6-53581св13 Про визнання ордеру недійсним, визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, виселення та зняття особи з реєстраційного обліку - 12.03.2014 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до Державного управління справами Президента України, ОСОБА_4, треті особи: ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, про визнання ордеру недійсним, зняття особи з реєстраційного обліку, за зустрічним позовом ОСОБА_4 до товариства з обмеженою відповідальністю "Міжнародна компанія "АНТАРЕС", ОСОБА_3, треті особи: Державне управління справами Президента України, державний реєстратор відділу державної реєстрації речових прав на нерухомість Гриценко Людмила Леонідівна, про визнання договору недійсним, за касаційною скаргою представника ОСОБА_4 - ОСОБА_9, на рішення Печерського районного суду м. Києва від 20 вересня 2013 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 26 листопада 2013 року,

У квітні 2013 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Державного управління справами Президента України, ОСОБА_4 про визнання ордеру недійсним, визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, виселення та зняття особи з реєстраційного обліку.

Позовні вимоги мотивував тим, що відповідно до свідоцтва про право власності від 29 березня 2013 року він є власником квартири № НОМЕР_1 у будинку АДРЕСА_1. Від балансоутримувача вказаного будинку він дізнався, що відповідно до ордеру № 11 від 27 січня 2004 року відповідач ОСОБА_4 має право на проживання у спірній квартирі.

Посилаючись на порушення своїх прав власника, ОСОБА_3 просив поновити строк позовної давності щодо вимог про оскарження ордеру № 11 від 27 січня 2004 року, виданого житлово-господарським управлінням Державного управління справами, визнати вказаний ордер недійсним, визнати ОСОБА_4 такою, що втратила право користування спірною квартирою, виселити її та зняти з реєстрації за вказаною адресою.

Заперечуючи проти позову, ОСОБА_4 у серпні 2013 року звернулася до суду із зустрічним позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Міжнародна компанія "АНТАРЕС" (далі - ТОВ "МК "АНТАРЕС"), ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу майнових прав на квартиру № НОМЕР_1 у будинку АДРЕСА_1, укладеного 15 березня 2013 року між ТОВ "МК "АНТАРЕС" та ОСОБА_3, посилаючись на невідповідність такого договору вимогам закону, оскільки спірна квартира та майнові права на неї належать Державному управлінню справами Президента України й розпоряджатися ними може лише власник чи уповноважена ним особа, якою не є товариство.

Під час розгляду справи представником ОСОБА_3 -

ОСОБА_10, подано заяву про залишення без розгляду позову в частині вимог про визнання відповідача такою, що втратила право користування жилим приміщенням та її виселення.

Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 11 вересня 2013 року вказана заява задоволена, позовні вимоги ОСОБА_3 у частині визнання ОСОБА_4 такою, що втратила право користування жилим приміщенням та її виселення залишено без розгляду.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 20 вересня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 26 листопада 2013 року, позов ОСОБА_3 задоволено. Поновлено позивачу строк для подачі позову в частині визнання недійсним ордеру; визнано недійсним ордер № 11 від 27 січня 2004 року, виданий житлово-господарським управлінням Державного управління справами ОСОБА_5 на жиле приміщення квартири № НОМЕР_1 у будинку АДРЕСА_1; знято ОСОБА_4 з реєстраційного обліку за вказаною адресою.

У задоволенні зустрічних вимог ОСОБА_4 відмовлено. Вирішено питання про судові витрати.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_4 - ОСОБА_9, просить рішення Печерського районного суду м. Києва від 20 вересня 2013 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 26 листопада 2013 року скасувати й ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні первісних вимог ОСОБА_3 та задовольнити в повному обсязі зустрічний позов ОСОБА_4, мотивуючи свою вимогу неправильним застосуванням судами норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження судового рішення є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

Ухвалюючи рішення та задовольняючи позов ОСОБА_3, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що виданий ОСОБА_5 ордер на спірну квартиру не відповідає встановленій законодавством формі ордеру на надання службового приміщення, а відтак - є недійсним. Реєстрація відповідача у квартирі, яка належить на праві власності позивачу, не дозволяє останньому розпоряджатися своєю власністю на власний розсуд та значно обмежує його законні права власника квартири. Поновлюючи строк позовної давності, суд зазначив про необізнаність ОСОБА_3 щодо існування оскаржуваного ордеру.

Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, суди обох інстанцій виходили з того, що ОСОБА_4 не є власником спірної квартири та не була стороною оскаржуваного нею договору купівлі-продажу майнових прав на квартиру, а відтак - її права при укладенні цього договору порушені не були.

Проте погодитися з такими висновками судів не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує наступні питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими

доказами вони підтверджуються; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (ч. 1 ст. 214 ЦПК України).

Однак зазначеним вимогам ухвалені у справі судові рішення не відповідають.

Судом установлено, що 29 жовтня 1998 року між ТОВ "МК "АНТАРЕС" та господарським управлінням Кабінету Міністрів України, правонаступником якого є Державне управління справами, було укладено договір, предметом якого є діяльність сторін по спільній реконструкції жилого будинку з вбудовано-прибудованими приміщеннями за адресою:

АДРЕСА_1, що перебував на балансі управління.

За умовами цього договору, після завершення будівельних робіт і прийняття об'єкту в експлуатацію, 2 764 кв. м збудованої загальної площі і кількість машиномісць в підземній автостоянці дорівнює кількості квартир управління; кількість квартир та машиномісць в підземній автостоянці, розміщення їх у будинку визначається за погодженням сторін після завершення проектування, до початку будівельних робіт, згідно акта, який буде невід'ємною частиною даної угоди.

31 січня 2000 року ДП Центральної служби "Укрінвестекспертиза" затверджено зведений комплексний висновок № 10/46 по проекту реконструкції жилого будинку АДРЕСА_1, який в подальшому було змінено з метою збільшення площі та передбачено будівництво двох житлових будинків (секцій).

Згідно з актом від 29 грудня 2003 року, зареєстрованим у Житлово-господарському управлінні Державного управління справами за № 35 від 29 грудня 2003 року, ТОВ "МК "АНТАРЕС" передані, а Державним управлінням справами прийняті квартири № № НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5 у будинку

АДРЕСА_1. У вказаному акті зазначено, що передача квартир здійснюється на підставі договору від 29 жовтня 1998 року.

На підставі розпорядження керівника Державного управління справами № 27 від 27 січня 2004 року "Про надання житлового приміщення ОСОБА_5" житлово-господарським управлінням Державного управління справами ОСОБА_5 та його сім'ї, що складається з чотирьох осіб: ОСОБА_5, його дружини - ОСОБА_4, доньки - ОСОБА_6 та батька - ОСОБА_7, було видано ордер № 11 від 27 січня 2004 року на жиле приміщення квартири № НОМЕР_1 у будинку АДРЕСА_1. Ордер видано та підписано керівником Державного управління справами.

Жилий будинок з підземним автопаркінгом, корпуси А і Б по

АДРЕСА_1 було прийнято в експлуатацію відповідно до акта готовності об'єкта до експлуатації від 17 березня 2010 року, на підставі чого 22 квітня 2010 року Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у м. Києві видано сертифікат відповідності КВ 000138.

Розпорядженням Печерської районної у м. Києві державної адміністрації № 315 від 3 червня 2010 року вказаному будинку присвоєно поштову адресу: АДРЕСА_1 секція А (22 поверхи), секція В (9 поверхів).

15 березня 2013 року між ТОВ "МК "АНТАРЕС" (продавець) та ОСОБА_3 (покупець) було укладено договір купівлі-продажу майнових прав № К-8, згідно з яким позивач придбав майнові права на об'єкт нерухомості - квартиру № НОМЕР_1 в будинку АДРЕСА_1, загальною площею 234, 4 кв. м, того ж дня між сторонами договору було складено та підписано акт прийняття-передачі майнових прав. Право власності позивача на спірну квартиру було зареєстровано реєстраційною службою Головного управління юстиції м. Києва та видано відповідне свідоцтво про право власності від 29 березня 2013 року.

Нормами ЖК України (5464-10) визначено, що ордер є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу.

Відповідно до вимог ст. 59 ЖК України ордер на жиле приміщення може бути визнано недійсним у судовому порядку у випадках подання громадянами не відповідаючих дійсності відомостей про потребу в поліпшенні житлових умов, порушення прав інших громадян або організацій на зазначене в ордері жиле приміщення, неправомірних дій службових осіб при вирішенні питання про надання жилого приміщення, а також в інших випадках порушення порядку і умов надання жилих приміщень.

Статтею 117 ЖК України передбачені наслідки визнання ордеру недійсним, такі як виселення без надання іншого жилого приміщення, надання жилого приміщення, яке особа раніше займала та виселення з наданням іншого жилого приміщення.

Вирішуючи спір в частині вимог ОСОБА_3 про визнання ордеру недійсним, суди на порушення вимог ст. ст. 213, 214 ЦПК України на зазначені положення уваги не звернули; не встановили та не зазначили у рішенні визначених ст. 59 ЖК України підстав визнання ордеру недійсним; задовольняючи такі вимоги позивача, суди взагалі не визначилися з наслідками визнання оскаржуваного ордеру недійсним; заперечень відповідача ОСОБА_4 з цього приводу належним чином не перевірили; не встановили статус спірної квартири й безпідставно застосували вимоги Положення про порядок надання службових приміщень і користування ними в Українській РСР; унаслідок чого в достатньому обсязі не визначилися з характером спірних правовідносин й не перевірили правомірність підстав звернення позивача за захистом порушеного права в обраний ним спосіб та відповідність цього способу вимогам ст. 16 ЦК України; належним чином, з

урахуванням дійсних обставин справи, не вмотивували та не обґрунтували висновку щодо поновлення позивачу строку для звернення до суду із такими вимогами та дійшли передчасного висновку про задоволення позову ОСОБА_3 у вказаній частині. При цьому, визнаючи недійсним ордер, виданий на ім'я ОСОБА_5, суди не вирішили питання щодо залучення останнього до участі у справі.

Також не можна погодитися з висновками судів щодо зняття з реєстраційного обліку ОСОБА_4 у квартирі № НОМЕР_1 у будинку АДРЕСА_1 з підстав порушення та обмеження права власності позивача на зазначену квартиру.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Стаття 391 ЦК України передбачає, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Разом з тим, відповідно до ч. 1 ст. 7 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" зняття з реєстрації місця проживання здійснюється протягом семи днів на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, остаточного рішення суду (про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою або померлою), свідоцтва про смерть.

За змістом вказаної норми зняття з реєстрації здійснюється на підставі рішення суду виключно щодо: позбавлення права власності на житлове приміщення; позбавлення права користування житловим приміщенням; визнання особи безвісно відсутньою; визнання фізичної особи померлою.

З огляду на те, що Закон України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" (1382-15) є спеціальним нормативно-правовим актом, який регулює правовідносини, що пов'язані зі зняттям з реєстрації місця проживання, вбачається, що положення вказаного Закону підлягають застосуванню до всіх правовідносин, виникнення, зміна чи припинення яких пов'язані з юридичним фактом зняття з реєстрації місця проживання.

Отже, у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця

проживання, пред'явивши разом із тим одну з таких вимог: 1) про позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) про позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про визнання особи безвісно відсутньою; 4) про оголошення фізичної особи померлою.

Таким чином, питання про зняття з реєстрації особи за місцем проживання взаємопов'язане і залежать від вирішення питання про житлові права особи, наявність чи відсутність у особи таких прав, які регулюються нормами житлового законодавства (ст. ст. 71, 72, 156 ЖК України).

Як убачається з матеріалів справи, позивач під час розгляду справи відмовився від вимог до ОСОБА_4 про визнання її такою, що втратила право користування жилим приміщенням та виселення, про що суд постановив відповідну ухвалу й залишив такі вимоги ОСОБА_3 без розгляду.

Рішенням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 березня 2013 року задоволено позов

ОСОБА_4 до Державного управління справами Президента України та визнано за нею право на проживання у квартирі № НОМЕР_1 будинку АДРЕСА_1. При розгляді даної справи встановлено, що секція А є реконструйованою частиною вказаного будинку, й саме в ній Державне управління справами отримало за актом від 29 грудня 2003 року спірну квартиру № НОМЕР_1 та надало її за ордером № 27 сім'ї ОСОБА_5.

Вирішуючи спір в частині вимог про зняття ОСОБА_4 з реєстрації, суди обох інстанції на зазначені вимоги закону уваги не звернули, доводів сторін з цього приводу належним чином не перевірили, на порушення вимог ч. 3 ст. 61 ЦПК України відповідно до якої обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, не врахували того, що за ОСОБА_4 судовим рішенням, яке набрало законної сили, визнано право на проживання у спірній квартирі й, відповідно, дійшли помилково висновку щодо порушення чи обмеження відповідачем за первісним позовом прав позивача як власника вказаної квартири.

Суди як першої так і апеляційної інстанції безпідставно відхилили як доказ акт від 29 грудня 2003 року через відсутність вказівки на те що він є додатком до договору від 29 жовтня 1998 року, оскільки в самому акті зазначено про передачу квартир на підставі вищезазначеного договору т. 1 а.с. 129).

Крім того, згідно зі ст. 55 Конституції України права та свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (ч. 1. ст. 3 ЦПК України).

Відповідно до ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданих відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

За правилами ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити ЦК України (435-15) , іншим актам цивільного законодавства та моральним засадам суспільства.

Проте, зазначене залишилося поза увагою судів попередніх інстанцій, які вирішуючи спір в частині зустрічного позову, взагалі не перевірили доводів ОСОБА_4 щодо обґрунтування її вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу майнових прав; не дослідили умови оскаржуваного договору та не перевірили його відповідність вимогам закону, а зосередилися лише на тому, що ОСОБА_4 не є власником спірної квартири щодо якої укладено договір та не була стороною такого договору, унаслідок чого фактично не вирішили по суті зустрічні позовні вимоги останньої.

За таких обставин, ухвалені у справі судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_9, задовольнити частково.

Рішення Печерського районного суду м. Києва від 20 вересня 2013 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 26 листопада 2013 року скасувати.

Справу за позовом ОСОБА_3 до Державного управління справами Президента України, ОСОБА_4,

треті особи: ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, про визнання ордеру недійсним, зняття особи з реєстраційного обліку, за зустрічним позовом ОСОБА_4 до товариства з обмеженою відповідальністю "Міжнародна компанія "АНТАРЕС", ОСОБА_3, треті особи: Державне управління справами Президента України, державний реєстратор відділу державної реєстрації речових прав на нерухомість Гриценко Людмила Леонідівна, про визнання договору недійсним передати на новий розгляд до суду першої інстанції.