Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Луспеника Д.Д.,

суддів: Гулька Б.І., Закропивного О.В.,

ХоптиС.Ф., Штелик С.П.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до повного товариства "ХН-Ломбард "Балканкар-Сервіс" і компанія" про визнання договору позики неукладеним, визнання іпотечного договору недійсним та скасування заборони відчуження об'єкта іпотеки, за касаційною скаргою повного товариства "ХН-Ломбард "Балканкар-Сервіс" і компанія" на рішення Галицького районного суду м. Львова від 4 серпня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 4 серпня 2015 року,

У листопаді 2013 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним вище позовом, посилаючись на те, що 7 квітня 2011 року між ним та повним товариством "ХН-Ломбард "Балканкар-Сервіс" і компанія" (далі - ПТ "ХН-Ломбард "Балканкар-Сервіс" і компанія") було укладено договір позики грошей № 3, за яким відповідач надає, а позивач приймає позику у розмірі 70 тис. грн. На забезпечення зобов'язання даного договору позики 7 квітня 2011 року було укладено іпотечний договір № 3, за яким предметом іпотеки є нерухоме майно: квартира АДРЕСА_1, вартість предмета іпотеки 70 тис. грн. Згідно з умовами договору позики № 3 позичальник зобов'язаний надати позику протягом доби. Однак ОСОБА_3 кошти не отримав, жодного видаткового касового ордера чи розписки, які б свідчили про отримання ним позики в сумі 70 тис. грн, він не підписував. Крім того, приватним нотаріусом Андрійчак О.О. було накладено заборону на відчуження спірної квартири. Вважає договір позики неукладеним, оскільки ним не отримано грошей, а заборону відчуження та іпотеку нерухомого майна за неіснуючим зобов'язанням такими, що позбавляють власника квартири реалізувати свої права. Просив визнати договір позики грошей від 7 квітня 2011 року № 3 неукладеним, іпотечний договір недійсним та скасувати заборону відчуження.

Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 4 серпня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 4 серпня 2015 року, позов задоволено.

Визнано договір позики грошей від 7 квітня 2011 року № 3, укладений між ПТ "ХН-Ломбард "Балканкар-Сервіс" і компанія" та ОСОБА_3, неукладеним. Визнано іпотечний договір від 7 квітня 2011 року № 3 на квартиру АДРЕСА_1, укладений між ПТ "ХН-Ломбард "Балканкар-Сервіс" і компанія" та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Андрійчак О.О., зареєстрований в реєстрі № 78, недійсним. Скасовано заборону відчуження, накладену 7 квітня 2011 року та зареєстровану за № 79 приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Андрійчак О.О. на квартиру АДРЕСА_1.

У касаційній скарзі ПТ "ХН-Ломбард "Балканкар-Сервіс" і компанія", посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, з урахуванням норм ст. 1046 ЦК України виходив із того, що доказів передачі грошових коштів позикодавцем ПТ "ХН-Ломбард "Балканкар-Сервіс" і компанія" позичальнику ОСОБА_3 відповідач не надав, у матеріалах справи такі відомості відсутні. Посилання відповідача на те, що підтвердженням передачі коштів позичальнику є укладення договору іпотеки, є необґрунтованим, оскільки факт укладення договору іпотеки не може бути доказом передачі коштів, у зазначеному договорі не міститься посилання на передачу коштів і зі змісту договору не убачається, що передача коштів будь-яким чином пов'язана з укладенням договору іпотеки.

Проте повністю з такими висновками судів погодитись не можна.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Судами установлено, що 7 квітня 2011 року між ПТ "ХН-Ломбард "Балканкар-Сервіс" і компанія" та ОСОБА_3 було укладено договір № 3 позики грошей у розмірі 70 тис. грн. Відповідно до п. 3.1 договору позики кредитор зобов'язується надати позичальнику позику протягом однієї доби з моменту посвідчення договору позичальником. Позика надається готівкою. На забезпечення зобов'язань за договором позики 7 квітня 2011 року сторони уклали договір іпотеки, предметом якого є квартира АДРЕСА_1, який посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Андрійчак О.О.

Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно із ч. 2 ст. 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Суд дійшов висновку про те, що відповідачем не було доведено факту передання коштів позивачу.

За таких обставин суди дійшли висновку, посилаючись на норми ст. 1046 ЦК України, що договір позики є укладеним з моменту передачі грошей, а оскільки позивачем коштів за договором не отримано, тому договір є неукладеним. При цьому зазначають, що визнання договору недійсним своїм наслідком має двосторонню реституцію, передбачену ст. 216 ЦК України. Оскільки наслідком визнання договору позики недійсним є також недійсність договору застави чи іпотеки, адже відповідно до ст. 548 ЦК України недійсність основного зобов'язання спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, тому визнали договір іпотеки недійсним.

Згідно із п. 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) (далі - постанова пленуму) відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені ст. 203 ЦК України, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено. У зв'язку з цим судам необхідно правильно визначати момент вчинення правочину (ст. ст. 205 - 210, 640 ЦК тощо). Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо). Згідно зі ст. ст. 210 та 640 ЦК України не є вчиненим також правочин у разі нездійснення його державної реєстрації, якщо правочин підлягає такій реєстрації. Встановивши ці обставини, суд відмовляє в задоволенні позову про визнання правочину недійсним. Наслідки недійсності правочину не застосовуються до правочину, який не вчинено.Вимога про визнання правочину (договору) неукладеним не відповідає можливим способам захисту цивільних прав та інтересів, передбачених законом. Суди мають відмовляти в позові з такою вимогою. У цьому разі можуть заявлятися лише вимоги, передбачені главою 83 книги п'ятої ЦК України (435-15) .

На викладені вище роз'яснення постанови пленуму суди уваги не звернули.

Крім того, визнаючи договір позики неукладеним, суди першої та апеляційної інстанцій не врахували те, що неукладений правочин не породжує прав та обов'язків для осіб, які його вчиняли, при цьому до договору іпотеки застосували норми матеріального права щодо недійсності правочину.

Також суди не звернули уваги на те, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Крім того, на виконання умов договору позики між сторонами був укладений договір іпотеки квартири.

Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору незалежно від найменування документа і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, в силу вимог ст. 360-7 ЦПК України висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.

Отже, колегія суддів дійшла висновку, що ухвалені у справі судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу вимог ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень із направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу повного товариства "ХН-Ломбард "Балканкар-Сервіс" і компанія" задовольнити.

Рішення Галицького районного суду м. Львова від 4 серпня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 4 серпня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

ухвала оскарженню не підлягає.