6-43832св14 Про звернення стягнення на предмет іпотеки - 14.01.2015 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства "УкрСиббанк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про звернення стягнення на предмет іпотеки, за касаційною скаргою ОСОБА_3, ОСОБА_4 на рішення апеляційного суду Львівської області від 03 листопада 2014 року,

У листопаді 2013 року Публічне акціонерне товариство "УкрСиббанк" (далі - ПАТ "УкрСиббанк") звернулося до суду з указаним позовом, вимоги якого під час розгляду справи уточнило та остаточно просило у рахунок погашення заборгованості у розмірі 137 562 грн 29 коп., яка утворилася станом на 04 листопада 2013 року на підставі кредитного договору від 26 вересня 2006 року № 11046800000 та кредитного договору від 29 липня 2008 року № 11375993001 у розмірі 698 694 грн 41 коп., звернути стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 26 вересня 2006 року, посвідченим приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_6 та зареєстрованим у реєстрі за № 5379, та договором іпотеки від 29 липня 2008 року, посвідченим приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_6, зареєстрованим у реєстрі за № 4574, а саме квартиру АДРЕСА_1, яка на праві приватної власності належить ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5; встановити спосіб реалізації зазначеного іпотечного нерухомого майна шляхом проведення прилюдних торгів з продажу предмета іпотеки, у межах процедури виконавчого провадження; стягнути з відповідачів суму сплаченого судового збору.

Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 21 травня 2014 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Львівської області від 03 листопада 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано, позов ПАТ "УкрСиббанк" задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_3 як з боржника за договором про надання споживчого кредиту від 26 вересня 2006 року № 11046800000 та іпотекодавця за іпотечним договором від 26 вересня 2006 року, та іпотекодавців (майнових поручителів) за цим же договором ОСОБА_4, ОСОБА_5 заборгованість за вказаним кредитними договором, яка станом на 04 листопада 2013 року становить 137 062 грн 29 коп., з яких: 11 380,77 доларів США, що еквівалентно 90 966 грн 49 коп., - заборгованість за кредитом; 5 088,65 доларів США, що еквівалентно 40 034 грн 14 коп., - заборгованість за процентами за користування кредитом; 1 369 грн 43 коп. - пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за кредитом; 4 692 грн 23 коп. - пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за процентами за користування кредитом.

Стягнуто з ОСОБА_3 як боржника за договором про надання споживчого кредиту від 29 липня 2008 року № 11375993001 та з ОСОБА_4, ОСОБА_5 як іпотекодавців та майнових поручителів за вказаним договором на підставі договору іпотеки від 29 липня 2008 року заборгованість, яка станом на 04 листопада 2013 року становить 698 696 грн 41 коп., з яких: 49 280,97 доларів США, що еквівалентно 393 902 грн 79 коп., - заборгованість за кредитом; 33 603,61 доларів США, що еквівалентно 268 593 грн 65 коп. - заборгованість за процентами за користування кредитом; 4 471 грн 67 коп. - пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за кредитом; 31 728 грн 30 коп. - пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за процентами за користування кредитом.

Ухвалено стягнення провести у спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом реалізації іпотечного нерухомого майна за вказаними договорами іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів предмета іпотеки за договором іпотеки від 26 вересня 2006 року, посвідченим приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_6, зареєстрованим у реєстрі за № 5379 та договором іпотеки від 29 липня 2008 року, посвідченим приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_6, зареєстрованим у реєстрі за № 4574, а саме квартиру АДРЕСА_1, яка на праві власності належить ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5

Ухвалено встановити спосіб реалізації іпотечного нерухомого майна, що на праві приватної власності належить ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, шляхом проведення прилюдних торгів з дотриманням вимог Закону України "Про іпотеку" (898-15) зі встановленням початкової ціни на рівні не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності (незалежним експертом) на час проведення виконавчих дій.

Стягнуто з ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 з кожного по 1 756 грн судових витрат на користь ПАТ "УкрСиббанк".

Виконання рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки зупинено на час дії Закону України від 03 червня 2014 року "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) .

У касаційній скарзі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 просять скасувати рішення суду апеляційної інстанції, залишити в силі рішення суду першої інстанції, обґрунтовуючи свою вимогу порушенням судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Згідно з ч. 3 ст. 335 ЦПК України суд не обмежений доводами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів, виходячи за межі доводів касаційної скарги, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на наступне.

З урахуванням вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Виходячи з вимог ст. 316 ЦПК України щодо змісту, рішення апеляційного суду повинно мати: мотивувальну частину із зазначенням мотивів зміни рішення, скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення; встановлених судом першої інстанції обставин, а також обставин, встановлених апеляційним судом, і визначених відповідно до них правовідносин; назви, статті закону, на підставі якого вирішено справу; резолютивну частину із зазначенням висновку апеляційного суду про зміну чи скасування рішення, задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково; висновку апеляційного суду по суті позовних вимог.

Проте рішення судів першої й апеляційної інстанцій зазначеним нормам процесуального права не відповідають.

Відмовляючи в задоволенні указаного позову, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 10 березня 2011 року стягнуто з відповідачів 545 581 грн 96 коп. заборгованості за кредитними договорами від 26 вересня 2006 року та від 29 липня 2008 року і зазначене рішення набрало законної сили, звернуто до виконання, тому у разі задоволення цього позову матиме місце подвійне стягнення суми боргу за вказаними кредитними договорами.

При цьому суд врахував, що рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 05 серпня 2011 року ОСОБА_5 визнано безвісно відсутньою, у зв'язку з чим 19 вересня 2012 року головним державним виконавцем Залізничного відділу державної виконавчої служби Львівського міського управління юстиції (далі - Залізничного ВДВС Львівського МУЮ) та 03 грудня 2013 року державним виконавцем Залізничного ВДВС Львівського МУЮ щодо останньої винесено постанови про зняття арешту з майна цього боржника; ухвалою Залізничного районного суду м. Львова від 07 серпня 2012 року визначено, що ОСОБА_4 належить 1/3 частин квартири, яка є предметом іпотеки, а ухвалою цього ж суду від 10 серпня 2012 року визначено, що ОСОБА_3 належить 1/3 частини цієї ж квартири; опіка над майном особи, котра визнана безвісно відсутньою, не встановлювалась.

За таких обставин та з урахуванням вимог ч. 2 ст. 233 ЦПК України суд дійшов висновку, що після набрання рішенням суду законної сили сторони та треті особи із самостійними вимогами, а також їх правонаступники не можуть знову заявляти в суді ту саму вимогу з тих самих підстав, а також оспорювати в іншому судовому процесі встановлені судом факти і правовідносини, оскільки вимога банку за обома договорами задоволена рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 10 березня 2011 року.

З такими висновками не погодився апеляційний суд та, переглядаючи справу в апеляційному порядку, вважав встановленим факт невиконання позичальником ОСОБА_3 умов кредитних договорів від 26 вересня 2006 року № 11046800000 та від 29 липня 2008 року № 11375993001, а також невиконання рішення Залізничного районного суду м. Львова від 10 березня 2011 року про стягнення кредитної заборгованості.

При цьому апеляційний суд визнав такими, що не є перешкодою для задоволення позову, факти визнання відповідача ОСОБА_5 безвісно відсутньою та визначення ідеальних часток у спільній власності, що є предметом іпотеки. На обґрунтування свого висновку виходив з того, що визнання особи безвісно відсутньою та закінчення з цієї причини вказаного вище виконавчого провадження, відкритого стосовно особи на підставі виконавчого документа, виданого на підставі рішення від 10 березня 2011 року, не свідчить про позбавлення особи правоздатності і не позбавляє виконання взятого на себе обов'язку за вказаними вище договорами іпотеки, а визначення ідеальних часток за ОСОБА_3 та ОСОБА_4 у квартирі, яка є предметом іпотеки, не впливає на вирішення спору, оскільки в такий спосіб лише визначено в межах якого майна особи можуть нести майнову відповідальність як майнові поручителі.

Водночас, враховуючи думку представника позивача щодо можливості застосування норм Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) (далі - закон) і погодження з цим відповідача ОСОБА_3 у разі задоволення позову, апеляційний суд дійшов висновку про зупинення на час дії цього закону виконання рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки, враховуючи, що позичальником отримано кредит в іноземній валюті - доларах США.

Однак з такими висновками судів погодитися не можна, виходячи з наступного.

Відповідно до вимог ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно з ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до ст. ст. 303, 304 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Справа розглядається в апеляційному суді за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими законом.

Так, стягуючи з відповідачів заборгованість за кредитними договорами та звертаючи стягнення на предмет іпотеки, суд апеляційної інстанції на порушення вимог ст. ст. 11, 303, 304 ЦПК України вийшов за межі позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції, які під час розгляду справи уточнювалися і остаточно зводилися лише до звернення стягнення на предмет іпотеки, про що свідчить відповідна заява позивача, яка міститься на а. с. 124.

Поза увагою апеляційного суду залишилися положення п. 42 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин" (v0005740-12) (далі - постанова), згідно з якою суд не може одночасно звернути стягнення на предмет іпотеки та стягнути суму заборгованості за кредитним договором. У такому випадку суд має зазначити в резолютивній частині рішення лише про звернення стягнення на предмет іпотеки із зазначенням суми заборгованості за кредитним договором, а сам розрахунок суми заборгованості має наводитись у мотивувальній частині рішення. Винятком є ситуація, коли особа позичальника є відмінною від особи іпотекодавця з урахуванням положення ст. 11 Закону України "Про іпотеку" (або ст. 589 ЦК щодо заставодавця).

Однак зміст резолютивної частини рішення апеляційного суду про стягнення заборгованості за кредитними договорами та звернення стягнення на предмет іпотеки не відповідає вимогам закону та свідчить про подвійну відповідальність відповідачів.

Разом з тим не ґрунтується на нормах закону висновок апеляційного суду про стягнення всієї заборгованості за основним зобов'язанням з боржника та майнового поручителя.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, притриманням, завдатком.

Згідно із ч. 1 ст. 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку.

Частиною 1 ст. 554 ЦК України передбачено, що боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники.

Відповідно до ст. 572 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами.

Аналогічні положення містяться у ч. 1 ст. 20 Закону України "Про заставу" та ч. 1 ст. 33 Закону України "Про іпотеку".

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що застава (іпотека) і порука є різними видами забезпечення зобов'язань, тому норми, які регулюють поруку (ст. ст. 553- 559 ЦК України), не застосовуються до правовідносин кредитора з майновим поручителем, оскільки він відповідає перед заставо/іпотекодержателем за виконання боржником основного зобов'язання винятково в межах вартості предмета застави/іпотеки.

Такого висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 17 вересня 2014 року у справі № 6-109цс14, яка в силу ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України; суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішенням Верховного Суду України.

Аналогічне положення міститься й у п. 23 зазначеної вище постанови, згідно з яким при вирішенні спорів за участю майнових поручителів суди мають виходити з того, що відповідно до ст. 11 Закону України "Про заставу", ст. ст. 1, 11 Закону України "Про іпотеку" майновий поручитель є заставодавцем або іпотекодавцем. Відповідно до ст. 546 ЦК застава (іпотека) та порука є різними видами забезпечення, тому норми, що регулюють поруку (ст. ст. 553- 559 ЦК) не застосовуються до правовідносин кредитора з майновим поручителем, оскільки він відповідає перед заставо/іпотекодержателем за виконання боржником основного зобов'язання винятково в межах вартості предмета застави/іпотеки.

У зв'язку із цим солідарна відповідальність боржника та майнового поручителя нормами ЦК (435-15) не передбачена.

Крім того, апеляційний суд в достатньому обсязі не перевірив наданого позивачем розрахунку заборгованості та не звернув уваги на наявність судового рішення про стягнення заборгованості за кредитом, яким з відповідачів вже стягувалася заборгованість, у тому числі за "тілом кредиту", у зв'язку з чим поза увагою суду залишилося питання про те, чи підлягає стягненню ця ж сума заборгованості повторно, чи тільки проценти та штрафні платежі.

Водночас суд залишив поза увагою положення ч. 3 ст. 39 ЦПК України, згідно з якою права, свободи та інтереси особи, яка визнана безвісно відсутньою, захищає опікун, призначений для опіки над її майном.

Відповідно до ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Отже, саме на суд як на державний орган покладено обов'язок вирішення справи відповідно до закону, у зв'язку з чим суд має право й зобов'язаний визначити характер спірних правовідносин і норми матеріального права, які підлягають застосуванню, а також встановити суб'єктний склад спору.

Однак на порушення вимог ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд першої інстанції усунувся від визначеного нормами ЦПК України (1618-15) обов'язку щодо сприяння всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, розглянувши справу без залучення до участі у справі опікуна особи, яка визнана безвісти відсутньою, що призвело до неможливості встановити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи.

Оскільки суди першої й апеляційної інстанцій на порушення вимог ст. ст. 212- 215, 303, 316 ЦПК України не дотрималися норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, тому колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, а ухвалені у справі рішення судів першої й апеляційної інстанцій - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України.