Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Гвоздика П.О.,

суддів: Євтушенко О.І., Завгородньої І.М.,

Мартинюка В.І., Ситнік О.М.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до приватного акціонерного товариства "Український інститут із проектування і розвитку інформаційно-комунікаційної інфраструктури "Діпрозв'язок" про зобов'язання звільнити з роботи, стягнення вихідної допомоги, відпускних, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, відшкодування моральної шкоди, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Вінницької області від 21 липня 2015 року,

У вересні 2014 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до приватного акціонерного товариства "Український інститут із проектування і розвитку інформаційно-комунікаційної інфраструктури "Діпрозв'язок" (далі - ПрАТ "Український інститут із проектування і розвитку інформаційно-комунікаційної інфраструктури "Діпрозв'язок") про зобов'язання звільнити з роботи, стягнення вихідної допомоги, відпускних, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, відшкодування моральної шкоди.

Позовні вимоги ОСОБА_3 мотивував тим, що перебував із відповідачем у трудових відносинах. 23 квітня 2013 року він звернувся до відповідача із заявою про надання відпустки із подальшим звільнення з роботи на підставі п. 3 ст. 38 КЗпП України, проте до моменту звернення до суду з позовом відповідач не звільнив його з роботи, не здійснив усі відповідні виплати та не повернув трудову книжку, чим порушив його трудові права та завдав моральної шкоди.

Уточнивши під час розгляду справи позовні вимоги, ОСОБА_3 просив зобов'язати відповідача звільнити його з роботи шляхом видачі наказу про звільнення з роботи на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України після закінчення відпустки, з 20 травня 2013 року, стягнути на його користь вихідну допомогу в сумі 9 197 грн 28 коп., відпускні за 27 днів у розмірі 3 849 грн 93 коп., середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні та за час затримки видачі трудової книжки в сумі 71 152 грн 41 коп., а також 5 000 грн на відшкодування моральної шкоди.

Рішенням Вінницького районного суду Вінницької області від 2 червня 2015 року позов ОСОБА_3 задоволено частково.

Поновлено ОСОБА_3 строк звернення до суду з даним позовом.

Стягнуто із ПрАТ "Український інститут із проектування і розвитку інформаційно-комунікаційної інфраструктури "Діпрозв'язок" на користь ОСОБА_3 оплату відпустки за 27 календарних днів у розмірі 3 365 грн 55 коп., вихідну допомогу в сумі 9 195 грн 78 коп., середній заробіток за час затримки розрахунку в розмірі 62 200 грн 35 коп. та 1 000 грн на відшкодування моральної шкоди.

Вирішено питання щодо судових витрат.

Рішенням апеляційного суду Вінницької області від 21 липня 2015 року рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 2 червня 2015 рокускасовано, у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить рішення апеляційного суду Вінницької області від 21 липня 2015 року скасувати, мотивуючи свою вимогу порушенням судом норм процесуального права й неправильним застосуванням норм матеріального права, і залишити в силі рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 2 червня 2015 року, яке було помилково скасоване, або передати справу на новий розгляд.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду апеляційної інстанції зазначеним вимогам закону не відповідає.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що позивачем під час звернення до суду з вимогою про зобов'язання звільнити його з роботи за ч. 3 ст. 38 КЗпП України пропущено встановлений ст. 233 КЗпП України тримісячний строк, поважні причини для його поновлення відсутні. Вимоги про стягнення відповідних сум при звільненні не підлягають, оскільки позивача на даний час не звільнено з роботи, унаслідок чого відсутні й підстави для відшкодування моральної шкоди.

Проте з такими висновками апеляційного суду погодитися не можна.

Судом установлено, що з вересня 2008 року ОСОБА_4 перебуває з відповідачем у трудових відносинах.

Наказом № 288/к від 14 грудня 2011 року позивача звільнено з посади провідного інженера з охорони праці у зв'язку зі скороченням штату.

Рішенням Вінницького районного суду Вінницької області від 19 грудня 2012 року ОСОБА_3 поновлено на роботі на посаді провідного інженера з охорони праці, стягнуто на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 22 780 грн 45 коп. та 3 000 грн на відшкодування моральної шкоди.

Наказом № 03/к від 2 січня 2013 року позивача поновлено на попередній посаді.

Рішенням Вінницького районного суду Вінницької області від 3 грудня 2013 року стягнуто з ПрАТ "Український інститут із проектування і розвитку інформаційно-комунікаційної інфраструктури "Діпрозв'язок" на користь ОСОБА_3 заборгованість із заробітної плати в сумі 9 896 грн 85 коп. та 1 500 грн на відшкодування моральної шкоди.

24 квітня 2013 року ОСОБА_3, у зв'язку з порушенням відповідачем трудового законодавства, подав заяву про надання щорічної відпустки та подальше його звільнення з роботи з 20 травня 2013 року на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України, однак на час розгляду справи позивача з роботи звільнено не було.

За правилами ст. 38 КЗпП України працівник має право з власної ініціативи в будь-який час розірвати укладений з ним на невизначений строк трудовий договір. При цьому строк розірвання трудового договору і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до його розірвання і які працівник визначає самостійно.

Відповідно до ч. 3 ст. 38 КЗпП України працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного або трудового договору.

Для визначення правової підстави розірвання трудового договору значення має сам лише факт порушення законодавства про працю, що спонукало працівника до розірвання трудового договору з власної ініціативи, оскільки поважність чи неповажність причин такого порушення та істотність порушення трудових прав працівника значення не мають.

Отже за змістом ст. 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. Розірвання трудового договору і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до розірвання цього договору і які працівник визначає самостійно. У разі якщо вказані працівником причини звільнення - порушення працедавцем трудового законодавства (ч. 3 ст. 38 КЗпП України) - не підтверджуються або працедавцем не визнаються, останній не вправі самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору.

Частиною 1 ст. 47 КЗпП України передбачено обов'язок власника або уповноваженого ним органу видати працівнику в день звільнення належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу.

Таким чином, установивши, що після поновлення позивача на роботі у судовому порядку, ПрАТ "Український інститут із проектування і розвитку інформаційно-комунікаційної інфраструктури "Діпрозв'язок" не забезпечило останнього належними умовами для праці та своєчасно не проводило оплату праці, суд першої інстанцій дійшов по суті правильного й обґрунтованого висновку щодо наявності правових підстав для звільнення ОСОБА_3 на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України згідно з поданою ним заявою з 20 травня 2013 року, із попереднім наданням невикористаної основної щорічної відпустки протягом 27 календарних днів.

При цьому, судом першої інстанції, з урахуванням наданих сторонами розрахунків та довідок щодо розміру заробітної плати ОСОБА_3, відповідно до вимог ст. ст. 47, 116, 117 КЗпП України правильно визначено розміри середньоденної та середньомісячної заробітної плати позивача й, відповідно, розміри сум відпускних, вихідної допомоги та середнього заробітку за час затримки розрахунку. Також є належно обґрунтованим висновок суду щодо розміру морального відшкодування згідно зі ст. 237-1 КЗпП України та завданих ОСОБА_3 моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків, що вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Крім того, поновлюючи позивачеві строк звернення до суду з даним позовом, суд першої інстанції правильно врахував доводи останнього щодо звернення з відповідними заявами до комісій із трудових спорів, профспілкових організацій та тривалої хвороби, що свідчить про поважність причин пропуску такого строку.

Такі висновки суду є обґрунтованими та узгоджуються з матеріалами справи, при встановленні зазначених фактів судом не було порушено норм цивільного процесуального законодавства й правильно застосовано норми матеріального права.

Апеляційний суд на порушення вимог ст. ст. 303, 304, 316 ЦПК України зазначені положення закону та обставини справи не врахував і помилково скасував рішення суду першої інстанції, зазначивши про пропуск позивачем без поважних причин строку звернення до суду з частиною вимог та відсутність правових підстав для задоволення іншої частини позовних вимог.

Отже, безпідставно скасувавши законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції, апеляційний суд припустився помилки у застосуванні процесуального та матеріального закону.

Згідно зі ст. 339 ЦПК України, установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, ухвалене згідно із законом, суд касаційної інстанції скасовує рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі рішення суду першої інстанції

Керуючись ст. ст. 336, 339, 345 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення апеляційного суду Вінницької області від 21 липня 2015 року скасувати.

Рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 2 червня 2015 року залишити в силі.

ухвала оскарженню не підлягає.