6-36208св13 Про визнання договору довічного утримання недійсним, визнання права власності на частину будинку та земельної ділянки - 12.03.2014 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, треті особи: приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_5, управління Держкомзему у м. Дніпропетровську та Дніпропетровській області, комунальне підприємство "Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації" Дніпропетровської обласної ради, ОСОБА_6, про визнання договору довічного утримання недійсним, визнання права власності на частину будинку та земельної ділянки за касаційною скаргою представника ОСОБА_3 - ОСОБА_7, на рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 липня 2013 року,

У грудні 2010 року ОСОБА_8 звернулася до суду із указаним позовом про визнання недійсним договору довічного утримання, укладеного 18 травня 2010 року між її чоловіком ОСОБА_9 та її невісткою ОСОБА_4 з ОСОБА_10 ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_8 померла.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 17 квітня 2012 року правонаступником ОСОБА_8 залучено ОСОБА_3

В обґрунтування уточнених позовних вимог ОСОБА_3 зазначала, що ОСОБА_8 та ОСОБА_9 знаходились у зареєстрованому шлюбі з 20 лютого 1949 року. За час шлюбу ними було збудовано житловий будинок АДРЕСА_1, право власності на який було зареєстровано за ОСОБА_9 Земельна ділянка, площею 0,0164 га, на якій розташований вказаний житловий будинок була приватизована ОСОБА_9 і 20 лютого 1997 року він отримав державний акт на право приватної власності на земельну ділянку. Зазначала, що вказане нерухоме майно належало їм на праві спільної сумісної власності подружжя. 17 лютого 2000 року ОСОБА_9 склав заповіт на користь ОСОБА_8, яким заповів їй все належне йому майно. 18 травня 2010 року між ОСОБА_9 та ОСОБА_4 було укладено договір довічного утримання, за яким ОСОБА_4 зобов'язалася довічно утримувати ОСОБА_9 Вважала, що вказаний договір довічного утримання є недійсним, оскільки ОСОБА_8 не бажала відчуження своєї частки у спільному майні, хоча й дала згоду на укладення цього договору, частка ОСОБА_8 у спільному майні подружжя не була визначена, як вимагає ст. 747 ЦК України, і з нею договір довічного утримання не укладався. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_9 помер.

У зв'язку з цим позивач, уточнивши позовні вимоги, просила суд визнати недійсним договір довічного утримання, укладений 18 травня 2010 року між ОСОБА_9 та ОСОБА_4; скасувати реєстрацію права власності ОСОБА_4 на житловий будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку, площею 614 кв.м, на якій він розташований; визнати за ОСОБА_8 право власності на Ѕ частину вказаного житлового будинку та Ѕ частини земельної ділянки.

Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 18 лютого 2013 року, з урахуванням виправленої описки згідно ухвали суду від 8 квітня 2013 року, позов ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано недійсним договір довічного утримання (догляду) від 18 травня 2010 року, укладений між ОСОБА_9 та ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_5 Встановлено факт належності на праві власності ОСОБА_8 Ѕ частини будинку АДРЕСА_1, який складається із: А-1 житловий будинок, житловою площею 60,2 кв.м, загальною площею 94,3 кв.м; Б - літня кухня; б, Г, Д - сараї; 4. В - гараж, Л, Е - вбиральні, 6. Ж - душ, З - навіс; 1-9, І - споруди, та Ѕ частини земельної ділянки, площею 0,0614 га, на якій розташований вказаний житловий будинок. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 липня 2013 року рішення районного суду в частині визнання недійсним договору довічного утримання (догляду) та встановлення факту належності на праві власності Ѕ частини будинку та Ѕ частини земельної ділянки скасовано та в цій частині ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано недійсним договір довічного утримання (догляду) від 18 травня 2010 року в частині відчуження ОСОБА_9 та отримання ОСОБА_4 у власність Ѕ частини будинку та Ѕ частини земельної ділянки. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. В іншій частині рішення районного суду залишено без змін.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_3 - ОСОБА_7, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив із того, що спірні житловий будинок та земельна ділянка були набуті ОСОБА_8 та ОСОБА_9 за час шлюбу, відтак, є спільною сумісною власністю подружжя; при укладенні договору довічного утримання ідеальні частки подружжя у спільному майні не були визначені та не було визначено порядок користування таким майном, а тому вимоги позивача про визнання договору довічного утримання недійсним є обґрунтованими.

Такі висновки суду першої інстанції є правильними, відповідають матеріалам справи й вимогам закону.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та визнаючи договір довічного утримання недійсним в частині відчуження ОСОБА_9 Ѕ частини житлового будинку та Ѕ частини земельної ділянки, апеляційний суд виходив із того, що при укладенні договору довічного утримання ОСОБА_9 мав право розпоряджатися своє часткою у спільному майні, яка в силу ст. 28 КпШС України та ст. 70 СК України складає Ѕ частину житлового будинку та Ѕ частину земельної ділянки, так як доказів про наявність спору відносно розміру часток або домовленості між подружжям з цього приводу суду не надано.

Проте з таким висновком апеляційного суду погодитись не можна.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Судом встановлено, що з 20 лютого 1949 року ОСОБА_8 та ОСОБА_9 знаходились у зареєстрованому шлюбі.

2 липня 1956 року ОСОБА_9 уклав з Ленінським районним житловим управлінням м. Дніпропетровська договір про надання у безстрокове користування земельної ділянки для будівництва житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 600 кв.м.

Під час шлюбу подружжя Рой на вказаній земельній ділянці за сумісні кошти та сумісною працею, в період часу з 1956 року по 1986 рік, побудувало житловий будинок та господарчі споруди.

Право власності за ОСОБА_9 на житловий будинок АДРЕСА_1 було зареєстровано 24 березня 2010 року у комунальному підприємстві "Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації" Дніпропетровської обласної ради.

Право власності на земельну ділянку, площею 0,0614 га, на якій розташований вказаний земельний будинок, було зареєстровано на підставі рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради народних депутатів від 24 жовтня 1996 року № 1535/7 року та 20 лютого 1997 року ОСОБА_9 видано державний акт на право приватної власності на вказану земельну ділянку.

18 травня 2010 року між ОСОБА_9 та ОСОБА_4 укладено договір довічного утримання (догляду), за яким ОСОБА_4 набула у власність вказаний вище житловий будинок та земельну ділянку, на якій він розташований, та зобов'язалася довічно утримувати ОСОБА_9

ОСОБА_8 надала свою згоду на укладення ОСОБА_9 вказаного договору довічного утримання.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_9 помер. ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_8

Відповідно до ст. 744 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

Згідно із ч. 1 ст. 747 ЦК України майно, що належить співвласникам на праві спільної сумісної власності, зокрема майно, що належить подружжю, може бути відчужене ними на підставі договору довічного утримання (догляду). У разі смерті одного із співвласників майна, що було відчужене ними на підставі договору довічного утримання (догляду), обсяг зобов'язання набувача відповідно зменшується.

У ч. 1 ст. 747 ЦК України передбачено, що подружжя, яким майно належить на праві спільної сумісної власності, може укласти договір довічного утримання. Відчужувачами у такому випадку виступають подружжя.

Відповідно до ч. 2 ст. 747 ЦК України, якщо відчужувачем є один із співвласників майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, договір довічного утримання (догляду) може бути укладений після визначення частки цього співвласника у спільному майні або визначення між співвласниками порядку користування цим майном.

Згідно з ч. 2 ст. 747 ЦК України встановлено порядок укладення договору довічного утримання за наявності одного відчужувача із співвласників спільної сумісної власності.

Спеціальною нормою до ч. 2 ст. 747 ЦК України є ч. 1 ст. 67 СК України, згідно із якою дружина, чоловік мають право укласти з іншою особою договір купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання (догляду), застави щодо своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя лише після її визначення та виділу в натурі або визначення порядку користування майном.

Судом також встановлено, що передане за договором довічного утримання нерухоме майно є спільною сумісною власністю ОСОБА_8 та ОСОБА_9, частки ОСОБА_8 у ньому не виділено, порядок користування цим майном не визначався.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд на вказані обставини уваги не звернув та не врахував, що надана ОСОБА_8 нотаріально засвідчена згода на укладення ОСОБА_9 договору довічного утримання не має правового значення, оскільки спірні правовідносини регулюються ч. 2 ст. 747 ЦК України та ч. 1 ст. 67 СК України, а не ст. 65 СК України.

Недотримання вимог зазначених вище статей ЦК України (435-15) та СК України (2947-14) при укладенні договору довічного утримання порушує права іншого співвласника.

Згідно із ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

За таких обставин колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, з'ясувавши обставини справи та давши належну оцінку зібраним доказам, дійшов обґрунтованого висновку про визнання договору довічного утримання недійсним та правильно встановив факт належності ОСОБА_8 Ѕ частини житлового будинку та Ѕ частини земельної ділянки.

Рішення суду першої інстанції відповідає вимогам ст. ст. 212- 214 ЦПК України.

Відповідно до ст. 339 ЦПК України встановивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, ухвалене згідно із законом, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції.