Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України

з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Луспеника Д.Д.,

суддів: Гулька Б.І., Хопти С.Ф.,

Черненко В.А., Штелик С.П.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, Запорізької товарної біржі "Гілея", треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю "Бюро технічної інвентаризації", Запорізька міська рада, реєстраційна служба Запорізького міського управління юстиції, міське комунальне підприємство "Основаніє", районна адміністрації Запорізької міської ради по Шевченківському району, про визнання договору купівлі-продажу недійсним, реєстрації договору незаконною, виключення із реєстру речових прав на нерухоме майно за касаційною скаргою ОСОБА_3, поданою представником - ОСОБА_10, та ОСОБА_4, поданою представником - ОСОБА_11, на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 16 січня 2015 року й ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 19 березня 2015 року,

У листопаді 2014 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звернулися до суду з вищевказаним позовом, посилаючись на те, що вони мешкають та зареєстровані в АДРЕСА_1. 11/25 часток зазначеної квартири, тобто кімната № 3, площею 14,1 кв. м належить на праві власності ОСОБА_3, власником 14/25 часток вказаної квартири була ОСОБА_12, яка мешкала в кімнаті № 5 площею 17,8 кв. м, а ІНФОРМАЦІЯ_1 року - померла. Після смерті ОСОБА_12, виконуючи волю останньої, ОСОБА_4, який не має власної житлової площі, поселився в її кімнаті. Вони разом провели ремонтні роботи в квартирі та кімнаті, де мешкала ОСОБА_12, оскільки вважали, що мають право на позачергове забезпечення житлом та почали користуватися цією кімнатою.

У травні 2014 року під час розгляду справи за позовом ОСОБА_5, ОСОБА_7, ОСОБА_8 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення та вселення у житлові приміщення вони дізнались про наявність договору купівлі-продажу від 14 березня 1998 року, укладеного на товарній біржі "Гілея" між ОСОБА_8, який діяв від імені ОСОБА_12, та ОСОБА_9, яка діяла від імені її неповнолітніх дітей: ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_3, ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_4, за яким ОСОБА_12 продала, а ОСОБА_5, ОСОБА_7, ОСОБА_8 придбали на праві спільної власності 14/25 часток квартири АДРЕСА_1.

Позивачі вважали зазначений договір купівлі-продажу незаконним, оскільки не були дотримані загальні вимоги укладення правочину, та нікчемним, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 657 ЦК України договір купівлі-продажу квартир укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, однак ця вимога закону дотримана не була та згідно ч. 1 ст. 220 ЦК України такий договір є нікчемним.

Також зазначали, що ОСОБА_12 була самотньою жінкою, наміру продавати кімнату не мала, спадкоємців у неї не було, договір купівлі-продажу ніхто виконувати не збирався, бо власник продовжувала жити в кімнаті до смерті, а після її смерті до спірної квартири ніхто не вселився, тому в 2011 році її власність була відумерлою спадщиною, на яку має право територіальна громада й у них може виникнути право власності на кімнату померлої й вони на неї претендують, тобто мають законний інтерес.

Ураховуючи викладене, позивачі просили суд поновити строк на звернення до суду з вищевказаним позовом, визнати договір купівлі-продажу від 14 березня 1998 року недійсним, реєстрацію вказаного договору незаконною та зобов'язати реєстраційну службу Запорізького міського управління юстиції виключити з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності реєстрацію вказаного договору купівлі-продажу.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 16 січня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 19 березня 2015 року, у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 в особі представника - ОСОБА_10, та ОСОБА_4 в особі представника - ОСОБА_11, просять оскаржувані судові рішення скасувати, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_3 та ОСОБА_4, суд першої інстанції виходив із того, що судом при розгляді справи ОСОБА_5, ОСОБА_7, ОСОБА_8 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення та вселення у житлові приміщення встановлено, що доводи позивачів щодо фіктивності договору купівлі-продажу від 14 березня 1998 року носять характер оціночних суджень (припущень) і не знайшли підтвердження. Крім того, ОСОБА_3, яка успадкувала частину квартири лише 6 квітня 2005 року, не є спадкоємцем чи правонаступником ОСОБА_12 та не була стороною договору й не довела, чим укладення оспорюваного договору в 1998 році порушило її права як співвласника квартири. Права позивачів, які на час укладення спірного договору не була власниками частини квартири, даний договір не порушував. На той час вони не могли претендувати на надання їм у користування кімнати, яка була власністю ОСОБА_12, а остання не оспорювала договір та не визнавала його недійсним.

Апеляційний суд погодився з такими висновками суду першої інстанції, зазначивши також, що суд дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для відмови в задоволенні позовних вимог з підстав недоведеності позивачами свого позову та свого порушеного права. Разом з тим указав, що в силу ч. 3 ст. 9 ЖК УРСР відповідачі мали право на придбання в 1998 році 14/25 часток спірної квартири на біржових торгах, біржова угода про це не потребувала нотаріального посвідчення, а чинним у 1998 році законодавством не було встановлено конкретних строків, в які покупці квартири на біржі зобов'язані були зареєструвати своє право власності у бюро технічної інвентаризації і реєстрація права власності на 14/25 часток спірної квартири на підставі дублікату договору лише 11 червня 2013 року не суперечить чинному законодавству.

Проте повністю погодитись із таким висновком апеляційного суду не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Таким вимогам закону судове рішення апеляційного суду не відповідає.

Судом установлено, що квартира АДРЕСА_1 складається з двох ізольованих кімнат № 3 площею 14,1 кв. м та № 5 площею 17,8 кв. м, житловою площею 31,9 кв. м, загальною площею 46,2 кв. м. ОСОБА_3 на праві власності належить 11/25 часток зазначеної квартири, тобто кімната № 3, площею 14,1 кв. м, власником 14/25 часток вказаної квартири була ОСОБА_12, яка мешкала в кімнаті № 5 площею 17,8 кв. м. Свою частку квартири ОСОБА_12 на підставі договору купівлі-продажу від 14 березня 1998 року, укладеного на товарній біржі "Гілея", продала відповідачам. ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_12 померла.

Відповідно до положень ст. 227 ЦК УРСР, який діяв на час виникнення спірних правовідносин, договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (ст. 47 цього Кодексу).

Договір купівлі-продажу жилого будинку підлягає реєстрації у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів.

Верховний Суд України у п. 4 постанови Пленуму від 28 квітня 1978 року № 3 "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" (v0003700-78) судам роз'яснив, що з підстав недодержання нотаріальної форми визнаються недійними тільки угоди, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов'язковому нотаріальному посвідченню, зокрема, договори купівлі-продажу, в тому числі при придбанні на біржових торгах.

Проте апеляційний суд у порушення ст. ст. 214, 315 ЦПК України не врахував, що договір купівлі-продажу від 14 березня 1998 року не був нотаріально посвідчений, зазначивши при цьому, що обов'язкове нотаріальне посвідчення відповідно до норм ЦК УРСР (1540-06) було передбачено лише для договорів купівлі-продажу житлових будинків.

Тобто апеляційний суд дійшов висновків, які не відповідають нормам права.

Крім того, реєстрація договору купівлі-продажу від 14 березня 1998 року повинна підтверджуватись реєстраційним посвідченням, яке має бути прошито та скріплено печаткою з договором купівлі-продажу. Однак такого реєстраційного посвідчення відповідачі суду не надали.

Згідно з інформаційною довідкою від 27 лютого 2013 року 11/25 часток квартири АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_3, відносно 14/25 часток вказаної квартири відомості щодо реєстрації інших речових прав відсутні. До цього часу відповідно до довідок житлових органів кімната була вільною, ніхто не мав на неї права і тому позивачі вважали, що з цього часу їх право теж порушено, оскільки це відумерла спадщина, яка перейшла до держави і вони мають інтерес у набутті цієї частки майна.

У чч. 1, 3 ст. 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч. 1 - 3, 5 і 6 ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ч. 3 ст. 62 ЦК УРСР (ч. 3 ст. 238 ЦК України) представник не може укладати угоди від імені особи, яку він представляє, ні у відношенні себе особисто, ні у відношенні другої особи, представником якої він одночасно є.

Проте апеляційний суд не врахував, що укладали договір купівлі-продажу від 14 березня 1998 року ОСОБА_8, діючи від імені ОСОБА_12, який є батьком відповідачів та ОСОБА_9, яка є матір'ю відповідачів, тобто ОСОБА_8 та ОСОБА_9 як законні представники діяли в інтересах своїх дітей.

Також у порушення вимог ст. ст. 212 - 214, 315 ЦПК України апеляційний суд на зазначені вище обставини справи уваги не звернув; зазначених вимог закону не врахував; не з'ясував належним чином фактичних обставин справи щодо заявлених вимог; не надав належного правового обґрунтування позиції позивачів та не дослідив усіх доказів, що містяться у справі в їх сукупності; дійшов передчасного висновку про залишення в силі рішення суду першої інстанції, що свідчить про його необґрунтованість та незаконність.

За таких обставин ухвала апеляційного суду підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції з підстав, передбачених ч. 3 ст. 338 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_3, подану представником - ОСОБА_10, та ОСОБА_4, подану представником - ОСОБА_11, задовольнити частково.

Ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 19 березня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.