6-296св14 Про поділ майна подружжя - 26.03.2014 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 до ОСОБА_6, ОСОБА_7, Міністерства оборони України, західного оперативного командування квартирно-експлуатаційного відділу міста Чернівців, сектору у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Першотравневого районного відділу управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернівецькій області, про визнання зняття з реєстрації місця проживання незаконним, визнання розпорядження органу приватизації, свідоцтва про право власності на квартиру та договору купівлі-продажу недійсними, визнання права власності на частку квартири та поділ майна подружжя; за зустрічним позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя за касаційною скаргою ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 на рішення апеляційного суду Чернівецької області від 3 грудня 2013 року,

У червні 2010 року ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 звернулись до суду з указаним позовом, посилаючись на те, 26 липня 1981 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 було зареєстровано шлюб. Рішенням виконавчого комітету Чернівецької міської ради від 23 жовтня 2007 року № 819/20 ОСОБА_6 було виділено службову квартиру АДРЕСА_1 (відбулася нумерація будинку АДРЕСА_1). 6 лютого 2008 року вони були зареєстровані у вказаній квартирі, а 4 лютого 2009 року зняті з реєстрації без їх відома. На підставі розпорядження від 11 березня 2009 року № 263 Західного оперативного командування квартирно-експулатаційного відділу м. Чернівців та свідоцтва про право власності, виданого 11 березня 2009 року Міністерством оборони України, спірна квартира передана у власність ОСОБА_6 10 березня 2010 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 був укладений договір купівлі-продажу спірної квартири. Вважали, що вони незаконно позбавлені можливості оформити свої права на вказану квартиру в порядку приватизації, оскільки без їх волі зняті з реєстрації. Крім того, у 2004 році подружжя придбало автомобіль марки "Toyota Camry", 1988 року випуску, державний номер НОМЕР_1, право власності на який було зареєстровано за ОСОБА_6 та який ОСОБА_3 вважала спільною сумісною власністю подружжя.

Ураховуючи наведене, позивачі просили визнати незаконними дії ОСОБА_6, відділу у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Першотравневого РВ ГУМВС України в Чернівецькій області (далі - ВГІРФО Першотравневого РВГУМВС України в Чернівецькій області) по зняттю з реєстрації у спірній квартирі; зобов'язати ВГІРФО Першотравневого РВГУМВС України в Чернівецькій області поновити їх у реєстрації у спірній квартирі; визнати незаконним розпорядження від 11 березня 2009 року № 263 Західного оперативного командування квартирно-експлуатаційного відділу м. Чернівців про передачу спірної квартири у власність ОСОБА_4 одноосібно, в частині передачі у власність 3/4 цієї квартири; визнати незаконним свідоцтво про право власності видане 11 березня 2009 року Міністерством оборони України про передачу 3/4 часток спірної квартири у власність ОСОБА_4; визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_7 та застосувати наслідки недійсності цього правочину; визнати за ними право власності на 3/4 частини цієї квартири; визнати за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину автомобіля марки "Toyota Camry", 1988 року випуску, державний номер НОМЕР_1, як на майно подружжя.

У жовтні 2010 року ОСОБА_4 звернувся до суду із зустрічним позовом, посилаючись на те, що зняття з реєстрації позивачів за первісним позовом зі спірної квартири відбулося за їх згоди. У період шлюбу з ОСОБА_3 ними був придбаний автомобіль марки "Toyota Camry", 1988 року випуску, державний номер НОМЕР_1, вартість якого складає 12 тис. грн. Просив виділити вказаним автомобіль йому у власність, а ОСОБА_3 6 тис. грн. в рахунок відшкодування 1/2 вартості автомобіля. Спільну сумісну власність на майно припинити.

Рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівців від 20 вересня 2013 року позовні вимоги ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 задоволено частково. Визнано незаконними дії відділу у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Першотравневого районного відділу управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернівецькій області по зняттю з реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 Зобов'язано відділ у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Першотравневого районного відділу управління міністерства внутрішніх справ України в Чернівецькій області поновити ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 у реєстрації за адресою: АДРЕСА_1. Визнано незаконним розпорядження № 263 від 11 березня 2009 року Західного оперативного командування квартирно-експлуатаційного відділу м. Чернівців про передачу квартири АДРЕСА_1 у власність ОСОБА_6 одноосібно, в частині передачі у власність 3/4 вказаної квартири. Визнано незаконним свідоцтво про право власності видане 11 березня 2009 року Міністерством оборони України про передачу квартири АДРЕСА_1 у власність ОСОБА_6 одноосібно, в частині передачі у власність 3/4 вказаної квартири. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_7, посвідчений приватним нотаріусом ОСОБА_9 та зареєстрований в реєстрі за № 341. Застосовано наслідки недійсності оспорюваного правочину. Визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину автомобіля марки Toyota Camry, 1988 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, як на майно подружжя. В іншій частині позовних вимог ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, відмовлено. У задоволенні позову ОСОБА_6 відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Чернівецької області від 3 грудня 2013 року рішення суду першої інстанції в частині визнання незаконними дій відділу у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Першотравневого районного відділу управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернівецькій області скасовано, провадження у справі закрито. У задоволенні позову ОСОБА_3 ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання розпорядження органу приватизації, свідоцтва про право власності на квартиру, договору купівлі-продажу недійсними, застосування наслідків недійсності правочину відмовлено. У решті рішення суду залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Отже, судові рішення в частині поділу автомобіля не оскаржуються, а тому в цій частині не переглядаються (ч. 2 ст. 335 ЦПК України).

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що позивачі не писали заяви про зняття їх з реєстрації місця проживання, що підтверджено експертизами. Всі документи та рішення про надання спірної квартири видавалися на сім'ю ОСОБА_6, до складу якої, крім нього, входили його дружина, ОСОБА_3, діти ОСОБА_10, ОСОБА_4 Крім того, відповідно до ордеру № 52 від 26 жовтня 2007 року ордер ОСОБА_4 видано на сім'ю, яка складається з чотирьох осіб. Службові особи Західного оперативного командування квартирно-експлуатаційного відділу м. Чернівців, незважаючи на те, що ОСОБА_4 подав одноосібно документи для оформлення на нього права власності на спірну квартиру, яка мала площу 54,7 кв. м та не маючи права на отримання додаткової площі, видали незаконне розпорядження про передачу йому 3/4 частин вказаної квартири. Ураховуючи наведене, свідоцтво про право власності на 3\4 частину спірної квартири також є незаконним. ОСОБА_4 порушив право позивачів на приватизацію житла та незаконно продав спірну квартиру.

Скасовуючи рішення суду та відмовляючи в позові, апеляційний суд виходив із того, що позивачі не надали доказів того, що вони постійно проживали у спірній квартирі разом із наймачем на момент її приватизації, а, отже, мали право на приватизацію вказаного нерухомого майна. У зв'язку з наведеним й решта вимог позивача є безпідставною.

Проте повністю погодитись з такими висновками апеляційного суду не можна.

Судами встановлено, що рішенням виконавчого комітету Чернівецької міської ради від 23 жовтня 2007 року № 819/20, ОСОБА_4 виділено службову трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 із закріпленням за в/ч А1028, підтвердженням даного факту є лист виконкому від 31 травня 2010 року № Ф-949. Відповідно до даного рішення ордер на вказану квартиру видано на сім'ю ОСОБА_4, до складу якої входили, крім нього, його дружина, ОСОБА_3, діти ОСОБА_4 та ОСОБА_5, які 6 лютого 2008 року були прописані у даній квартирі, а 4 лютого 2009 року були зняті з вказаної реєстрації.

На підставі розпорядження від 11 березня 2009 року № 263 Західного оперативного командування квартирно-експлуатаційного відділу м. Чернівців а свідоцтва про право власності виданого 11 березня 2009 року Міністерством оборони України спірна квартира передана ОСОБА_4

Згідно витягу з наказу Міністерства оборони України, витягу з протоколу № 74 від 1 квітня 2008 року, довідки Міністерства оборони України Західного територіально-експлуатаційного управління від 16 вересня 2010 року № 303/23/5/2096/255, на виконання розпорядження ТОВ заступника начальника Головного КЕУ ЗСУ надано інформацію про отримання підполковником ОСОБА_4 на склад сім'ї 4 особи службової квартири у м. Чернівцях та виключення її з числа службових.

Судом першої інстанції встановлено, що позивачі не писали заяв до СПРФО Першотравневого РВГУМВС України в Чернівецькій області про зняття з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_1, виходячи з висновків експерта від 26 грудня 2011 року, 24 липня 2013 року.

Таким чином, суд першої інстанції встановив, що незаконними діями органу влади щодо зняття з реєстрації було істотно порушено право позивачів на приватизацію і дане право має бути відновлено шляхом поновлення їх у реєстрації та визнання недійсними наступних правочинів, які мали місце, для того, щоб позивачі мали реалізувати свої права на отримання у власність спірної квартири.

Проте апеляційний суд не погодився з такими висновками та вважав, що позивачі не довели факт постійного проживання у спірній квартирі разом із наймачем на момент її приватизації, а, отже, мали право на приватизацію вказаного нерухомого майна.

З такими висновками апеляційного суду не можна погодитись, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 5, ч. 2 ст. 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" наймачі квартир (будинків) державного житлового фонду та члени їх сімей, які постійно проживають у квартирі разом з наймачем або за якими зберігається право на житло, мають право на приватизацію займаних квартир шляхом передачі їм цих квартир в спільну сумісну власність або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають у даній квартирі, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов'язковим визначенням уповноваженого власника квартира (будинку), житлового приміщення у гуртожитку.

Виходячи зі змісту ст. ст. 71, 72 ЖК УРСР при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, проводиться в судовому порядку.

Проте апеляційний суд зазначене не врахував, не звернув уваги на те, що на час приватизації спірної квартири та отримання ОСОБА_6 свідоцтва про право власності на житло, видане Міністерством оборони України 11 березня 2009 року позивачі не були визнані такими, що втратили право користування спірною квартирою, оскільки судами такі рішення не приймались. Крім того, вони булди зареєстровані за вказаною адресою, так як зняття їх з реєстрації було незаконним.

Крім того, апеляційним судом не взято до уваги доводи позивачів про те, що до проведення приватизації спірної квартири на користь ОСОБА_4 вони здійснювали догляд за квартирою та проводили у ній ремонтні роботи з наміром подальшого вселення, тимчасово проживаючи при цьому за іншою адресою.

Таким чином, апеляційний суд у порушення ст. ст. 212- 214, 316 ЦПК України не дослідив належним чином надані позивачами докази, а тому висновки апеляційного суду про те, що позивачі не надали належних та допустимих доказів того, що вони постійно проживали у спірній квартирі разом із наймачем на момент її приватизації, а отже мали право на приватизацію вказаного нерухомого майна, ґрунтуються на припущеннях, що заборонено законом (ч. 4 ст. 60 ЦПК України).

Решта вимог позивачів залежить від вирішення цих вимог. Отже, підлягає скасуванню і рішення апеляційного суду в частині закриття провадження у справі. При цьому апеляційний суд також не звернув уваги на те, що згідно з ч. 2 ст. 208 ЦПК України питання, пов'язані із закриттям провадження у справі, вирішуються шляхом постановлення ухвал, а не рішення.

Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, апеляційним судом не встановлені, судове рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування з передачею справи в оскаржуваній частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.