають застосуванню, а також встановити суб'єктний склад спору.

Оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (ч. ч. 1, 2 ст. 3 ЦПК), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це. Суд не має права вирішувати питання про права та обов'язки осіб, не залучених до участі у справі, оскільки це є порушенням норм процесуального права, які тягнуть за собою безумовне скасування рішення суду (п. п. 11, 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 "Про судове рішення у цивільній справі" (v0014700-09) ).

Однак на порушення вищевказаного суд не сприяв всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, не обговорив питання про необхідність залучення до участі у справі органу виконавчої влади - Казанківську районну державну адміністрацію Миколаївської області, оскільки спірна земельна ділянка є державною власністю.

Ураховуючи, що судами порушено норми процесуального права, що унеможливлює встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, тому колегія суддів дійшла висновку, що касаційні скарги підлягають задоволенню, а ухвалені у справі судові рішення - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України.