Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Дьоміної О.О., суддів: Попович О.В.,Ступак О.В., Савченко В.О., Штелик С.П., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про стягнення боргу, за касаційною скаргою ОСОБА_7 на рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 8 квітня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 13 травня 2014 року,

ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості у розмірі 1 014 869,31 грн з ОСОБА_7 за договорами позики, укладеними 6 грудня 2007 року, 6 лютого 2008 року та 17 березня 2008 року.

Рішенням Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 8 квітня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 13 травня 2014 року, позов задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_6 1 014 869,31 грн заборгованості за договорами позики.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Не погодившись із вищезазначеними судовими рішеннями, ОСОБА_7 звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій просила скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини 1 статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

6 грудня 2007 року ОСОБА_6 і ОСОБА_7 укладено договір позики, посвідчений нотаріально, відповідно до якого ОСОБА_6 передав, а ОСОБА_7 отримала у власність грошові кошти у розмірі 145 238 грн.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 514 ЦК України).

7 травня 2008 року між ОСОБА_6 і ОСОБА_8 було укладено договір відступлення права вимоги, за яким ОСОБА_6 став кредитором ОСОБА_7 за нотаріально посвідченими договорами позики, укладеними 26 лютого 2008 року та 17 березня 2008 року ОСОБА_8 та ОСОБА_7 на суму 31 623,1 грн та 43 081,55 грн відповідно.

Звертаючись до суду ОСОБА_6 зазначав, що внаслідок неналежного виконання зобов'язання за договорами позики ОСОБА_7 має заборгованість, яка підлягає стягненню.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив із обґрунтованості вимог позивача і стягнув заборгованість у повному обсязі.

Однак із таким висновком суду повністю погодитися не можна, оскільки він не відповідає закону та не ґрунтується на доказах, наявних у матеріалах справи.

Відповідно до частини 1 статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Виконання зобов'язання за договором позики від 6 грудня 2007 року було забезпечено іпотекою недобудованого кафе, що знаходиться на земельній ділянці площею 355 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 6-10).

Із матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_6 у 2008 році звертався до суду щодо захисту своїх прав.

Рішенням Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 6 червня 2008 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 16 вересня 2008 року, задоволено позов ОСОБА_6 до ОСОБА_7: у рахунок погашення заборгованості за договорами позики визнано його право власності на недобудоване кафе за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 138-143).

Ухвалою Верховного Суду України від 2 вересня 2009 року зазначені судові рішення скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції (а.с. 144-147).

Під час нового розгляду справи позовну заяву ОСОБА_6 залишено без розгляду, оскільки він вважав, що задовольнив свої вимоги шляхом продажу недобудованого кафе, право власності на яке було зареєстровано у встановленому законом порядку після набрання законної сили рішенням Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 6 червня 2008 року.

У зв'язку з наведеним ухвалою Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 19 грудня 2013 року задоволено заяву ОСОБА_7 про поворот виконання рішення суду від 6 червня 2008 року та зобов'язано ОСОБА_6 повернути ОСОБА_7 недобудоване кафе.

Зважаючи на те, що ОСОБА_6 не мав можливості виконати ухвалу суду про поворот виконання рішення через відчуження ним недобудованого кафе, у 2011 році ОСОБА_7 звернулася до суду до ПП "ЕРІТРЕЯ" з позовом про витребування майна з чужого володіння. Рішенням Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 19 грудня 2013 року в задоволенні позову відмовлено. Рішенням апеляційного суду Запорізької області від 11 лютого 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано та визнано право власності ОСОБА_7 на кафе за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 149-154).

Разом із цим після розгляду цієї справи в суді апеляційної інстанції 28 травня 2014 року ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ рішення апеляційного суду Запорізької області від 11 лютого 2014 року скасовано, рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 19 грудня 2013 року залишено в силі.

Враховуючи викладене суд, стягуючи з ОСОБА_7 заборгованість за договорами позики у повному обсязі, не звернув уваги на те, що ОСОБА_6 після набрання рішенням Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 6 червня 2008 року законної сили здійснив відчуження недобудованого кафе, розташованого по АДРЕСА_1, тим самим фактично задовольнивши свої вимоги щодо повернення суми позики. До цього ж ОСОБА_7 рішенням Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 19 грудня 2013 року відмовлено в задоволенні позову про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Таким чином суд належним чином не з'ясував обставини продажу позивачем недобудованого кафе, що знаходиться по АДРЕСА_1, його вартості, та чи було задоволено вимоги позивача щодо повернення суми позики внаслідок відчуження такого майна.

Крім цього, відповідно до частин 1, 2 статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.

До вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік (пункт 1 частини 1 статті 258 ЦК України).

Поновлюючи строк позовної давності суд у своєму рішенні не обґрунтував підстав для поновлення річного строку позовної давності до вимог про стягнення штрафів за договорами позики, укладеними 6 грудня 2007 року, 6 лютого 2008 року та 17 березня 2008 року.

Апеляційний суд у порушення вимог, встановлених статтями 303, 315 ЦПК України, належним чином не перевірив рішення суду першої інстанції на предмет його законності та обґрунтованості.

За таких обставин суди неправильно застосували норми матеріального права, в порушення норм процесуального права не встановили всіх фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а отже судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, визначених частиною 2 статті 338 ЦПК України.

Керуючись статтями 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_7 задовольнити частково.

Рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 8 квітня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 13 травня 2014 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.