Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого: Мартинюка В.І.,

суддів: Амеліна В.І., Дербенцевої Т.П., Наумчука М.І., Савченко В.О.,-

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_6, Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, служба у справах дітей Шевченківської районної у м. Києві державної адміністрації, про визнання договору купівлі-продажу в частині продажу 1/2 частини квартири недійсним, визнання права власності на 1/2 частину квартири, відшкодування моральної шкоди та за зустрічним позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до ОСОБА_1, ОСОБА_2, треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_6, Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, про відшкодування збитків та моральної шкоди, за касаційною скаргою ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_7 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 19 вересня 2013 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 17 грудня 2013 року,

У лютому 2011 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання договору купівлі-продажу в частині продажу 1/2 частини квартири недійсним, визнання права власності на 1/2 частину квартири, відшкодування моральної шкоди.

Позовні вимоги мотивував тим, що квартира АДРЕСА_1 була придбана у період шлюбу із відповідачем ОСОБА_2, а відчуження 1/2 частини цієї квартири, що належить йому як одному із подружжя, здійснено відповідачем незаконно.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив позов задовольнити у повному обсязі, визнати недійсним договір купівлі-продажу спірної квартири в частині продажу 1/2 її частини, визнати за ним право власності на цю частину квартири, стягнути на його користь з ОСОБА_2 10 000 грн на відшкодування моральної шкоди.

ОСОБА_3, ОСОБА_4 звернулися до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про відшкодування збитків та моральної шкоди, посилаючись на те, що із-за дій та бездіяльності останніх вони вимушені відстоювати своє право власності у суді, чим їй завдані матеріальні збитки та спричинені моральні страждання, яку вони оцінили у 12 000 грн та 10 000 грн відповідно.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 19 вересня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 17 грудня 2013 року, у задоволенні первісного та зустрічних позовів відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_7 просить ухвалені у справі судові рішення в частині вирішення первісних позовних вимог скасувати і ухвалити в цій частині нове рішення про повне задоволення таких вимог, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Ухвалюючи рішення та відмовляючи в задоволенні первісного позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що на момент укладення оскаржуваного договору купівлі-продажу квартири, рішення суду за яким відповідач набула права власності на спірну квартиру набрало законної сили, а відтак ОСОБА_2 мала право на відчуження нерухомості.

Проте, з такими висновками судів погодитися не можна.

Відповідно до ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення повинно бути законним і обґрунтованим та вирішувати питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Згідно з ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК України (435-15) , іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог ч. 1 ст. 203 ЦК України є підставою недійсності правочину.

За правилами п. 1 ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, їх правочинів.

Статтею 658 ЦК України передбачено, що право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. При цьому, якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.

Вимагаючи визнання недійсним договору в судовому порядку, позивач має довести не тільки його невідповідність законодавству, а й порушення прав позивача або охоронюваних законом інтересів внаслідок укладення спірного договору.

Судом установлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 29 січня 1994 року до 12 вересня 2008 року.

За договором купівлі-продажу від 15 листопада 2005 року, укладеного із ОСОБА_8, ОСОБА_2 придбала квартиру АДРЕСА_1.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 29 жовтня 2008 року за ОСОБА_2 визнано право власності на спірну квартиру відповідно до договору дарування, укладеного 15 листопада 2005 року між ОСОБА_8, ОСОБА_2

24 вересня 2009 року ОСОБА_2 продала вказану квартиру ОСОБА_3, ОСОБА_4, яки діяли від свого імені та в інтересах малолітньої ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Державний реєстр речових прав на нерухоме майно - єдина державна інформаційна система, що містить відомості про права на нерухоме майно, їх обтяження, а також про об'єкти та суб'єктів цих прав.

Законодавче закріплення необхідності державної реєстрації права власності на нерухоме майно є, таким чином, визнанням з боку держави публічно - правового інтересу у встановленні приналежності нерухомого майна конкретній особі. Державна реєстрація прав покликана служити забезпеченням стабільності обороту нерухомості, оскільки остання має не тільки майнову, а й соціальну значимість. Подібна стабільність досягається шляхом винесення операцій та інших дій з нерухомістю за рамки приватних інтересів сторін, а також створення особливої, єдиної інформаційної системи, дозволяє всім суб'єктам права отримувати виключно і єдино достовірні дані про правовий статус того чи іншого об'єкта.

Фактично ж реєстрація покликана надати відповідну силу правовстановлюючим документам і виступає формальною умовою подальшого захисту (у тому числі і судового) прав особи, що виникають з правовідносин, предметом яких є нерухоме майно.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 зазначав про те, що відповідач не зареєструвала у встановленому законом порядку визнане судовим рішенням за нею право власності на спірну квартиру, та не мала права розпоряджатися квартирою в цілому без його згоди та відома, чим порушила його права та законні інтереси.

Згідно п. 5 ч. 1 ст. 19 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація прав проводиться на підставі рішень судів, що набрали законної сили.

Відповідно до ст. 26 названого Закону записи до Державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. У разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.

На порушення вимог ст. ст. 212- 214 ЦПК України суди попередніх інстанцій на зазначені положення закону уваги не звернули і дійшли передчасного висновку щодо відсутності правових підстав для задоволення позову, не перевіривши при цьому чи набула відповідач у встановленому законом порядку право на спірну квартиру й право на її відчуження без згоди позивача.

Крім того, у порушення вимог ч. 3 ст. 61 ЦПК України, судами взагалі не було належним чином досліджено рішення апеляційного суду м. Києва від 21 червня 2012 року, яким скасовано рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 29 жовтня 2008 року та відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_2 про визнання права власності на спірну квартиру та яким встановлено, що така квартира є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

При цьому, вирішуючи спір, суди попередніх інстанції на порушення вимог ст. ст. 213, 214, 315 ЦПК України на вищевказані положення закону та обставини справи уваги не звернули, не уточнили належним чином позовні вимоги ОСОБА_1, не з'ясували предмет та підстави заявленого ним позову, не перевірили чи відповідає обраний ним спосіб захисту порушеного права вимогам ст. 16 ЦК України, не встановили характер спірних правовідносин, не визначилися з тим, яким чином можуть бути відновлені порушені права позивача, й яка правова норма підлягає застосуванню до спірних правовідносин.

Ураховуючи, що допущені судом першої інстанції порушення норм матеріального і процесуального права апеляційним судом не усунені, ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,

Касаційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_7 задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 19 вересня 2013 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 17 грудня 2013 року скасувати.

Справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.