Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Горелкіної Н.А., суддів: Євтушенко О.І., Іваненко Ю.Г., Журавель В.І., Ситнік О.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, ОСОБА_8, третя особа - ОСОБА_9 районний відділ Головного управління Державної міграційної служби в м. Києві, про усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом виселення та зняття з реєстраційного обліку, за касаційною скаргою представника ОСОБА_6 - ОСОБА_10 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 05 липня 2013 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 17 вересня 2013 року,

19 березня 2013 року ОСОБА_6 звернулася до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права власності на квартиру. При цьому зазначала, що на підставі договору купівлі-продажу від 17 травня 2002 року їй на праві власності належить квартира АДРЕСА_1. У 2004 році з її згоди за вказаною адресою було зареєстровано ОСОБА_7 Умовою реєстрації був її незначний період часу та зобов'язання добровільно знятися з реєстраційного обліку за першою вимогою власниці. Згодом позивачці стало відомо, що за вказаною адресою зареєстровано сестру відповідача - ОСОБА_8 Просила усунути їй перешкоди у користуванні квартирою шляхом виселення ОСОБА_7, ОСОБА_8 та зняття їх з реєстраційного обліку.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 05 липня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 17 вересня 2013 року, у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_6 - ОСОБА_10, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції, ухвалу суду апеляційної інстанції та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши доповідь судді, дослідивши матеріали цивільної справи та вивчивши доводи касаційної скарги, вважає, що вона має бути задоволена.

Відмовляючи у позові, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, керувався тим, що належних доказів на підтвердження наявності підстав для виселення відповідачів за ст. 109 ЖК України не надано, як і не доведено, що відповідачі чинять позивачці перешкоди у користуванні квартирою, порушують її право власності. Відповідачі вселились у спірну квартиру зі згоди позивача - власника квартири, зареєстровані за адресою спірної квартири та ними здійснюється оплата за квартиру та комунальні послуги.

Із такими висновками судів погодися не можна з огляду на наступне.

За вимогами ст. ст. 213, 214, 316 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або керуючись загальними засадами і змістом законодавства України.

Обґрунтованим визнається рішення, у якому повно відображені обставини, що мають значення для цієї справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

При ухваленні рішення суд зобов'язаний з'ясувати питання, зокрема, щодо: наявності обставин (фактів), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та навести докази на їх підтвердження; наявності інших фактичних даних, які мають значення для вирішення справи; правовідносин, зумовлених встановленими фактами. У рішенні суду обов'язково повинні бути зазначені встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини.

Вказані вимоги судами не дотримано.

Встановлено, що на підставі договору купівлі-продажу від 17 травня 2002 року, посвідченого державним нотаріусом Першої Київської державної нотаріальної контори Барановою Т.І. та зареєстрованого Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна у реєстрі нотаріальних дій 22 травня 2002 року за № 2-944, двокімнатна квартира АДРЕСА_1 загальною площею 44,20 кв. м, житловою площею 28,60 кв. м належить на праві власності ОСОБА_6 (а.с. 6).

У 2004 році ОСОБА_7 за згодою власниці зареєстрований у квартирі АДРЕСА_1 (а.с. 28). У позовній заяві ОСОБА_6 вказувала, що за попередньою домовленістю між сторонами ОСОБА_7 зареєстрований за зазначеною адресою короткостроково і на першу вимогу позивачки повинен був знятися з реєстраційного обліку у квартирі.

У наступному ОСОБА_7 без відома та згоди позивачки зареєстрував у квартирі АДРЕСА_1 свою сестру ОСОБА_8 (а.с. 29).

Згідно з довідкою за формою № 3 державного підприємства "ЕКО" від 21 грудня 2012 року № 866 у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані без права на житлову площу ОСОБА_7 та ОСОБА_8; власником особового рахунку є ОСОБА_6 (а.с. 7).

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 11 грудня 2012 року у задоволенні позову ОСОБА_6 до ОСОБА_7, ОСОБА_8 про захист права власності відмовлено. Суд зазначав, що сам по собі факт реєстрації місця проживання особи у житловому приміщенні, яке йому не належить, не може вважатися порушенням прав власника такого житла та, звертаючись до суду з позовом, який за своєю природою є негаторним, позивачка не вказала, яким чином факт реєстрації місця проживання відповідачів перешкоджає їй користуватися або розпоряджатися об'єктом нерухомого майна (а.с. 66).

29 січня та 01 лютого 2013 року ОСОБА_6 зверталася до відповідачів з вимогами звільнити належну їй квартиру (а.с. 2021).

З метою захисту свого права власності ОСОБА_6 11 січня 2013 року звернулася до Печерського районного управління ГУ МВС України у м. Києві із заявою з приводу незаконних дій ОСОБА_7 та ОСОБА_8, спрямованих на заволодіння квартирою АДРЕСА_1.

Листом Печерського районного відділу Головного управління державної міграційної служби у м. Києві від 08 серпня 2013 року № 7/122 на звернення ОСОБА_6 повідомлено, що законні підстави для зняття ОСОБА_7 та ОСОБА_8 з реєстрації у квартирі АДРЕСА_1 у керівництва відсутні (а.с. 19). При цьому Головне управління Державної міграційної служби у м. Києві посилалося на ст. 7 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання", що особа може бути знята з реєстраційного обліку тільки на підставі особистої заяви або остаточного рішення суду про позбавлення права власності на житлове приміщення чи права користування житловим приміщенням.

Вважаючи, що правові підстави для виселення відповідачів з подальшим зняттям їх з реєстраційного обліку відсутні, оскільки відповідачі вселились та були зареєстровані на законних підставах - за згодою власника квартири, тобто на підставі договору сторін, суди залишили поза увагою, що матеріали справи не містять будь-яких доказів на підтвердження існування між сторонами договірних відносин.

Відповідно до ч. 1 ст. 810 ЦК України за договором найму (оренди) житла одна сторона - власник житла (наймодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (наймачеві) житло для проживання у ньому на певний строк за плату.

Відповідно до ч. 1 ст. 810 ЦК України договір найму житла укладається у письмовій формі. Аналогічні вимоги щодо договору найму житлового приміщення в будинках (квартирі), що належать громадянинові, передбачено і ст. 158 ЖК Української РСР.

Разом з тим, ні позивачка, ні відповідачі не вказували на наявність правовідносин з договору найму, оскільки позивачка зазначала, що предметом домовленості між нею та ОСОБА_7 була саме короткострокова реєстрація у спірній квартирі без права останнього на житлову площу, що підтверджується довідкою ДП "ЕКО" щодо складу сім'ї, яка займає спірну квартиру. Відповідачі вважали, що квартира належить їхній матері, яка працювала на фірмі, що належить батькові позивачки ОСОБА_12

Зазначеної обставини суди до уваги не взяли та не надали їй відповідної правової оцінки.

Висновки суду апеляційної інстанції про фактичне укладення сторонами договору найму є безпідставними та такими, що ґрунтуються на припущеннях, оскільки згідно зі ст. 821 ЦК України навіть за наявності укладеного договору найму житла, форма якого повинна бути письмовою, відповідно до ч. 1 ст. 821 ЦК України вказаний договір є строковим та встановлено максимальний строк дії вказаного договору - 5 років.

Крім того, відповідно до ч. 3 ст. 825 ЦК України договір найму може бути розірваний на вимогу наймодавця у разі необхідності використання житла для проживання самого наймодавця та членів його сім'ї.

Судами встановлено, матеріалами справи підтверджено та не спростовано відповідачами, що єдиним власником двокімнатної квартири АДРЕСА_1 загальною площею 44,20 кв. м є ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу від 17 травня 2002 року Конституція України (254к/96-ВР) у статті 47 гарантує кожному право на житло та встановила, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно зі ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Відповідно до ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

При розгляді справи суди не врахували, що ОСОБА_6 є єдиною власницею спірної квартири.

Не надали правової оцінки доводам відповідачів стосовно того, що вказана квартира має належати їх матері у зв'язку з виконанням трудових обов'язків у фірмі, що належить батьку позивачки ОСОБА_12, та не перевірили, чи є ОСОБА_12 власником спірної квартири та чи мав він будь-які повноваження щодо розпорядження спірною квартирою. Матеріали цивільної справи жодних доказів цього не містять.

Відповідно до ст. 98 ЖК Української РСР наймач жилого приміщення та члени його сім'ї, які проживають разом з ним, можуть за взаємною згодою дозволити тимчасове проживання в жилому приміщенні, що є в їх користуванні, інших осіб без стягнення плати за користування приміщенням (тимчасових жильців), в тому числі опікуна чи піклувальника, який не є членом сім'ї наймача.

Вселення тимчасових жильців на строк понад півтора місяця допускається за умови додержання розміру жилої площі, встановленого для надання жилих приміщень (частина перша статті 48).

Тимчасові жильці на вимогу наймача або членів сім'ї, які проживають разом з ним, зобов'язані негайно звільнити приміщення, а в разі відмовлення - підлягають виселенню в судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.

Аналогічні вимоги містить ст. 819 ЦК України.

Правовий статус тимчасових мешканців відрізняється тим, що тимчасові мешканці не мають самостійного права користування житлом і зобов'язані звільнити житло в добровільному порядку. У разі відмови вони підлягають виселенню у судовому порядку без надання іншого житла.

Крім того, згідно з положеннями Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання" (1382-15) реєстрація місця проживання є лише фактом, підтверджуючим місцезнаходження особи і ніяким чином не може вплинути на володіння власною нерухомістю, право на яке документально підтверджено в установленому законодавством порядку.

Суди не перевірили правомірність вселення та правові підстави проживання відповідачів у спірній квартирі, не застосували закон, що регулює правовідносини, які виникли між сторонами, тому судові рішення мають бути скасовані з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 333, 335, 336, 338, 343, 344, 345, 347 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу представника ОСОБА_6 - ОСОБА_10 задовольнити.

Рішення Печерського районного суду м. Києва від 05 липня 2013 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 17 вересня 2013 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.