Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

Нагорняка В.А., Писаної Т.О., Юровської Г.В.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про стягнення інфляційних втрат та трьох відсотків річних, за касаційною скаргою ОСОБА_5, який діє через представника ОСОБА_6, на рішення Ірпінського міського суду Київської області від 02 вересня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 12 листопада 2015 року,

У серпні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду з указаним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що 27 січня 2011 року між ним та ОСОБА_5 було укладено договір позики, за умовами якого відповідач отримав від нього грошові кошти у розмірі 64 тис. грн зі строком повернення до 26 травня 2012 року. У визначений договором строк відповідач ці кошти не повернув, а тому він у 2014 році звернувся до суду із позовом про стягнення позичених коштів з ОСОБА_5

Рішенням апеляційного суду Київської області від 15 липня 2015 року з відповідача на користь позивача були стягнуті кошти у розмірі 81 368,03 грн.

Позивач вказує, щовказане рішення відповідачем не виконано, а договірні зобов'язання між сторонами не припинилися, а тому він просив стягнути з ОСОБА_5 інфляційні втрати та три проценти річних за невиконання умов договору позики.

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 02 вересня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 12 листопада 2015 року, позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 інфляційні втрати у розмірі 46 871,74 грн і три проценти річних у розмірі 2 947,86 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_5, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить вказані судові рішення скасувати і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до ч. 3 ст. 332 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для його скасування.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно відхилити, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.

Судами встановлено, що 27 січня 2011 року між позивачем та відповідачем було укладено договір позики, за яким позивач передав, а відповідач отримав кошти у розмірі 64 тис. грн, що станом на 27 січня 2011 року еквівалентно 8 тис. дол. США. Відповідач зобов'язався повернути ці кошти у строк до 26 травня 2012 року.

У зв'язку з тим, що ОСОБА_5 у визначений договором строк вказаних коштів не повернув, ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом про стягнення коштів за вказаним договором, за результатом розгляду якого заочним рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 13 березня 2014 року та рішенням апеляційного суду Київської області від 15 липня 2015 року було стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 борг за договором позики у розмірі 64 тис. грн., 14 148,74 грн процентів за користування коштами, 3219,29 грн трьох процентів річних, а всього - 81 368,03 грн.

Також, з матеріалів справи вбачається, що з метою виконання вищевказаних судових рішень 12 серпня 2015 року ОСОБА_5 було сплачено позивачу гроші у розмірі 82 299,62 грн.

Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, правильно виходили із доведеності і обґрунтованості позовних вимог з огляду на наступне.

Статтею 599 ЦК України встановлено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Згідно зі ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

За положеннями статті 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

Згідно з ч. 2 ст. 625 ЦК України у разі порушення грошового зобов'язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові (правова позиція, висловлена Верховним Судом України у постанові від 01 жовтня 2014 року в справі № 6-113цс14).

Ураховуючи викладене, висновок суду про те, що позикодавець має право на одержання від позичальника сум, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК України, навіть якщо договором не передбачено їх сплату, про що ОСОБА_5 зазначає в доводах касаційної скарги,є правильним та такими, що ґрунтується на законі.

Крім того, факт повернення суми позики до звернення позивача до суду, але з порушенням встановленого договором позики строку повернення, не звільняє боржника від відповідальності, передбаченої ст. 625 ЦК України (правова позиція, висловлена Верховним Судом України у постанові від 01 квітня 2015 року в справі № 6-37цс15).

Також суди правильно зазначили, що наявність судового рішення про стягнення боргу не позбавляє позивача права на стягнення з відповідача інфляційних втрат та трьох процентів річних за користування його коштами.

При цьому місцевий суд при ухваленні оскаржуваного судового рішення врахував ту обставину, що судовими рішеннями з відповідача вже було стягнуто три проценти річних за період з 26 травня 2012 року по 13 березня 2014 року.

Твердження скаржника про пропущення позивачем строків позовної давності не заслуговують на увагу, оскільки згідно з ч. 2 ст. 264 ЦК України позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.

На підставі вказаного колегія суддів дійшла висновку, що, ухвалюючи оскаржувані судові рішення, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, у результаті чого ухвалили законні і обґрунтовані судові рішення про часткове задоволення позову.

Наведені у касаційній скарзі доводи висновків судів не спростовують.

Таким чином, підстав для скасування оскаржуваних судових рішень немає, а тому їх необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - відхилити.

Керуючись ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_5, який діє через представника ОСОБА_6, відхилити.

Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 02 вересня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 12 листопада 2015 року залишити без змін.

ухвала оскарженню не підлягає.