Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Кузнєцова В.О.,

суддів: Кадєтової О.В., Мостової Г.І.,

Мартинюка В.І., Наумчука М.І.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа - публічне акціонерне товариство "Райффайзен Банк Аваль", про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу та визнання права власності на майно, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Київської області від 21 жовтня 2013 року та за касаційною скаргою ОСОБА_6 на окрему ухвалу апеляційного суду Київської області від 21 жовтня 2013 року,

У вересні 2010 року ОСОБА_3 звернулася до суду з уточненим згодом позовом до ОСОБА_4 про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу та визнання права власності на майно.

В обґрунтування позову ОСОБА_3 зазначала, що у період з 9 липня 1999 року до 23 лютого 2008 року вона проживала однією сім'єю з відповідачем без реєстрації шлюбу. У вказаний період вони підтримували стосунки як чоловік та жінка, вели спільне господарство, мали спільний бюджет, ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син - ОСОБА_7.

За час спільного проживання ними на земельній ділянці, розташованій по АДРЕСА_1, 24 червня 2005 року подарованій ОСОБА_4, було самочинно розпочато будівництво жилого будинку.

Посилаючись на викладене, а також на те, що завершення будівництва спірного будинку було здійснено за її власні кошти, ОСОБА_3, зазначаючи, що вказаний будинок є єдиним житлом її та її малолітнього сина, просила позов задовольнити, встановити факт проживання з

ОСОБА_4 у період з 9 липня 1999 року до 23 лютого 2008 року однією сім'єю без реєстрації шлюбу та визнати за нею право власності на 2/3 частини будівельних матеріалів, використаних для будівництва.

Уточнивши позовні вимоги під час розгляду справи, ОСОБА_3 просила визнати за нею право власності на 1/2 частину вказаних матеріалів.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20 червня 2013 року позов ОСОБА_3 задоволено частково. Встановлено факт проживання ОСОБА_3 та ОСОБА_4 однією сім'єю як чоловіка та жінки з липня 1999 року до лютого 2008 року; визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину будівельних матеріалів, які були використані під час будівництва незавершеного будівництвом жилого будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1. Вирішено питання про судові витрати.

Рішенням апеляційного суду Київської області від 21 жовтня 2013 року рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від

20 червня 2013 року скасовано, в задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

Під час перегляду справи в апеляційному суді, 21 жовтня 2013 року, також було постановлено окрему ухвалу відносно адвоката ОСОБА_6, який представляв інтереси позивача ОСОБА_3, за недотримання ним положень та правил адвокатської етики, про що доведено до відома Київську міську кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури для належного реагування.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить рішення апеляційного суду Київської області від 21 жовтня 2013 року скасувати, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й залишити в силі рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20 червня 2013 року, яке було помилково скасовано.

У касаційній скарзі ОСОБА_6 просить скасувати окрему ухвалу апеляційного суду від 21 жовтня 2013 року, посилаючись на неправильне застосування судом норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_3 підлягає частковому задоволенню, а касаційна скарга ОСОБА_6 підлягає задоволенню з наступних підстав.

Ухвалюючи рішення та задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив із доведеності факту проживання сторін однією сім'єю без реєстрації шлюбу у період з липня 1999 року до лютого 2008 року, у який ними було розпочато самочинне будівництво спірного будинку, яке до теперішнього часу не завершено, а відтак - сторони мають право лише на будівельні матеріали, які відповідно до вимог ст. 74 СК України є їх спільною сумісною власністю й ОСОБА_3 набула право власності на

1/2 частину вказаних матеріалів.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходи із безпідставності та недоведеності позовних вимог ОСОБА_3

Проте повністю погодитися з такими висновками судів не можна, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону вказані судові рішення не відповідають.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_3 зазначала, що перебувала у фактичних шлюбних відносинах із ОСОБА_4 з 9 липня 1999 року, вони проживали однією сім'єю, вели спільне господарство, мали єдиний бюджет, проте не реєстрували шлюб. У 2003 році спільно розпочали будівництво будинку АДРЕСА_1.

Однак, нормами діючого на той час КпШС України (2006-07) не передбачалося виникнення права спільної сумісної власності на майно чоловіка та жінки, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу.

Так, правила ст. ст. 22, 28, 29 КпШС України (чинного на час виникнення спірних правовідносин) не застосовуються до спорів про поділ майна осіб, які живуть однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі. Такі спори повинні вирішуватися згідно зі ст. 17 Закону України "Про власність" та відповідних норм ЦК України (435-15) , з урахуванням роз'яснень, що містяться у п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" № 20 від 22 грудня 1995 року (v0020700-95) .

У разі спору частка в майні сторін повинна визначатися залежно від участі кожного з них у його набутті.

Відповідно до вимог ст. 17 Закону України "Про власність", який був чинним на час придбання спірного майна, майно, придбане внаслідок спільної праці, є спільною сумісною власністю сторін, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними; майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, є їхньою спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними, розмір частки кожного визнається ступенем його трудової участі.

Згідно з вимогами чч. 1, 4 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Таким чином, позивач повинна була надати суду належні та допустимі докази про її участь у будівництві спірного будинку, придбанні будівельних матеріалів для будівництва, оскільки сам по собі факт проживання з ОСОБА_4 без реєстрації шлюбу не є доказом того, що вона приймала участь у будівництві та придбанні будівельних матеріалів.

Крім того, як убачається з матеріалів справи, відповідач, заперечуючи проти позову, зазначав про те, що земельну ділянку, на якій було розпочато самочинне будівництво жилого будинку, він набув у власність лише в 2005 році.

Разом з тим, відповідно до п. 1 розділу VІІ "Прикінцеві положення" СК України (2947-14) , зазначений Кодекс, ст. 74 якого визначено, що якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними, набрав чинності одночасно з набранням чинності ЦК України (435-15) , тобто з 1 січня 2004 року. За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (ч. 1 ст. 58 Конституції України) норми СК України (2947-14) застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто не раніше 1 січня 2004 року.

До сімейних відносин, які вже існували на зазначену дату, норми СК України (2947-14) застосовуються в частині лише тих прав і обов'язків, що виникли після набрання ним чинності, які визначаються на підставах, передбачених нормами цього Кодексу.

Викладене вище не знайшло свого відображення в ухвалених судових рішеннях суду першої та апеляційної інстанції, суди взагалі не розмежували правовідносини сторін до 1 січня 2004 року та після цієї дати.

Суди обох інстанцій, на порушення вимог ст. ст. 213, 214, 304, 316 ЦПК України на вказані положення закону уваги не звернули; доводів та заперечень сторін належним чином не перевірили; не встановили, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються, зокрема, не з'ясували дійсного періоду спільного проживання сторін та дати початку будівництва спірного будинку, з урахуванням чого не визначилися з характером спірних правовідносин та правовою нормою, яка підлягає застосуванню до таких правовідносин, а відтак - дійшли передчасних висновків щодо наявності чи відсутності правових підстав для задоволення позову.

Крім того, у порушення ст. ст. 10, 31, 119, 215 ЦПК України суди не уточнили підстави позову ОСОБА_3 та не сприяли повному і всебічному з'ясуванню всіх обставин справи, що мають визначальне значення для її правильного вирішення.

Оскільки допущені судами порушення норм процесуального права унеможливлюють встановлення фактичних обставин справи, що мають значення для правильного її вирішення, судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції відповідно до правил ст. 338 ЦПК України.

Відповідно до п. 22 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2008 року № 12 "Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку" (v0012700-08) виходячи з положень ст. 320 ЦПК України, апеляційні суди постановляють окремі ухвали та направляють їх відповідним особам і органам для вжиття ними необхідних заходів у порядку, встановленому ст. 211 ЦПК України.

Окрема ухвала апеляційного суду може бути оскаржена в касаційному порядку особами, щодо яких вона постановлена.

Згідно зі ст. 211 ЦПК України, окрема ухвала є процесуальним засобом судового впливу на виявлені під час судового розгляду порушення законності, а також причини та умови, що цьому сприяли.

Така ухвала постановлюється судом до закінчення судового розгляду за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або за власною ініціативою в нарадчій кімнаті і оформлюється окремим процесуальним документом.

Правовими підставами постановлення окремої ухвали є: виявлення під час розгляду справи порушень матеріального або процесуального закону; встановлення причин та умов, що сприяли вчиненню таких порушень.

За наявності цих двох правових підстав у сукупності суд має право постановити окрему ухвалу і направити її відповідним особам чи органам для вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли вчиненню виявлених порушень.

Отже, окрема ухвала суду є процесуальним засобом судового впливу на виявлені під час судового розгляду порушення законності, а також причини та умови, що цьому сприяли.

До того ж окрема ухвала повинна відповідати вимогам щодо змісту ухвал суду, зокрема положенням ст. 210 ЦПК України і бути обґрунтованою та мотивованою.

Вона може бути ухвалена тільки на підставі матеріалів, досліджених у суді, та має містити вказівку на дійсні причини й умови, які сприяли порушенню саме матеріального або процесуального закону, та які саме права громадян порушено.

Судом апеляційної інстанції у порушення зазначених положень закону не встановлено вказаних правових підстав для постановлення окремої ухвали відносно адвоката ОСОБА_6

Також, поза увагою апеляційного суду залишилося те, що окрема ухвала може бути постановлена у випадку виявлення порушень закону, а не правил адвокатської етики, затверджених Установчим з'їздом адвокатів України 17 листопада 2012 року, які не мають статусу закону.

Відповідно до вимог Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" (5076-17) адвокатська діяльність здійснюється на принципах верховенства права, законності, незалежності, конфіденційності та уникнення конфлікту інтересів.

Статтею 23 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" передбачено гарантії адвокатської діяльності.

Згідно з п. 10 вказаної статті забороняється внесення подання слідчим, прокурором, а також винесення окремої ухвали (постанови) суду щодо правової позиції адвоката у справі.

Як убачається з матеріалів справи, адвокат ОСОБА_6 діяв у відповідності до Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" (5076-17) , не порушуючи при цьому норм ЦПК України (1618-15) та правил адвокатської етики.

За таких обставин у суду апеляційної інстанції не було законних підстав для постановлення окремої ухвали.

Крім того, апеляційний суд у порушення положення ст. ст. 211, 320 ЦПК України не зазначив в окремій ухвалі, які саме норми права порушенні адвокатом, в чому саме полягають ці порушення, та до яких негативних наслідків це призвело.

Таким чином, оскільки окрема ухвала суду апеляційної інстанції постановлена з порушенням норм процесуального права, вона підлягає скасуванню з підстав, передбачених ч. 3 ст. 342 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 336, 338, 342, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20 червня 2013 року та рішення апеляційного суду Київської області від 21 жовтня 2013 року скасувати.

Справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа - публічне акціонерне товариство "Райффайзен Банк Аваль", про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу та визнання права власності на майно передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційну скаргу адвоката ОСОБА_6 задовольнити.

Окрему ухвалу апеляційного суду Київської області від 21 жовтня 2013 року скасувати.

Ухвала оскарженню не підлягає.