Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України

з розгляду цивільних і кримінальних справ в складі:

головуючого Луспеника Д.Д.,

суддів: Гулька Б.І., Лесько А.О.,

Хопти С.Ф., Червинської М.Є.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом заступника прокурора Голосївського району м. Києва до Київської міської ради, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання рішення органу місцевого самоврядування та договору купівлі-продажу недійсними, відновлення становища, яке існувало до порушення за касаційною скаргою заступника прокурора м. Києва на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 12 серпня 2013 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 27 листопада 2013 року,

У березні 2013 року прокурор Голосіївського району м. Києва звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що рішення Київської міської ради від 18 грудня 2008 року № 922/922 (ra0922023-08) "Про передачу громадянам України земельних ділянок для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд та для ведення садівництва у мікрорайоні Жуляни у Солом'янському та Голосіївському районах міста Києва" відведено 975 громадянам земельні ділянки та будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель та споруд, а також 315 громадянам надано земельні ділянки для ведення садівництва у мікрорайоні Жуляни у Солом'янському та Голосіївському районах м. Києва. Пунктом 909 зазначено рішення ОСОБА_3 передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,0997 га по АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд. На підставі вказаного рішення ОСОБА_3 видано державний акт на право власності на вказану земельну ділянку. У подальшому між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу вказаної земельної ділянки.

Прокурор вважав, що рішення Київської міської ради від 18 грудня 2008 року № 922/922 (ra0922023-08) прийняте з грубим порушенням вимог законодавства та підлягає визнанню недійсним. Виданий на підставі цього незаконного рішення державний акт на право приватної власності на земельну ділянку згідно ч. 1 ст. 155 ЗК України також підлягає визнанню недійсним. Крім того, підлягає визнанню недійним договір купівлі-продажу зазначеної земельної ділянки, укладений у подальшому з ОСОБА_4 особою, яка не є власником, тобто яка не наділена повноваженнями з володіння, користування та розпорядження нею.

Ураховуючи наведене, прокурор просив задовольнити позовні вимоги.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 12 серпня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 27 листопада 2013 року, у задоволенні позову прокурора відмовлено.

У касаційній скарзі заступник прокурора м. Києва, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив з того, що оскільки рішення Київської міської ради не скасовано, то підстав для визнання Державного акту на право власності на спірну земельну ділянку, виданий ОСОБА_3, та для визнання договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, немає. Також суди зазначили, що в силу прецедентної практики Європейського суду з прав людини помилки органів державної влади не повинні виправлятись за рахунок конкретних фізичних осіб.

Проте погодитись із такими висновками судів не можна, оскільки суди дійшли його з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Судами встановлено, що рішенням Київської міської ради від 18 грудня 2008 року № 922/922 (ra0922023-08) "Про передачу громадянам України земельних ділянок для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд та для ведення садівництва у мікрорайоні Жуляни у Солом'янському та Голосіївському районах міста Києва" відведено 975 громадянам земельні ділянки та будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель та споруд, а також 315 громадянам надано земельні ділянки для ведення садівництва у мікрорайоні Жуляни у Солом'янському та Голосіївському районах м. Києва.

Пунктом 909 зазначено рішення ОСОБА_3 передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,0997 га по АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд.

На підставі вказаного рішення міської ради ОСОБА_3 видано державний акт на право власності на вказану земельну ділянку.

22 лютого 2010 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_5

Відмовляючи в позові, суди виходили з того, що постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 20 вересня 2012 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 16 січня 2013 року, було встановлено обставини, що підтверджують наявність проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки та погодження з контролюючими органами проекту її відведення. Ураховуючи, що дані обставини були встановлені щодо відповідача ОСОБА_3, вони не потребують доказування.

При цьому судами не враховано, що постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 17 листопада 2011 року у справі № 2а-16462/10/2670, яка набрала законної сили 5 квітня 2012 року, скасовано рішення Київської міської ради від 18 грудня 2008 року № 922/922 (ra0922023-08) Про передачу громадянам України земельних ділянок для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд та для ведення садівництва у мікрорайоні Жуляни у Солом'янському та Голосіївському районах міста Києва" в частині надання земельних ділянок 27 громадянам, у тому числі і ОСОБА_3

Також судами не взято до уваги, що постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 20 вересня 2012 року у справі № 2а-16462/10/2670 скасовано за нововиявленими обставинами постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 17 листопада 2011 року лише в частині передачі земельних ділянок ОСОБА_6 та ОСОБА_7 Відносно інших осіб, у тому числі і ОСОБА_3, судове рішення, яким скасовано рішення Київської міської ради від 18 грудня 2008 року № 922/922 (ra0922023-08) про передачу земельних ділянок у власність громадянам, залишено в силі. При цьому факт наявності проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_3 та погодження його у передбаченому законом порядку в указаній адміністративній справі не встановлювався.

Тобто, постанова Окружного адміністративного суду м. Києва від 17 листопада 2011 року у справі № 2а-16462/10/2670 в частині скасування рішення Київської міської ради щодо надання земельної ділянки ОСОБА_3 є чинною, а встановлені вказаним судовим рішенням обставини в силу ч. 3 ст. 61 ЦПК України не підлягають доказуванню.

Таким чином, судами залишено поза увагою, що судове рішення, яким встановлено незаконність надання спірної земельної ділянки ОСОБА_3 у зв'язку з відсутністю проекту землеустрою щодо відведення останньому земельної ділянки, є чинним.

Також судами усупереч положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) і практики Європейського суду з прав людини не враховано принцип справедливої рівноваги між суспільними інтересами та необхідністю дотримання прав власників.

Водночас, звернення прокурора до суду з позовною заявою спрямоване саме на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання про повернення земельної ділянки у власність територіальної громади.

Основною метою ст. 1 Першого протоколу до Конвенції є попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації, та інших порушень безперешкодного користування своїм майном. При цьому в своїх рішеннях Європейський суд з прав людини постійно вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав окремої людини (наприклад, рішення у справі "Спорронг і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року, "Новоселецький проти України" від 11 березня 2003 року, "Федоренко проти України" від 1 червня 2006 року). Необхідність забезпечення такої рівноваги відображено в структурі статті 1. Зокрема, необхідно щоб була дотримана обґрунтована пропорційність між застосованими заходами та переслідуваною метою, якої намагаються досягти шляхом позбавлення особи її власності.

Таким чином, особу може бути позбавлено її власності лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, а при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності мусить бути дотримано справедливої рівноваги між інтересами суспільства та правами власника.

Також Європейський суд з прав людини у свої практиці зауважує, що при визначенні суспільних інтересів завдяки безпосередньому знанню суспільства та його потреб національні органи мають певну свободу розсуду, оскільки вони першими виявляють проблеми, які можуть виправдовувати позбавлення власності в інтересах суспільства та знаходять засоби для їх вирішення (наприклад, рішення у справах "Хендісайд проти Сполученого Королівства" від 7 грудня 1976 року, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21 січня 1986 року).

Вирішуючи питання про справедливу рівновагу між інтересами суспільства і конкретної особи Європейський суд з прав людини у своєму рішенні у справі "Трегубенко проти України" від 2 листопада 2004 року категорично ствердив, що "правильне застосування законодавства незаперечно становить "суспільний інтерес" (п.54 рішення).

Правова позиція щодо необхідності визначення справедливої рівноваги між інтересами суспільства і конкретної особи викладена у постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року № 6-92цс13, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів.

Проте суди зазначене не врахували, та прийшли до передчасного висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

За таких обставин судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу заступника прокурора міста Києва задовольнити частково.

Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 12 серпня 2013 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 27 листопада 2013 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.