6-46058св14 Про визнання частково недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом та визнання права власності на нерухоме майно - 28.01.2015 Прийняття

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа - приватний нотаріус Бориспільського міського нотаріального округу ОСОБА_5, про визнання частково недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом та визнання права власності на нерухоме майно,

за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 03 жовтня 2013 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 20 листопада 2014 року,

У серпні 2012 року ОСОБА_3 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_4, який уточнила у процесі розгляду справи, і остаточно просила визнати частково недійсними свідоцтво про право на спадщину за законом та визнати право власності на нерухоме майно, посилаючись на те, що у 2004 році померла її мати, після смерті якої відкрилась спадщина на частину житлового будинку АДРЕСА_1 з господарськими будівлями та спорудами. На момент смерті матері вона та брат були зареєстровані і проживали в одному будинку разом з померлою за зазначеною адресою, але у різних його частинах. Вважає, що оскільки вона проживала в будинку разом з матір'ю на момент її смерті, то прийняла спадщину разом із братом. Після смерті брата ІНФОРМАЦІЯ_1 року їй стало відомо про існування свідоцтва про право на спадщину за законом від 28 грудня 2004 року, відповідно до якого Ѕ частини житлового будинку АДРЕСА_1, належна матері, була оформлена на брата, як на спадкоємця. Не вказавши при прийнятті спадщини державному нотаріусу про існування іншого спадкоємця, брат позбавив її права на спадкування частини спадщини, яка відкрилась після смерті матері. Також вказувала, що свідоцтво про право на спадщину за законом було видано йому й на частину приміщення, що належало їй за договором дарування.

Справа судами розглядалась неодноразово.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 03 жовтня 2013 року у задоволенні позову відмовлено.

Ухвалою апеляційного суду Київської області від 20 листопада 2014 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилено, рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 03 жовтня 2013 року залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій і ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та заперечення ОСОБА_4 на касаційну скаргу, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на наступне.

Частиною 2 статті 324 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до ч. 3 ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суди попередніх інстанцій, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, врахували висновки і мотиви, викладені в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 серпня 2014 року, та дійшли висновку про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки позивачкою не подано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що вона на момент смерті матері дійсно проживала разом із нею в належній ОСОБА_6 частині домоволодіння.

Такий висновок судів попередніх інстанцій є законним, обґрунтованим та узгоджується з наявними у справі доказами.

Відповідно до ч. 3 ст. 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

З матеріалів справи вбачається, що будинок, в якому проживала спадкодавець на момент смерті, поділений на дві окремі частки, власники реєстрацію у будинку здійснювали за окремими домовими книгами, позивачка та спадкодавець були зареєстровані у різних частках будинку.

За таких обставин висновок суду про те, що позивачка не може вважатися такою, що прийняла спадщину у відповідності до ч. 3 ст. 1268 ЦК України, є правильним.

Проте, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди також посилалися на порушення позивачем встановленого ст. 257 ЦК України трирічного строку звернення до суду та наявність заяви відповідача про застосування строків позовної давності, що за правилами ст. 267 ЦК України визнали також підставою для відмови у позові.

Статтею 256 ЦК України визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно із роз'ясненнями, викладеними в абз. 3 п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 "Про судове рішення у цивільній справі" (v0014700-09) , встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Таким чином, положеннями ЦК України (435-15) визначено, що позовна давність застосовуються лише у випадку обґрунтованості позову. У разі якщо вимоги позову є необґрунтованими, то суд має відмовити в його задоволенні за необґрунтованістю.

Проте, встановивши, що позов ОСОБА_3 є необґрунтованим, суди попередніх інстанцій помилково відмовили у задоволенні позову і за необґрунтованістю позову, і за пропуском строку звернення до суду з цим позовом, що є взаємовиключними підставами.

За викладених обставин колегія суддів касаційного суду дійшла висновку про те, що така підстава відмови в задоволенні позову ОСОБА_3, як пропуск позивачем при зверненні до суду з цим позовом строків позовної давності, підлягає виключенню з мотивувальної частини рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

Проаналізувавши матеріали справи та виходячи з предмета заявленого позову, колегія суддів касаційного суду дійшла висновку про відповідність вимогам закону рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 03 жовтня 2013 року та ухвали апеляційного суду Київської області від 20 листопада 2014 року, оскільки в позові правильно відмовлено за його необґрунтованістю.

Докази та обставини, на які посилається заявник у касаційній скарзі, спростовуються матеріалами справи та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судами попередніх інстанцій були дотримані норми матеріального та процесуального права.

Доводи, наведені в касаційній скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками судів попередніх інстанцій щодо їх оцінки.

Враховуючи вищевикладене та керуючись ст. ст. 336, 337, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_3 відхилити.

Виключити із мотивувальної частини рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 03 жовтня 2013 року та ухвали апеляційного суду Київської області від 20 листопада 2014 року посилання як на підставу відмови у задоволенні позову на пропуск строків позовної давності при зверненні до суду ОСОБА_3.