6-37277св13 Про визнання особистою приватною власністю майна набутого за час шлюбу - 12.03.2014 Прийняття

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про поділ спільного майна подружжя та за зустрічним позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_6, третя особа - ОСОБА_8 про визнання особистою приватною власністю майна набутого за час шлюбу, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 23 травня 2013 року та ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 31 липня 2013 року,

У лютому 2012 року ОСОБА_6 звернулась до суду з позовом, в якому, з урахуванням доповнень та уточнень просила поділити спільне майно подружжя по Ѕ частині кожному, що складається з квартири АДРЕСА_1, автомобіля марки "Фіат Скудо" д.н.з. НОМЕР_1, господарської споруди - магазин по АДРЕСА_2, речей, коштів на депозитному рахунку в ПАТ "Полтава Банк" та стягнути з ОСОБА_7 на її користь компенсацію вартості Ѕ частини квартири в сумі 99 295 грн, Ѕ частини автомобіля в сумі 30 000 грн, Ѕ частини споруди - магазину в сумі 25 000 грн, Ѕ частини коштів, які знаходяться на депозитному рахунку в сумі 37 500 грн, та Ѕ частини речей на суму 13 350 грн, а всього на суму 205 145 грн, стягнути судові витрати, а також витрати пов'язані з проведенням судово-технічної експертизи; зобов'язати відповідача передати їй особисті речі, набуті до шлюбу.

У квітні 2012 року ОСОБА_7 подав зустрічний позов, в якому просив визнати за ним право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_1, придбаної 12 вересня 2003 року на підставі договору купівлі-продажу. Крім того, в жовтні 2012 року ОСОБА_7 звернувся до суду з позовом, в якому просив стягнути з ОСОБА_6 на його користь половину спільно нажитих коштів в розмірі 434 доларів США, 3 467 грн 66 коп. та 942 Євро, що еквівалентно 9 707 грн 75 коп.

Свої вимоги ОСОБА_6 та ОСОБА_7 обґрунтовували неможливістю досягнення спільної згоди щодо поділу спільного майна подружжя.

Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 23 травня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Полтавської області від 31 липня 2013 року позов ОСОБА_6 задоволено частково, а зустрічний позов ОСОБА_7 та позов, з яким він звернувся до суду у жовтні 2012 року задоволено в повному обсязі.

Не погоджуючись із оскаржуваними судовими рішеннями ОСОБА_6 звернулася із касаційною скаргою, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Оскаржувані судові рішення не відповідають вимогам закону виходячи з наступного.

Судами встановлено, що 16 серпня 2003 року між сторонами укладено шлюб, який було розірвано 02 грудня 2009 року на підставі рішення суду.

Від вказаного шлюбу сторони мають дитину ОСОБА_9 ІНФОРМАЦІЯ_1.

Встановлено, що перебуваючи в шлюбі, сторони придбали наступне майно: двокамерний холодильник вартістю 1 000 грн, газову плиту вартістю 1 200 грн, стіл кухонний вартістю 800 грн, меблеву стінку вартістю 2 000 грн штори вартістю 300 грн, телевізор вартістю 1 000 грн, килим на підлогу вартістю 300 грн, килим на стіну вартістю 500 грн, карнизи вартістю 100 грн, телевізор вартістю 1 700 грн, ДВД-програвач вартістю 600 грн, кухонну стінку вартістю 1 200 грн, диван і два крісла вартістю 2 000 грн, автомобіль марки "Фіат Скудо" д.н.з. НОМЕР_1 вартістю 60 000 грн. Вказане майно сторонами було придбано за спільні кошти.

Судами також встановлено, що під час перебування в шлюбі ОСОБА_6 17 серпня 2009 року відкрила банківський рахунок на які були зараховані спільні кошти подружжя в розмірі 868 доларів США та 1 885 Євро.

Відповідно до вимог ст. ст. 70, 71 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив.

Майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.

Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

При цьому, відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, викладених в абз. 4 п. 30 постанови "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" від 21 грудня 2007 року № 11 (v0011700-07) , при вирішенні спору про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, суд згідно з частинами 2, 3 ст. 70 СК в окремих випадках може відступити від засади рівності часток подружжя, враховуючи обставини, що мають істотне значення для справи, а також інтереси неповнолітніх дітей, непрацездатних повнолітніх дітей (за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування). Під обставинами, що мають істотне значення для справи, потрібно розуміти не тільки випадки, коли один із подружжя не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї, але і випадки коли один із подружжя не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку чи доходу (ч. 1 ст. 60 СК).

Колегія суддів не погоджується з висновками судів в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_7 про визнання особистою приватною власністю квартири АДРЕСА_1, придбаної 12 вересня 2003 року, а тому вказані судові рішення підлягають скасуванню повністю.

Так, обґрунтовуючи позовні вимоги про визнання особистою приватною власністю спірної квартири, ОСОБА_7 зазначав, що вона була придбана за кошти, що були надані його батьком - ОСОБА_8 для придбання квартири, тобто, купівля спірної квартири відбулась за особисті кошти ОСОБА_7

Відповідно до вимог ст. ст. 22, 24 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них.

Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші.

Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.

Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, викладених в п. 9 постанови "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України (2006-07) " від 12 червня 1998 року № 16 (v0016700-98) (в редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин) зазначено, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. При цьому належить виходити з того, що відповідно до статей 22, 25, 27-1 КпШС України спільною сумісною власністю подружжя є нажите ними в період шлюбу рухоме і нерухоме майно, яке може бути об'єктом права приватної власності (крім майна, нажитого кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу). Майно, яке належало одному з подружжя, може бути віднесено до спільної сумісної власності укладеною при реєстрації шлюбу угодою (шлюбним контрактом) або визнано такою власністю судом з тих підстав, що за час шлюбу його цінність істотно збільшилася внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох.

Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна й робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, вклади до кредитних установ; паєнагромадження в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; страхова сума, страхове відшкодування, сплачені за рахунок спільних коштів подружжя, страхові платежі, які були повернені при достроковому розірванні договору страхування або які міг би одержати один із подружжя в разі дострокового розірвання такого договору на час фактичного припинення шлюбу; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов'язальними правовідносинами.

Якщо котрийсь із подружжя зробив вкладення у придбання спільного майна за рахунок майна, яке належало йому до одруження або було одержане ним під час шлюбу в дар, у порядку спадкування, надбане за кошти, що належали йому до шлюбу, або іншого роздільного майна, то ці вкладення (в тому числі вартість майна до визнання його спільною сумісною власністю на підставі ст. 25 КпШС України) мають враховуватися при визначенні часток подружжя у спільній сумісній власності (ст. 28 КпШС України).

Таким чином, вирішуючи питання про обсяг спільно набутого майна, зокрема і такого, що було придбано після одруження, але за кошти що належало одному із подружжя до укладення шлюбу, суд має з'ясувати які саме кошти були вкладені у придбання майна, джерело походження цих коштів, а також з'ясувати питання щодо визначення частки майна кожного із подружжя з врахуванням суми вкладених у придбання майна коштів.

При цьому з'ясування вказаних обставин має здійснюватись у відповідності до вимог процесуального закону.

Ухвалюючи оскаржуване судове рішення, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд виходив з того, що волевиявлення на придбання спірної квартири було висловлено ОСОБА_7 до укладення шлюбу з ОСОБА_6, на що вказує наявність договору про надання посередницьких послуг з продажу житлової нерухомості від 29 червня 2003 року, а грошові кошти для придбання спірної квартири були подаровані ОСОБА_7 його батьком - ОСОБА_8 у червні 2003 року, що доводиться фактом перебування останнього на заробітках в Італії з 2002 року та показаннями свідків. З огляду на вказані обставини суди дійшли висновків про спростування в даному випадку презумпції спільної сумісної власності подружжя на майно, що придбане за час перебування в шлюбі.

Відповідно до ст. ст. 58, 59, 60 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

При цьому, відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Проте, суд першої інстанції всупереч зазначеним вимогам процесуального закону, не встановив безспірність факту придбання спірної квартири за особисті кошти ОСОБА_7, що належали йому до одруження, натомість дійшов передчасних висновків про належність зазначеної квартири на праві особистої приватної власності ОСОБА_7 Зазначене повністю узгоджується з презумпцією спільності майна подружжя, що встановлена ст. 22 КпШС України, положення якої діяли на час виникнення спірних правовідносин, а відтак особа, яка вказує на приналежність їй на праві особистої приватної власності майна, що було придбано під час перебування у шлюбі повинна довести вказану обставину належними та допустимими доказами, а суд має надати їм належну юридичну оцінку.

Апеляційний суд, всупереч вимогам ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку не перевірив законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції та не усунув вищезазначених недоліків, а відтак оскаржувані судові рішення не можна вважати законними та обґрунтованими, а тому вони підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.