Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Кузнєцова В.О., суддів: Мартинюка В.І., Мостової Г.І., Наумчука М.І., Остапчука Д.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 в інтересах ОСОБА_7 до ОСОБА_8, ОСОБА_9, третя особа - страхова компанія "ПРОСТО Страхування", про стягнення матеріальних збитків, понесених на лікування, втраченого заробітку внаслідок каліцтва, за касаційними скаргами ОСОБА_6 та його представника ОСОБА_10 на рішення апеляційного суду м. Києва від 24 жовтня 2013 року,

У грудні 2011 року ОСОБА_6 звернувся до суду в інтересах ОСОБА_7 з позовом до ОСОБА_8, ОСОБА_9 про стягнення матеріальних збитків, понесених на лікування, втраченого заробітку внаслідок каліцтва.

В обґрунтування позову позивач посилався на те, що 20 листопада 2010 року внаслідок дорожньо-транспортної пригоди постраждав його син ОСОБА_7, який був пасажиром автомобіля марки "Мітсубіші Лансер" під керуванням відповідача ОСОБА_9, власником якого є відповідач ОСОБА_8 В результаті дорожньо-транспортної пригоди його син ОСОБА_7 отримав тілесні ушкодження, які були небезпечні для життя, що потребувало численних операцій та тривалого лікування, на що витрачено 513 632 грн.

Змінюючи та уточнюючи позовні вимоги, позивач просив суд стягнути солідарно з відповідачів на користь позивача матеріальну шкоду понесену на лікування у розмірі 471 745 грн 40 коп., 52 215 грн 84 коп. втраченого ОСОБА_7 заробітку та 1 138 875 грн моральної шкоди. Також, представник позивача просила зобов'язати відповідачів сплачувати ОСОБА_7 щомісячно 2 175 грн 66 коп. втраченого заробітку, починаючи з 28 травня 2013 року.

Обґрунтовуючи вимоги про стягнення втраченого заробітку, представник позивача зазначала, що ОСОБА_7 у зв'язку із каліцтвом був звільнений з органів внутрішніх справ з 19 квітня 2011 року і йому призначена соціальна пенсія у сумі 2 134 грн 09 коп., тому втрата заробітку щомісячно складає 2 175 грн 66 коп.

Ухвалою Солом'янського районного суду м. Києва від 28 травня 2013 року позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди залишено без розгляду.

Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 02 липня 2013 року позов задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_9 на користь ОСОБА_6 втрачений заробіток у сумі 52 215 грн 84 коп. та 6 136 грн 07 коп. витрат на правову допомогу. В іншій частині позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду м. Києва від 24 жовтня 2013 року рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 02 липня 2013 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у позові ОСОБА_6 в інтересах ОСОБА_7 до ОСОБА_8, ОСОБА_9, третя особа - страхова компанія "ПРОСТО страхування", про стягнення матеріальних збитків, понесених на лікування, втраченого заробітку внаслідок каліцтва відмовлено.

У касаційних скаргах ОСОБА_6 та його представник ОСОБА_10 порушують питання про скасування оскаржуваного рішення суду апеляційної інстанції, із направленням справи на новий розгляду до суду апеляційної інстанції, мотивуючи свою вимогу порушенням судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що 20 листопада 2010 року ОСОБА_9, керуючи автомобілем марки "Мітсубіші Лансер", державний номер НОМЕР_1, вчинив наїзд на перешкоду, в результаті чого автомобіль втратив керованість та, виїхавши на узбіччя дороги, зіткнувся з електричною опорою та деревами.

По факту дорожньо-транспортної пригоди, що сталася 20 листопада 2010 року, порушено кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України, на сьогодні слідство триває.

Внаслідок дорожньо-транспортної пригоди пасажири автомобіля, зокрема, ОСОБА_7, отримав тяжкі тілесні ушкодження.

Автомобіль марки "Мітсубіші Лансер" державний номер НОМЕР_1 на праві власності належить ОСОБА_8, а ОСОБА_9 керував вказаним автомобілем на відповідній правовій підставі.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог до власника автомобіля, ОСОБА_8, суд першої інстанції, виходив з того, що він не є належним відповідачем відповідно до положень ст. 1187 ЦК України.

Задовольняючи частково позовні вимоги до ОСОБА_9, суд першої інстанції виходив з того, що він повинен нести цивільну відповідальність перед потерпілим незалежно від своєї вини у дорожньо-транспортній пригоді.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що правовідносини між позивачем та відповідачем ОСОБА_9 регулюються спеціальною нормою (ст. 1195), положення загальної норми, а саме ч. 5 ст. 1187 ЦК України застосуванню не підлягають, оскільки за умови регулювання правовідносин спеціальною нормою загальна норма не застосовується та, для цивільної відповідальності ОСОБА_9 необхідно встановити протиправність його поведінки, наявність шкоди у потерпілого і причинний зв'язок між винними діями ОСОБА_9 та шкодою, яка настала, та оскільки по факту дорожньо-транспортної пригоди порушено кримінальне провадження, однак матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_9 є обвинувачем чи (або) визнаний винним у заподіяні тілесних ушкоджень ОСОБА_7, а також притягнутий до адміністративної відповідальності за порушення Правил дорожнього руху, вважав, що позов заявлений передчасно.

Проте повністю з такими висновками не можна з таких підстав.

Відповідно до ч. 5 ст. 1187 ЦК України особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.

Відповідно до ч. 1 ст. 1195 ЦК України фізична або юридична особа, яка завдала шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я фізичній особі, зобов'язана відшкодувати потерпілому заробіток (дохід), втрачений ним внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності, а також відшкодувати додаткові витрати, викликані необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо.

Отже, наведена вище норма питання відповідальності за майнову шкоду заподіяну каліцтвом або іншим ушкодження здоров'я, скоєну володільцем джерела підвищеної небезпеки відносно потерпілого, не містить, а тому в такому випадку суду апеляційної інстанції слід було керуватися ч. 5 ст. 1187 ЦК України, яка є спеціальною нормою щодо суб'єкта відповідальності.

Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове майно, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку (ч. 2 ст. 1187 ЦК України).

Під шкодою слід розуміти матеріальну шкоду, що виражається у зменшенні майна потерпілого у результаті порушення належного йому майнового права, та (або) применшенні немайнового блага (життя, здоров'я тощо).

При цьому відповідно до п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 року № 6 "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди" (v0006700-92) (зі змінами) шкода, заподіяна особі і майну громадянина, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її заподіяла, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв'язок та є вина зазначеної особи, а коли це було наслідком дії джерела підвищеної небезпеки, - незалежно від наявності вини.

Проте зазначені вимоги закону залишилися поза увагою суду.

Відповідно до ч. 4 ст. 61 ЦПК вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов'язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.

Встановивши, що 20 листопада 2010 року ОСОБА_9, керуючи автомобілем марки "Мітсубіші Лансер", вчинив ДТП; пасажир вказаного автомобіля ОСОБА_7 отримав тяжкі тілесні ушкодження, суд апеляційної інстанції у порушення ст. ст. 303, 305 ЦПК України, не визначився із характером спірних правовідносин, пославшись у рішенні на відсутність доказів вини відповідача як підставу для звільнення від відповідальності за шкоду завдану внаслідок ДТП, не врахував положення ч. 5 ст. 1187 ЦК України.

Також, суд апеляційної інстанції залишив поза увагою те, що постанова (ухвала) слідчого, прокурора, суду про відмову в порушенні кримінальної справи або про порушення кримінальної справи є доказами, які повинні досліджуватися та оцінюватися судом у цивільній справі у порядку, передбаченому ЦПК (1618-15) , внаслідок чого, помилково вважав, що у зв'язку з відсутністю притягнення відповідача ОСОБА_9 до адміністративної відповідальності за порушення Правил дорожнього руху або у якості обвинуваченої особи, а також вироку у кримінальній справі, відсутні підстави для застосування цивільної відповідальності.

Виходячи з викладеного та враховуючи допущені судом апеляційної інстанції порушення норм матеріального та процесуального права при вирішенні позовних вимог до ОСОБА_9, які призвели до неправильного вирішення справи в цій частині, колегія суддів дійшла висновку, що указані порушення повинні бути усунені судом апеляційної інстанції та, в силу ст. 338 ЦПК України, рішення суду апеляційної інстанції в цій частині підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Під час нового розгляду справи необхідно врахувати, що потерпілим внаслідок ДТП є ОСОБА_7, а заподіяна шкода повинна бути відшкодована на користь потерпілого, а також визначитися з межами відповідальності ОСОБА_9 за заподіяну шкоду з урахуванням того, що його цивільно-правова відповідальність застрахована.

В частині позовних вимог до ОСОБА_8 рішення суду апеляційної інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для його зміни або скасування в цій частині не встановлено та доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись ст.ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,

Касаційні скарги ОСОБА_6 та його представника ОСОБА_10 задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду м. Києва від 24 жовтня 2013 року в частині позовних вимог до ОСОБА_9 скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

В іншій частині рішення апеляційного суду м. Києва від 24 жовтня 2013 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.