Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України

з розгляду цивільних і кримінальних справ в складі:

головуючого Луспеника Д.Д.,

суддів: Лесько А.О., Хопти С.Ф.,

Червинської М.Є., Черненко В.А.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом прокурора Якимівського району Запорізької області в інтересах держави до Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області, ОСОБА_3 про визнання незаконним та скасування рішення селищної ради, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку, скасування державної реєстрації та повернення земельної ділянки за касаційною скаргою заступника прокурора Запорізької області на рішення Якимівського районного суду Запорізької області від 14 квітня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 18 вересня 2014 року,

У червні 2013 року прокурор Якимівського району Запорізької області звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що пп. 1, 2 рішення Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області від 25 лютого 2010 року № 13 "Про затвердження технічних документацій із землеустрою щодо виготовлення Державних актів на право власності на земельні ділянки громадянам для дачного будівництва" затверджено технічну документацію із землеустрою щодо виготовлення Державних актів на право власності на земельну ділянку та надано ОСОБА_3 у власність земельну ділянку площею 0,10 га, розташовану по АДРЕСА_1 для індивідуального дачного будівництва в межах норм безоплатної приватизації. На підставі вказаного рішення 23 березня 2010 року проведена державна реєстрація державного акту на право власності на земельну ділянку. Зазначав, що зазначений пункт рішення селищної ради прийнято з порушенням норм чинного законодавства, оскільки проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки було затверджено без проведення державної експертизи землевпорядної документації, зазначені у рішенні території розташовані в межах двокілометрової зони прибережної захисної смуги Азовського моря.

З урахуванням викладеного, прокурор просив визнати незаконним та скасувати пп. 1, 2 рішення Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області від 25 лютого 2010 року № 13, визнати недійсним державний акт на право приватної власності на землю, виданий на підставі цього рішення та скасувати його державну реєстрацію та зобов'язати ОСОБА_3 повернути земельну ділянку територіальній громаді.

Рішенням Якимівського районного суду Запорізької області від 14 квітня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 18 вересня 2014 року, у задоволенні позову прокурора Якимівського району Запорізької області відмовлено.

У касаційній скарзі заступник прокурора Запорізької області, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив із того, що на момент ухвалення селищною радою рішення спірна земельна ділянка входила до земель житлової та громадської забудови і тому проведення експертизи проекту землеустрою щодо відведення цієї земельної ділянки не потребувало. Крім того, фактичні розміри та межі прибережної захисної смуги відповідним проектом землеустрою не визначені.

Проте погодитись із такими висновками судів не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Судами встановлено, що відповідно до п. 1, 2 рішення Кирилівської селищної ради від 25 лютого 2010 року № 13 "Про затвердження технічних документацій із землеустрою щодо виготовлення державних актів на право власності на земельні ділянки громадянам для дачного будівництва" затверджено технічну документацію із землеустрою щодо виготовлення Державних актів на право власності на земельну ділянку та надано ОСОБА_3 у власність земельну ділянку площею 0,10 га, розташовану по АДРЕСА_1 для індивідуального дачного будівництва в межах норм безоплатної приватизації.

На підставі зазначеного рішення 23 березня 2010 року за ОСОБА_3 проведена державна реєстрація Державного акту на право приватної власності на земельну ділянку.

Прокурор посилався на те, що спірна земельна ділянка відноситься до земель рекреаційного призначення та, крім того, знаходиться у межах двокілометрової зони прибережної смуги Азовського моря, тому на підставі ст. 9 Закону України "Про державну експертизу землевпорядної документації" проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок даної категорії підлягають обов'язковій державній експертизі землевпорядної документації. Зазначена вимога закону виконана не була, проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки затверджено без проведення зазначеної експертизи.

Однак суди вважали, що прокурором не надано належних та допустимих доказів на підтвердження позовних вимог, зокрема не доведено, що спірна земельна ділянка розташована на відстані менше двох кілометрів від урізу Азовського моря і відноситься до його прибережної захисної смуги та виходили з того, що на час вирішення питання про передачу спірної земельної ділянки відповідачу вона відносилась до земель громадської та житлової забудови.

При цьому суди не звернули уваги на таке.

Згідно зі ст. ст. 19, 20 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі: землі житлової та громадської забудови й землі водного фонду, та віднесення їх до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно їх повноважень.

За положеннями ч. 1 ст. 3 ВК України усі води (водні об'єкти) на території України становлять її водний фонд.

У ч. 2 ст. 3 ВК України визначено, що до водного фонду України належать: поверхневі води: природні водойми (озера), водотоки (річки, струмки), штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; інші водні об'єкти; підземні води та джерела; внутрішні морські води та територіальне море.

Відповідно до п. "а" ч. 1 ст. 58 ЗК України та ст. 4 ВК України до земель водного фонду належать землі, зайняті морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами.

Крім того, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча і не розташований водний фонд, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню водного фонду.

Так, за положеннями ст. 4 ВК України, ст. 58 ЗК України до таких земель відносяться землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

Крім того, за положеннями ст. 60 ЗК України (2768-14) та ст. 88 ВК України вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги.

Прибережні захисні смуги встановлюються по берегах річок

та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари - 25 метрів; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари - 50 метрів; для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів.

Розмір та межі прибережної захисної смуги уздовж морів та

навколо морських заток і лиманів встановлюються за проектами

землеустрою, а в межах населених пунктів - з урахуванням

містобудівної документації.

Згідно з положеннями ч. 4 ст. 88 ВК України у межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися.

Відповідно до ст. 90 ВК України прибережна захисна смуга уздовж морів, морських заток і лиманів входить у зону санітарної охорони моря і може використовуватись лише для будівництва санаторії та інших лікувально-оздоровчих закладів, з обов'язковим централізованим водопостачанням і каналізацією.

Згідно зі ст. 59 ЗК України, ст. 85 ВК України громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування можуть передаватися земельні ділянки прибережних захисних смуг лише на умовах оренди для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо.

Водночас за змістом п. 2.9 Порядку № 434 у разі відсутності землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо прибережних захисних смуг водних об'єктів, природоохоронний орган забезпечує їх збереження шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених статтею 88 ВК України та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Постанови № 486 (486-96-п) , з урахуванням конкретної ситуації.

Таким чином, землі зайняті поверхневими водами: природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами і іншими водними об'єктами та землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на яких знаходиться водний фонд України та на який розповсюджується окремий порядок надання та використання.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

До земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, зокрема, землі водного фонду, крім випадків визначених цим Кодексом ( п. "г" ч. 3 ст. 83 ЗК України).

Відповідно до п. 5 Порядку № 486 (486-96-п) розміри і межі водоохоронних зон визначаються проектом на основі нормативно технічної документації, а на землях міст і селищ міського типу розмір водоохоронної зони, як і прибережної захисної смуги, встановлюється відповідно до існуючих на час встановлення водоохоронної зони конкретних умов забудови (п. 10 зазначеного Порядку).

Отже, за системним аналізом законодавства на час виникнення правовідносин, відповідно до положень ст. 88 ВК України, Порядку № 434, Постанови № 486 (486-96-п) розмір та межі прибережних захисних смуг встановлювались за проектами землеустрою (термін та зміст за ст. ст. 50- 54 Закону України "Про землеустрій"), а на землях населених пунктів відповідно до існуючих на час встановлення конкретних умов забудови, а при наданні в користування земельних ділянок навколо зазначених та інших водних об'єктів, у разі відсутності землевпорядної документації (документації із землеустрою, проекту землеустрою) та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо прибережних захисних смуг водних об'єктів, збереження водних об'єктів повинно бути досягнуто шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Постанови № 486 (486-96-п) з урахуванням конкретної ситуації.

Зазначена правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові № 6-16 цс 14 від 21 травня 2014 року, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів.

Крім того, у позовній заяві прокурор також просив визнати Державний акт на право власності на земельну ділянку недійсним та скасувати його реєстрацію.

Однак суди, відмовляючи у задоволенні цієї вимоги, суди виходи з того, що прокурором не наведено та зазначено доказів наявності підстав припинення права власності, визначених ст. ст. 140, 143 ЗК України.

Проте з такими висновками судів погодитись не можна, оскільки поняття визнання Державного акту на право власності на земельну ділянку та припинення права власності не є тотожними.

Також судами не враховано, що вказаними нормами закону встановлено перелік підстав припинення права власності на земельну ділянку для випадків, коли право власності набуто в установленому законом порядку. Разом з тим, Державний акт на право власності на земельну ділянку оспорюється прокурором у зв'язку набуттям права власності на земельну ділянку на підставі незаконного розпорядження органу місцевого самоврядування. Тобто, висновки судів про застосування положень ст. 140 ЗК України до спірних правовідносин є передчасними.

Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 19 червня 2013 року № 6 - 57 цс 13, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для усіх судів України.

Крім того, суди вважали, що межи прибережної захисної смуги визначаються, встановлюються та закріплюються згідно з Порядком визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 року № 486 (486-96-п) .

При цьому суди не врахували, що чч. 6, 7 ст. 118 ЗК України передбачено,що громадянин, зацікавлений в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для індивідуального дачного будівництва, подає заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. Відповідна місцева державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада розглядає заяву, а при передачі земельної ділянки фермерському господарству - також висновки конкурсної комісії, і в разі згоди на передачу земельної ділянки у власність надає дозвіл на розробку проекту її відведення. Згідно із частиною 10 зазначеної статті районна, Київська чи Севастопольська міська державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада у місячний строк розглядає проект відведення та приймає рішення про передачу земельної ділянки у власність.

Згідно з пп. "б", "в", ч. 1 ст. 20 Закону України № 858-IV "Про землеустрій" від 28 травня 2003 року (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) землеустрій проводиться в обов'язковому порядку на землях усіх категорій незалежно від форми власності в разі встановлення та зміни меж об'єктів землеустрою, надання, вилучення (викупу), відчуження земельних ділянок.

Стаття 50 цього Закону передбачала обов'язкове складання проекту землеустрою (у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України) у разі надання, передачі, вилучення (викупу), відчуження земельних ділянок.

Порядок розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок було затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 26 травня 2004 року № 677 (677-2004-п) (далі - Порядок) (постанова втратила чинність згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 20 лютого 2013 року № 154 (154-2013-п) ).

Цим Порядком на час виникнення спірних правовідносин передбачалося, що проект відведення земельної ділянки не розробляється лише у разі, коли земельна ділянка, межі якої визначено в натурі (на місцевості), надається в користування або безоплатно передається у власність чи набувається у власність на підставі цивільно-правових угод без зміни її цільового призначення (абзац другий пункту 2 Порядку).

В усіх інших випадках розроблення проекту землеустрою є обов'язковим.

Таким чином, у разі передачі в приватну власність земельної ділянки із земель державної чи комунальної власності, межі якої не встановлені в натурі або цільове призначення якої змінюється, обов'язковим є розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 14 травня 2014 року № 6 - 35 цс 14, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для усіх судів України.

Суди у порушення ст. ст. 212- 214, 303, 315 ЦПК України наведене не врахували та не звернули уваги на те, що ОСОБА_3 передано земельну ділянку для дачного будівництва на підставі технічної документації, проект землеустрою цієї ділянки не розроблявся.

Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судами не встановлені, судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України

Касаційну скаргу заступника прокурора Запорізької області задовольнити частково.

Рішення Якимівського районного суду Запорізької області від 14 квітня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 18 вересня 2014 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.