Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого: Гончара В.П.,

суддів: Амеліна В.І., Дербенцевої Т.П., Карпенко С.О., Савченко В.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "Автофінанс" про захист прав споживача, застосування наслідків недійсного (нікчемного) правочину, стягнення коштів, за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "Автофінанс" на рішення апеляційного суду Кіровоградської області від 16 жовтня 2013 року,

У березні 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суд із вказаним позовом, посилаючись на те, що 22 березня 2013 року він уклав з ТОВ "Лізингова компанія "Автофінанс" договори № 008233, № 008386 фінансового лізингу. Договори були укладені з метою придбання тракторів МТЗ-82 на суму 34 200 грн. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що відповідач не має ліцензії для надання будь-яких фінансових послуг з залученням фінансових активів від фізичних осіб, договір лізингу нотаріально не посвідчений, діяльність якою займається відповідач є нечесною підприємницькою практикою, такою, що вводить споживачів в оману, тому укладений договір не відповідає вимогам Закону України "Про захист прав споживачів" (1023-12) та ст. 220 ЦК України і є нікчемним.

На підставі викладеного просив суд стягнути з ТОВ "Лізингова компанія "Автофінанс" на його користь грошові кошти в розмірі 34 200 грн, сплачені ним на виконання умов укладеного договору, як комісію за організацію договору.

Рішенням Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 11 липня 2013 року, у задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Кіровоградської області від 16 жовтня 2013 року, рішення Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 11 липня 2013 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 Стягнуто із ТОВ "Лізингова компанія "Автофінанс" на користь ОСОБА_1 34 200 грн. Вирішено питання про судові витрати.

У касаційній скарзі ТОВ "Лізингова компанія "Автофінанс" просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши доповідь судді, вивчивши матеріали цивільної справи та дослідивши доводи касаційної скарги, вважає, що вона підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 335 ЦПК України перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права в межах касаційної скарги.

Судом першої інстанції встановлено, що 22 березня 2013 року ОСОБА_1 уклав з ТОВ "Лізингова компанія "Автофінанс" договори № 008233 та № 008386 фінансового лізингу з додатками.

Відповідно до умов укладених договорів фінансового лізингу лізингодавець бере на себе зобов'язання придбати предмет лізингу - трактор МТЗ-82, зазначений у п. 1.1 договору та специфікації, що є додатком №3 до договору, вартістю 17 100 грн. у власність та передати предмет лізингу у користування лізингоодержувачу на строк та на умовах, передбачених договором. Предмет лізингу є власністю лізингодавця та придбається ним на своє ім'я за договором купівлі-продажу у продавця.

Пунктами 1.7, 1.8 договору передбачено, що предмет договору передається в користування лізингоодержувачеві протягом строку не більше 90 робочих днів з моменту сплати лізингоодержувачем на рахунок лізингодавця авансового платежу (50% від вартості предмета лізингу, комісії за організацію та оформлення договору (10% від вартості предмету лізингу та комісії за передачу предмета лізингу (3% від вартості предмету лізингу). Лізингоодержувач має можливість сплачувати авансовий платіж впродовж 12 місяців з моменту підписання договору, платежами визначеними в додатку №1 до договору. Авансовий платіж не може бути сплачений повністю лізингоодержувачем до сплати комісії за організацію.

22 березня 2013 року ОСОБА_1 сплатив ТОВ "Лізингова компанія "Автофінанс" 34 200 грн., як комісію за організацію договору.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із відсутності правових підстав для їх задоволення, їх недоведеності та необґрунтованості, та зазначив, що укладені правочини відповідають вимогам закону, і їх нотаріальне посвідчення не вимагається.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення, апеляційний суд дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення заявлених позовних вимог, їх доведеності та обґрунтованості. Висновок суду апеляційної інстанції обґрунтований тим, що договір фінансового лізингу, укладений між ОСОБА_1 та ТОВ "Лізингова компанія "Автофінанс" є нікчемним з підстав визначених положеннями ч. 1, п. 5 ч. 2, ч. 6 ст. 19 Закону України "Про захист прав споживачів", як такий, що укладений із застосуванням нечесної підприємницької практики та з підстав визначених ч. 1 ст. 220 ЦК України, так як він нотаріально не посвідчений.

Проте, з такими висновками судів в повній мірі погодитися не можна, виходячи з наступного:

Відповідно до вимог ст. ст. 213, 214, 316 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України.

Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

При ухваленні рішення суд зобов'язаний з'ясувати питання, зокрема, щодо: наявності обставин (фактів), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та навести докази на їх підтвердження; наявності інших фактичних даних, які мають значення для вирішення справи; правовідносин, зумовлених встановленими фактами. У рішенні суду обов'язково повинні бути зазначені встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини.

Проте зазначені вимоги закону залишилися поза увагою як суду першої інстанції так і апеляційного суду.

Згідно із ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до частини 4 статті 10 ЦПК України суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом. Законом України від 02 червня 2011 року "Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання ринків фінансових послуг" (3462-17) (введено в дію з 09 січня 2012 року) внесено зміни до ч. 1 ст. 4 Закону України "Про фінансові послуги та регулювання ринків фінансових послуг" та доповнено п. 111, відповідно до якого до фінансових послуг віднесено послуги з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах.

На підставі цього Закону Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг (як уповноважений державний орган) (далі - Нацкомфінпослуг), затвердила Ліцензійні умови провадження діяльності з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах (розпорядження від 09 жовтня 2012 року № 1676 "Про затвердження Ліцензійних умов провадження діяльності з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах") (далі - Ліцензійні умови).

Ліцензійні умови закріпили визначення, сутність, правовий статус учасників (і вимоги до них) такого виду фінансових правовідносин, як придбання товарів у групах.

З аналізу Ліцензійних умов слід зробити висновок про те, що діяльність таких груп направлена на легітимне використання фінансової схеми із залученням грошових коштів споживачів для придбання певного виду товарів та/або послуг.

Згідно з п. 1.2 ч. 1 Ліцензійних умов адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групі - це фінансова послуга, що надається ліцензіатом і передбачає залучення грошових коштів учасників групи, об'єднання цих коштів з метою придбання та розподілу товарів між учасниками групи.

Відповідно до чч. 1, 2 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Відповідно до положень, закріплених у ч. 1, п. 7 ч. 3, ч. 6 ст. 19 Закону України "Про захист прав споживачів", забороняється здійснення нечесної підприємницької практики. Нечесна підприємницька практика включає в себе будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною. Зокрема, відповідно до п. 7 ч. 3 ст. 19 цього Закону забороняються як такі, що вводять в оману, утворення, експлуатація або сприяння розвитку пірамідальних схем, коли споживач сплачує за можливість одержання компенсації, яка надається за рахунок залучення інших споживачів до такої схеми, а не за рахунок продажу або споживання продукції. Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними.

Як убачається з наведеного, законодавець розрізняє ознаки, що застосовуються до поняття "пірамідальна схема" та "придбання товарів у групах". Якщо перше є порушенням законодавства, то друге, за умови отримання відповідного дозволу та дотримання всіх встановлених вимог, є легітимною підприємницькою діяльністю.

Такий висновок ґрунтується на головній ознаці відсутності "пірамідальної схеми" згідно з п. 7 ч. 3 ст. 19 Закону України "Про захист прав споживачів" - це товарність схеми, тобто передбачення надання споживачу товару в обмін на внесені ним кошти.

Так, за схемою придбання товарів у групах придбання товарів для кожного споживача (крім останнього) відбувається, у тому числі й за рахунок внесків інших учасників. Різниця між споживачами-учасниками є тільки в часі одержання товару кожним із них, оскільки в кінцевому підсумку товар одержать усі учасники, навіть ті, які фінансово були найменш "активними", за умови виконання ними умов договору.

Отже, якщо укладений сторонами правочин передбачає одержання споживачем необхідного йому товару, визначає умови (схему фінансування тощо), за яких такий товар може бути одержаний (у тому числі закріплює відповідні права та обов'язки сторін), то до такого правочину не може бути застосовано визначення "пірамідальної схеми".

За таких обставин, висновок суду апеляційної інстанції про нікчемність договору через невідповідність укладеного договору Закону України "Про захист прав споживачів" (1023-12) є необґрунтованим.

Аналогічна правова позиція викладена у Постанові Верховного Суду України від 11 вересня 2013 року № 6-40цс13 у справі за позовом про визнання угоди недійсною, відшкодування майнової та моральної шкоди, яка, відповідно до положень статті 360-7 ЦПК України, є обов'язковою для всіх судів України.

Відповідно до п 7. Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" № 9 від 06 листопада 2009 року (v0009700-09) правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. У разі якщо під час розгляду спору про визнання правочину недійсним як оспорюваного та застосування наслідків його недійсності буде встановлено наявність підстав, передбачених законодавством, вважати такий правочин нікчемним, суд, вказуючи про нікчемність такого правочину, одночасно застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину.

Суд апеляційної інстанції визнаючи спірні договору нікчемними одночасно з двох підстав, вказані вимоги не врахував та належним чином не з'ясував передбачені ЦК України (435-15) підстави позовних вимог, з яких позивач просить визнати недійсним договір фінансового лізингу, що є порушенням норм процесуального права і унеможливило встановлення предмету судового розгляду і фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Крім того, слід звернути увагу на наступне.

Відповідно до пункту 1 статті 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" фінансова установа - юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо визначених законом, - інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг.

Виходячи зі змісту положень Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" (2664-14) юридична особа, яка надає фінансову послугу має бути внесена до державного реєстру фінансових установ. Законом України "Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання ринків фінансових послуг" від 2 червня 2011 року №3462-VI (3462-17) доповнено пунктом 11-1, яким включено до переліку фінансових послуг адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах, на виконання якого Нацкомфінпослуг розпорядженням від 9 жовтня 2012 року № 1676 затверджено Ліцензійні умови провадження діяльності з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах.

Прикінцевими положеннями зазначеного Закону встановлено, що фінансові установи зобов'язані протягом одного року з дня набрання чинності цим Законом привести свою діяльність у відповідності з вимогами цього Закону, однак суди на зазначені положення норм матеріального закону уваги не звернули та у порушення вимог ст.ст. 10, 11, 212- 215 ЦПК України, не встановив чи є ТОВ "Автофінанс" фінансовою установою та чи мало ТОВ "Автофінанс" право здійснювати діяльність з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах без включення підприємства до державного реєстру фінансових установ.

Таким чином, відповідно до ч. 2 ст. 338 ЦПК України, у контексті ч. 3 ст. 335 ЦПК України, рішення суду першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 333, 335, 336, 338, 342, 343, 345, 349 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,

Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "Автофінанс" задовольнити частково.

Рішення Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 11 липня 2013 року та рішення апеляційного суду Кіровоградської області від 16 жовтня 2013 року скасувати, а справу передати до суду першої інстанції на новий розгляд у іншому складі суду.

Ухвала оскарженню не підлягає.