Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого суддів: Гвоздика П.О., Дербенцевої Т.П., Журавель В.І., Іваненко Ю.Г., Завгородньої І.М.,

розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_6 до Весеівської районної ради Запорізької області про стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні та відшкодування моральної шкоди, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення апеляційного суду Запорізької області від 15 квітня 2014 року,

У січні 2014 року ОСОБА_6 звернувся до суду з зазначеним позовом, в обґрунтування якого зазначив, що він працював на посаді директора Комунального підприємства "Веселівське бюро технічної інвентаризації", засновником якого є міська рада. Розпорядженням від 17 грудня 2013 року за № 55-Р звільнений з роботи за власним бажанням на підставі ст. 38 КЗпП України. Під час звільнення з роботи позивач не отримав необхідні платежі. Посилаючись на положення ст. ст. 117, 237-1 КЗпП України просив суд стягнути з відповідача заборгованість по заробітній платі та середній заробіток за час затримки виплати заробітної плати та відшкодувати йому моральну шкоду.

Рішенням Веселівського районного суду Запорізької області від 14 березня 2014 року позовні вимоги ОСОБА_6 задоволено частково. Стягнуто з Веселівської районної ради Запорізької області на користь ОСОБА_6 заборгованість по заробітній платі в сумі 7 869,12 грн. Стягнуто з Веселівської районної ради Запорізької області на користь ОСОБА_6 середній заробіток за час затримки виплати заробітної плати в сумі 8 077,89 грн. та моральну шкоду у розмірі 500 грн.

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Запорізької області від 15 квітня 2014 року рішення Веселівського районного суду Запорізької області від 14 березня 2014 року скасовано, ухвалено нове, яким в задоволенні позовних вимог відмовлено.

У касаційній скарзі скаржник просив скасувати рішення суду апеляційної інстанції, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення судами норм процесуального права, залишити в силі рішення суду першої інстанції як помилково скасоване апеляційним судом.

Перевіривши доводи, викладені у касаційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню на таких підставах.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, виходив з того, що позивач обґрунтовано звернувся до суду з позовом, а посилання відповідача на відсутність фінансово-господарської діяльності або коштів у роботодавця не виключає його вини в невиплаті належних звільненому працівникові коштів та не звільняє роботодавця від відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог як таких, що пред'явлені до неналежного відповідача.

Проте погодитись з таким висновком суду апеляційної інстанції неможна з огляду на таке.

Судами встановлено, що 10.09.2009 р. рішенням Веселівської районної ради Запорізької області № 18 позивача призначено на посаду директора Комунального підприємства "Веселівське районне бюро технічної інвентаризації" (а.с.6).

15.09.2009 р. на підставі вищенаведеного рішення між позивачем та відповідачем укладено контракт № б/н, на підставі якого між ними виникли трудові відносини (а.с.7-8).

30.12.2013 р. позивача із займаної посади звільнено за власним бажанням, на підставі ст. 38 КЗпП України (розпорядження від 17.12.2013 р. № 55-Р) (а.с.9-10).

На день звільнення позивачеві нараховано, але не виплачено заробітну плату в сумі 7 869,12 грн., в тому числі: заробітна плата за грудень 2013 року - 3484,56 грн., матеріальна допомога до відпустки - 3 484,00 грн. та розрахунок при звільненні - 928,56 грн. Факт наявності заборгованості у вказаній сумі визнано та підтверджено відповідачем у довідці від 30.12.2013 № 904/01-13, яку надано позивачеві при звільненні (а.с.11).

Згідно з записом № 12 від 15.09.2009 р. у трудовій книжці позивача вбачається, що він на посаду директора прийнято за контрактом на підставі рішення сесії Веселівської районної ради № 18 від 10.09.2009 р. (а.с.5).

Згідно запису № 13 від 30.12.2013 р. трудової книжки позивача вбачається, що останнього звільнено із займаної посади за власним бажанням - ст. 38 КЗпП України, на підставі розпорядження голови Веселівської районної ради Запорізької області № 55-Р від 17.12.2013 р.

Запис про звільнення скріплено підписом голови районної ради та гербовою печаткою Веселівської районної ради.

У п.2 контракту від 15.09.2009 р. зазначено, що на підставі контракту виникають трудові відносини між керівником підприємства та Засновником цього підприємства (а.с.7-8).

Згідно п.1.2. Статуту Комунального підприємства "Веселівське районне бюро технічної інвентаризації" вбачається, що засновником підприємства є Веселівська районна рада Запорізької області.

Відповідно до ч.1 ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Згідно п.1 ч.2 ст. 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є договори та інші правочини.

Згідно ст.cт.10, 60 ЦПК України (1618-15) , цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ч.1, ч.2 ст. 21 КЗпП України, трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін.

Отже, аналіз цієї норми КЗпП України (322-08) дає підстави стверджувати, що відносини, які склалися між роботодавцем та найманим працівником за своєю природою є трудовими і засновані на угоді сторін. Виконання обов'язків, які виникли з трудового договору покладаються саме на його сторони,а не на третіх осіб.

Відповідно до п. 27 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" (v0013700-99) судам необхідно враховувати, що згідно ст. 21 КЗпП України належним відповідачем у справі за позовом про оплату праці є та юридична особа (підприємство, установа, організація), з якою позивачем укладено трудовий договір.

Згідно з п. 20 ч. 43 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" (280/97-ВР) виключно на пленарних засіданням районної, обласної ради вирішуються питання щодо призначення і звільнення керівників комунальних підприємств.

Таким чином, судом апеляційної інстанції не було враховано положення ст. 21 КЗпП України та п. 20 ч. 43 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" (280/97-ВР) та помилково ухвалено рішення про відмову в задоволенні позовних вимог як таких, що пред'явлені до неналежного відповідача у справі.

Відповідно до вимог ч.1 ст. 47 та ч.1 ст. 116 КЗпП України, виплата усіх сум, що належать працівнику від підприємства чи установи, проводиться у день звільнення.

У разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу, звільненому ним працівникові усіх сум, які повинні бути йому виплачені на день його звільнення, згідно з вимогами ч.1 ст. 117 КЗпП України, роботодавець повинен виплатити цьому працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, які містяться у п.20 постанови від 24.12.1999 р. № 13 "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" (v0013700-99) , відповідно до яких, встановивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, а коли він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст. 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні останнього до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.

Відсутність фінансово-господарської діяльності або коштів у роботодавця не виключає його вини в невиплаті належних звільненому працівникові коштів та не звільняє роботодавця від відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України. До такого правового висновку прийшов Верховний суд України на засіданні Судової палати у цивільних справах 03.08.2013 р. та ухвалив постанову у справі № 6-64цс13, предметом якої був спір про стягнення заборгованості із заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що позовні вимоги щодо стягнення з відповідача заборгованості по заробітній платі у сумі 7 869,12 грн. та середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати у сумі 8077,89 грн. підлягають задоволенню у повному обсязі.

Безпідставно скасувавши законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції, апеляційний суд припустився помилки у застосуванні матеріального та процесуального закону, не звернув увагу на вищевикладене, у зв`язку з чим рішення суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції, що було помилково скасовано апеляційним судом.

Керуючись ст. ст. 333, 336, 339, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити.

Рішення апеляційного суду Запорізької області від 15 квітня 2014 року скасувати, рішення Веселівського районного суду Запорізької області від 14 березня 2014 року залишити в силі.

Ухвала оскарження не підлягає.