Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Гвоздика П. О., суддів: Євтушенко О. І., Іваненко Ю. Г., Остапчука Д. О., Ситнік О. М., розглянувши заяву ОСОБА_1, яка діє в інтересах ОСОБА_2, про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 вересня 2014 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання договору дарування недійсним,

У травні 2013 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання договору дарування недійсним.

В обґрунтування позовних вимог посилалась на те, що 09 листопада 2007 року між сторонами було укладено договір дарування, за умовами якого ОСОБА_2 подарувала, а ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (яка згодом змінила прізвище на "ОСОБА_4") прийняли в дар безоплатно нерухоме майно - житловий будинок АДРЕСА_1 з усіма господарськими спорудами та будівлями для його обслуговування.

Посилаючись на те, що вказаний правочин було вчинено в наслідок помилки, оскільки ОСОБА_2 мала на меті укладення договору довічного утримання, позивачка просила суд задовольнити позов.

Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 04 квітня 2014 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 19 травня 2014 року рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 04 квітня 2014 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено.

Визнано недійсним договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1, укладений 09 листопада 2007 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, ОСОБА_4

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про визнання права власності відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 вересня 2014 року рішення апеляційного суду Миколаївської області від 19 травня 2014 року скасовано, рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 04 квітня 2014 року залишено в силі.

16 грудня 2014 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшла заява ОСОБА_1, яка діє в інтересах ОСОБА_2, про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 вересня 2014 року з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме - ст. ст. 203, 229 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, здана до поштового відділення 09 грудня 2014 року, про що свідчить поштовий штемпель на конверті.

Відповідно до статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом.

Під судовими рішеннями у подібних правовідносинах слід розуміти такі, де тотожними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Зміст правовідносин із метою з'ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

Як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, заявник посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 березня 2013 року, від 13 листопада 2013 року, від 16 квітня 2014 року та від 29 жовтня 2014 року.

Постановляючи ухвалу 13 листопада 2013 року у справі № 6-23652св13, Вищий спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, скасовуючи рішення апеляційного суду та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, погодився з позицією суду першої інстанції про недійсність оспорюваного правочину, так як чоловік позивача, укладаючи оспорюваний договір дарування, помилявся щодо обставин, які мають істотне значення, зокрема, щодо юридичної природи цього правочину, прав та обов'язків сторін за цим договором, оскільки вважав такий правочин договором довічного утримання, відповідно до умов яких відповідач мав би здійснювати за нею та її чоловіком постійний догляд та піклуватись про них, а право розпорядження нерухомим майном перейшло би до відповідача тільки після їх смерті.

У той же час, постановляючи ухвалу 24 вересня 2014 року у справі № 6-25030св14, про перегляд якої подано заяву, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з позицією суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову про визнання оспорюваного договору дарування недійсним, оскільки позивачкою не доведено, що на момент укладення договору дарування від 09 листопада 2009 року мала місце помилка стосовно правової природи правочину та наявність обставин, які зумовлюють визнання вказаного договору дарування недійсним, а укладаючи оспорюваний договір позивачка усвідомлювала умови правочину і його правові наслідки.

Враховуючи наведене, відсутні підстави вважати, що у наведених справах тотожними є встановлені судами фактичні обставини, які мають значення для вирішення спорів, які розглядались, а, відповідно, що правовідносини, які виникли між особами, які брали участь у розгляді вказаних справ, подібні і мало місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права в порівнянні зі справою, у якій постановлена ухвала, яку просить переглянути заявник, що потягло за собою ухвалення різних за змістом судових рішень.

Разом із тим, посилання заявника як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 березня 2013 року, від 16 квітня 2014 року та від 29 жовтня 2014 року відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України не може здійснюватися, оскільки зазначеними ухвалами судові рішення попередніх судів були скасовані, а справи направлено на новий розгляд у зв'язку з порушенням судами норм процесуального права щодо встановлення фактичних обставин, то таке не свідчить про їх тотожність із встановленими судом фактичними обставинами справи, у якій постановлена ухвала, про перегляд якої подано заяву.

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що наведені у заяві ОСОБА_1, яка діє в інтересах ОСОБА_2, доводи не вказують на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, яке потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, тому у допуску справи до провадження Верховного Суду України слід відмовити.

Керуючись ст. ст. 355, 356, 360 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

У допуску до провадження Верховного Суду України справи за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання договору дарування недійсним, за заявою ОСОБА_1, яка діє в інтересах ОСОБА_2, про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 вересня 2014 року відмовити.

Ухвала оскарженню не підлягає.