6-10366св14 Про визнання недійсними договорів купівлі-продажу квартир та витребування квартир з чужого незаконного володіння - 26.03.2014 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про визнання правочинів недійсними та витребування майна з чужого незаконного володіння, за касаційною скаргою ОСОБА_7 та касаційною скаргою ОСОБА_6, поданою представником - ОСОБА_8, на рішення апеляційного суду м. Севастополя від 8 квітня 2013 року,

У квітні 2011 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що йому на праві власності належали квартири НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3 в будинку по АДРЕСА_2. 20 травня 2010 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_9 від його імені на ім'я ОСОБА_4 видано довіреність, згідно з якою останньому надано право продажу належних йому квартир. На підставі цієї довіреності ОСОБА_4 від його імені 17 листопада 2010 року уклав з ОСОБА_5 договори купівлі-продажу, за якими відчужив на користь останнього належні йому зазначені вище квартири. 21 грудня 2010 року ОСОБА_5 продав квартиру НОМЕР_3 ОСОБА_10, а 22 грудня 2010 року квартири НОМЕР_1 та НОМЕР_2 ОСОБА_11, які в подальшому на підставі договорів дарування відчужили їх ОСОБА_7 та ОСОБА_6 відповідно. Посилався на те, що він не видавав довіреності на імя ОСОБА_4 на відчуження належних йому квартир та отримання дублікатів правовстановлюючих документів на них. Із ОСОБА_4 він взагалі не знайомий. Наміру відчужувати своє майно не мав. На підставі викладеного позивач просив визнати недійсними: видану 20 травня 2010 року від його імені ОСОБА_4 довіреність на право відчуження належних йому квартир; договори купівлі-продажу квартир НОМЕР_1, НОМЕР_2 та НОМЕР_3 в будинку по набережній АДРЕСА_2, укладені 17 листопада 2010 року від його імені ОСОБА_4 з ОСОБА_5; а також зобов'язати ОСОБА_6 повернути йому квартири НОМЕР_1 та НОМЕР_2, а ОСОБА_7 - квартиру НОМЕР_3 в будинку по набережній АДРЕСА_2.

Рішенням Балаклавського районного суду м. Севастополя Автономної Республіки Крим від 26 жовтня 2012 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду м. Севастополя АР Крим від 8 квітня 2013 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено. Рішення місцевого суду скасовано з ухваленням нового рішення про задоволення позову. Визнано недійсними: довіреність, видану від імені ОСОБА_3 на ім'я ОСОБА_4 20 травня 2010 року; договори купівлі-продажу квартир НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3, розташованих на набережній АДРЕСА_2, укладений від імені ОСОБА_3 між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 17 листопада 2010 року. Витребувано у ОСОБА_6 на користь ОСОБА_3 квартири НОМЕР_1,НОМЕР_2, розташовані на набережній АДРЕСА_2. Витребувано у ОСОБА_7 на користь ОСОБА_3 квартиру НОМЕР_3 в будинку АДРЕСА_2

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 вересня 2013 року рішення апеляційного суду м. Севастополя від 8 квітня 2013 року скасовано, рішення Балаклавського районного суду м. Севастополя від 26 жовтня 2012 року залишено без змін.

Постановою Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 2 лютого 2014 року ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 вересня 2013 року скасовано, справу передано на новий касаційний розгляд.

У касаційних скаргах ОСОБА_7 та ОСОБА_6 в особі представника - ОСОБА_8, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову виходив із того, що особу ОСОБА_3 нотаріус встановила на підставі наданого їй паспорта, висновок експерта про те, що підпис на довіреності про надання ОСОБА_4 права на відчуження квартири виконаний не ОСОБА_3, не є категоричним. За таких обставин відсутність волевиявлення ОСОБА_3 при укладенні спірного правочину є недоведеною.

Скасовуючи рішення місцевого суду з ухваленням нового рішення про задоволення позову апеляційний суд виходив з доведеності доводів позивача про недійсність правочинів, оскільки довіреність на ім'я ОСОБА_4 20 травня 2010 року позивач не видавав, не уповноважував відповідача на відчуження нерухомого майна, правочини щодо майна укладені у відсутність волевиявлення власника, та особою, яка не мала прав на його відчуження, що є підставою, відповідно до ст.ст. 203, 215 ЦК України для визнання таких правочинів недійсними. Оскільки майно вибуло з володіння позивача, як власника, не з його волі, позивач не є стороною у наступних правочинах, які були вчиненні після недійсного правочину, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 набули право власності на майно за безоплатними договорами у осіб, які не мали права його відчужувати апеляційний суд дійшов висновку про наявність підстав, відповідно до ст. 388 ЦК України для витребування майна у ОСОБА_6 та ОСОБА_7 на користь позивача.

Проте погодитись із таким висновком апеляційного суду не можна, оскільки суд дійшов його з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Зазначеним вимогам закону судове рішення апеляційного суду не відповідає.

Судами встановлено, що ОСОБА_3 на праві власності належали квартири НОМЕР_1, НОМЕР_2 таНОМЕР_3 в будинку АДРЕСА_2. 20 травня 2010 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_9 від імені ОСОБА_3 ОСОБА_4 було видано довіреність, якою останньому надано право відчужити належні ОСОБА_3 квартири. Діючи на підставі цієї довіреності від імені ОСОБА_3 ОСОБА_4 17 листопада 2010 року належні ОСОБА_3 зазначені вище квартири продав ОСОБА_5 1 грудня 2010 року ОСОБА_5 продав квартири НОМЕР_1, НОМЕР_2 ОСОБА_11, які в подальшому на підставі договорів дарування відчужили ці квартири ОСОБА_7 та ОСОБА_6 відповідно.

Також судами встановлено, що згідно довіреності 20 травня 2010 року громадянин Російської Федерації ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, який мешкає за адресою: АДРЕСА_1 (паспорт РФ для виїзду за кордон: НОМЕР_4, виданий УВС Росії, 1436, 2 серпня 2008 року дійсний до 2 серпня 2012 року) уповноважив громадянина ОСОБА_4 бути його представником з питань продажу належних йому на праві власності квартир, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2, квартири НОМЕР_1,НОМЕР_2,НОМЕР_3. Довіреність посвідчена приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_9, підписана ОСОБА_3, особу якого встановлено та зареєстровано в реєстрі за № 868.

Відповідно до пп. 2, 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно від добросовісного набувача в тому разі, якщо майно було викрадене в нього або вибуло з його володіння не з його волі іншим шляхом.

У випадку, якщо майно вибуло з володіння власника на підставі вчиненого правочину перевірці судом підлягає чинність правочину.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначено в ст. 203 ЦК України. Зокрема, згідно з ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Недотримання цієї вимоги згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України є підставою недійсності правочину.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_3 послався на те, що наміру продавати належній йому квартири не мав, довіреність на ім'я ОСОБА_4 не видавав, квартири відчужені всупереч його волі.

В матеріалах справи наявні докази того, що паспорт на ім'я позивача ОСОБА_3, на підставі якого нотаріус встановлювала його особу під час посвідчення довіреності на ім'я ОСОБА_4 з правом відчуження квартир насправді ОСОБА_3 не видавався. У цьому паспорті місце народження ОСОБА_3 зазначено м. Москва, хоча згідно зі свідоцтвом про народження та паспортом громадянина Російської Федерації ОСОБА_3 є уродженцем х. Новомаксимівського Суровкинського району Волгоградської області.

Відповідно до довідки, виданої за місцем роботи ОСОБА_3, у день видачі ним довіреності в одній з нотаріальних контор м. Києва фактично він знаходився на своєму робочому місці у м. Москві.

Державна прикордонна служба України даних про перетинання в той час ОСОБА_3 державного кордону України не виявила.

Усі договори купівлі-продажу належних ОСОБА_3 квартир укладались не на підставі оригіналів правовстановлюючих документів на них, які знаходились у ОСОБА_3, а на підставі їх дублікатів.

Під час проведення ставки віч-на-віч в рамках розслідування кримінальної справи, порушеної за фактом шахрайства, ОСОБА_3 і ОСОБА_13 стверджували, що раніше ніколи один з одним не зустрічались та знайомими не були. Більше того, ОСОБА_4 стверджував, що довіреність н відчуження квартир йому видав не ОСОБА_3, а інша особа, яка назвалася ОСОБА_3

Висновок спеціаліста за № 2/59 від 31 травня 2011 року та судової почеркознавчої експертизи за № 2/253 від 6 жовтня 2011 року зводяться до того, що підписи від імені ОСОБА_3 на довіреності виконані ймовірно не ним.

Апеляційний суд у порушення ст. ст. 212- 214, 316 ЦПК України наявним в матеріалах справи доказам у їх сукупності не дав належну правову оцінку.

Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, апеляційним судом не встановлені, судове рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.