Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і

кримінальних справ у складі:

головуючого Олійник А.С.,

суддів: Амеліна В.І., Карпенко С.О.,

Парінової І.К., Савченко В.О.,

розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про поділ майна подружжя та визнання права власності, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 17 квітня 2013 року, ухвалу апеляційного суду м. Києва від 30 жовтня 2013 року,

У серпні 2011 року позивач звернулася до суду з указаним позовом, із урахуванням уточнених позовних вимог просила поділити майно подружжя, виділивши їй автомобіль марки "Mersedes-Benz", 1995 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, вартістю 120 000 грн, відповідачу - автомобіль марки "BMW 740", 2001 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2, вартістю 144 000 грн; стягнути з відповідача на її користь 456 201 грн 26 коп. (1/2 частина грошових коштів, внесених за резервування житлового приміщення, та 1/2 частина грошових коштів, знятих з депозитних рахунків); визнати квартиру АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя та виділити кожному по Ѕ її частині.

Свої вимоги мотивувала тим, що із 12 жовтня 1996 року сторони проживали однією сім'єю, а з 25 лютого 2005 року до 16 вересня 2011 року - у зареєстрованому шлюбі. Від шлюбу мають двох неповнолітніх дітей, які проживають з нею.

У серпні 1999 року за спільні кошти позивача та відповідача, які проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу, було придбано квартиру АДРЕСА_1. За час перебування у шлюбі вони придбали автомобілі "Mersedes-Benz", 1995 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, вартістю 120 000 грн, та "BMW 740", 2001 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2, вартістю 144 000 грн.

22 березня 2010 року між головою правління житлово-будівельного кооперативу "Адоніс" та ОСОБА_4 був укладений договір про резервування житлового приміщення-квартири АДРЕСА_2, за умовами якого останній сплатив 255 850 грн.

Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 17 квітня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 30 жовтня 2013 року, позов задоволено частково. Виділено ОСОБА_3 автомобіль марки "Mersedes-Benz", 1995 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, вартістю 120 000 грн. Виділено ОСОБА_4 автомобіль марки "ВМV 740", 2001 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_3, вартістю 144 000 грн. В іншій частині позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати судові рішення у справі у частині відмови в позові, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права, та направити справу в цій частині до суду першої інстанції.

Судові рішення в частині поділу між сторонами автомобіля марки "Mersedes-Benz", 1995 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, вартістю 120 000 грн, а також автомобіля марки "ВМV 740", 2001 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_3, вартістю 144 000 грн., не оспорюються, тому в цій частині судом касаційної інстанції не переглядаються.

Обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, колегія суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Відповідно до ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судами встановлено, що з 25 лютого 2005 року до 16 вересня 2011 року сторони перебували в зареєстрованому шлюбі.

До укладення шлюбу ОСОБА_4 придбав квартиру АДРЕСА_1, що підтверджується договором купівлі-продажу від 4 серпня 1999 року.

За час перебування у шлюбі сторони придбали автомобілі "Mersedes-Benz", 1995 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, вартістю 120 000 грн, та "BMW 740", 2001 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2, вартістю 144 000 грн.

Крім того, за час перебування у шлюбі ОСОБА_4 з публічним акціонерним товариством "Райффайзен Банк Аваль" уклав 11 депозитних договорів; станом на 8 листопада 2011 року залишки грошових коштів на депозитних рахунках відсутні.

22 березня 2010 року між ОСОБА_4 та житлово-будівельним кооперативом "Адоніс" укладено Договір № 204 про резервування житлового приміщення із подальшим оформленням свідоцтва про право власності на квартиру АДРЕСА_2.

Відповідно до п. 2 Договору № 204 від 22 березня 2010 року житлово-будівельний кооператив "Адоніс" зобов'язався закріпити (зарезервувати) за членом кооперативу квартиру, а також здійснити її бронювання у власника (товариства з обмеженою відповідальністю "ОБІО" протягом 7 днів після підписання цього договору, вчинити інші дії, а член кооперативу зобов'язується оплатити резервування квартири у розмірі 255 850 грн.

Згідно із повідомленням комунального підприємства "Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна" від 10 грудня 2012 року, станом на 7 грудня 2012 року квартири у АДРЕСА_2 на праві власності не реєструвались.

Відмовляючи в позові у частині поділу між сторонами квартири АДРЕСА_1, грошових вкладів у банку та коштів, внесених за резервування квартири АДРЕСА_2, суд першої інстанції виходив із того, що квартира АДРЕСА_1 набута відповідачем у власність до шлюбу з позивачем та є його особистою приватною власністю; грошові вклади було використано відповідачем за час перебування у шлюбі в інтересах сім'ї та для потреб сім'ї; а внесені кошти за резервування квартири не є спільним сумісним майном подружжя, оскільки предметом Договору № 204 від 22 березня 2010 року є отримання в майбітньому свідоцтва про право власності на квартиру.

Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, апеляційний суд погодився із його висновками та залишив ухвалене ним рішення без змін.

Із висновками апеляційного суду повністю погодитись не можна з огляду на таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Згідно із ст. 17 Закону України "Про власність" майно, придбане внаслідок спільної праці членів сімї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.

Відповідно до ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 цього Кодексу.

Оскільки квартиру АДРЕСА_1 набуто ОСОБА_4 у власність у 1999 році і позивач не надала належних і допустимих доказів щодо своєї участі у її придбанні, то із урахуванням положень ст. 17 Закону України "Про власність" (який був чинним на час укладення договору купівлі-продажу квартири), суди дійшли обґрунтованого висновку про відмову у позові про визнання квартири спільним сумісним майном подружжя.

Доводи касаційної скарги про те, що зазначена квартира є спільним сумісним майном сторін, оскільки на час її придбання вони проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу та вели спільне господарство, не заслуговують на увагу, оскільки відповідно до положень ст. ст. 22, 28, 29 КпШС України (який був чинним на час придбання квартири АДРЕСА_1), спільною сумісною власністю визнавалось майно, нажите подружжям.

Згідно із ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до ч. 1 ст. 61 СК України об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Відповідно до ст. 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.

Як роз'яснено у п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21 грудня 2007 року "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ майна подружжя" (v0011700-07) , спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов'язальними правовідносинами, тощо.

Встановивши, що за час перебування у шлюбі відповідачем було укладено 11 депозитних договорів, кошти з яких було знято до розірвання шлюбу та використано в інтересах сім'ї, чого позивач не спростувала, колегія суддів також погоджується із висновками судів про те, що зазначені кошти не підлягають поділу між колишнім подружжям.

Проте із висновком судів про відмову в позові у частині поділу грошових коштів, внесених відповідачем за резервування квартири, погодитись не можна.

Як убачається із п. 1 Договору № 204 про резервування житлового приміщення від 22 березня 2010 року, підписанням цього договору член кооперативу засвідчує бажання набути у власність квартиру АДРЕСА_2 (забудовник ТОВ "ОБІО") на 23 поверсі, загальною площею 73,1 кв.м.

Пунктом 4 цього договору визначено, що квартира закріплюється за членом кооперативу (резервується) на строк дії цього договору, після отримання суми за резервування, і до моменту отримання ним свідоцтва про право власності або повернення за його вимогою суми за резервування. ЖБК "АДОНІС" зобов'язується протягом цього строку не укладати договори резервування стосовно цієї квартири з іншими особами.

Встановивши, що предметом Договору № 204 про резервування житлового приміщення є отримання в майбутньому свідоцтва про право власності на квартиру, а також те, що ОСОБА_4 сплатив 255 850 грн на виконання цього договору, суд першої інстанції не з'ясував, чи є зазначені кошти спільним сумісним майном подружжя та не мотивував належним чином свого висновку про відмову в позові у цій частині.

Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, апеляційний суду у порушення ст. ст. 303, 315 ЦПК України не перевірив належним чином доводи апеляційної скарги ОСОБА_3 про те, що Договір № 204 про резервування житлового приміщення було укладено ОСОБА_4 в інтересах сім'ї, а грошові кошти, внесені на виконання зазначеного договору, були набуті під час шлюбу та підлягають поділу, та не спростував зазначених доводів.

Оскільки допущені апеляційним судом порушення норм процесуального права унеможливили встановлення фактичних обставин справи, ухвалу апеляційного суду в частині залишення без змін рішення суду першої інстанції про відмову у стягненні Ѕ частини грошових коштів, внесених за резервування житлового приміщення, необхідно скасувати та направити справу в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції відповідно до ч. 3 ст. 338 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Ухвалу апеляційного суду м. Києва від 30 жовтня 2013 року у частині залишення без змін рішення Деснянського районного суду м. Києва від 17 квітня 2013 року про відмову в стягненні Ѕ частини грошових коштів, внесених за резервування житлового приміщення, скасувати та направити справу в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

В іншій частині рішення Деснянського районного суду м. Києва від 17 квітня 2013 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 30 жовтня 2013 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.