Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого: Кузнєцова В.О.,

суддів: Карпенко С.О., Мартинюка В.І., Остапчука Д.О., Савченко В.О.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 01 жовтня 2013 року,

У лютому 2013 року ПАТ КБ "ПриватБанк" звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором споживчого кредиту, мотивуючи вимоги тим, що з відповідачем 14 вересня 2005 року було укладено договір № DNH4КР11740526 споживчого кредиту на суму 2 912 грн зі сплатою 25,08 % на рік з кінцевим терміном повернення 14 вересня 2007 року. Відповідач умови кредитного договору не виконує, в наслідок чого утворилась заборгованість у розмірі 29 723 грн 05 коп. У зв'язку з порушенням відповідачем своїх зобов'язань, банк просив стягнути заборгованість.

Рішенням Ленінського районного суду Автономної Республіки Крим від 08 травня 2013 року, в задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 01 жовтня 2013 року, зазначене рішення районного суду скасовано й позов задоволено. Стягнуто з відповідача на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором в розмірі 29 723 грн. 05 коп. Вирішено питання про судові витрати.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення апеляційного суду скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції, яке було помилково скасовано, мотивуючи свої вимоги неправильним застосуванням судом норм матеріального права і порушенням норм процесуального права.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши доповідь судді, дослідивши матеріали цивільної справи та вивчивши доводи касаційної скарги, вважає, що вона підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 335 ЦПК України перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права в межах касаційної скарги.

За вимогами ст.ст. 213, 214, 316 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України.

Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

При вирішенні спору суд зобов'язаний прийняти рішення, зокрема, щодо: наявності обставин (фактів), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та навести докази на їх підтвердження; наявності інших фактичних даних, які мають значення для вирішення справи; правовідносин, зумовлених встановленими фактами. У рішенні суду обов'язково повинні бути зазначені встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини.

Однак вказані вимоги судами дотримані не були.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлені наступні обставини у справі.

14 вересня 2005 року між ПАТ КБ "Приватбанк" і ОСОБА_1 був укладений кредитний договір, за яким останній отримав кредит в розмірі 2 912 грн зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 25,08.00% на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення 14 вересня 2007 року.

За умовами укладеного договору позичальник доручив банку списувати кошти із всіх своїх поточних рахунків при наявності на них необхідної суми коштів, не наданих у кредит, у межах сум, які підлягають сплаті банку, при настанні строків платежів. Крім того договором встановлено, що терміни позовної давності по вимогах про стягнення кредиту, відсотків за користування кредитом, винагороди, неустойки-пені, штрафів заданим договором встановлюється сторонами тривалістю 5 років.

Дія укладеного між сторонами договору тривала до 14 вересня 2007 року.

Банк звернувся до суду з позовом 27 лютого 2013 року.

Відмовляючи ПАТ КБ "ПриватБанк" у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позов пред'явлено зі спливом строку, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність переривання строку позовної давності, а тому у зв'язку з неналежним виконанням відповідачем зобов'язань щодо повернення кредитних коштів кредитна заборгованість, яка станом на 03 січня 2013 року утворилася в розмірі 29 723 грн 05 коп., підлягає стягненню з останнього.

Однак, з такими висновками суду апеляційної інстанції погодитися не можна виходячи з наступного.

Норма ч. 1 ст. 264 ЦК України встановлює, що перебіг позовної давності переривається вчиненням боржником дій, що свідчать про визнання ним свого боргу або іншого обов'язку.

У дослідженні обставин, пов'язаних із вчиненням зобов'язаною особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку суду необхідно у кожному випадку встановлювати, коли конкретно вчинені боржником відповідні дії, маючи на увазі, що переривання перебігу позовної давності може мати місце лише в межах строку давності, а не після його спливу.

До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати: визнання пред'явленої претензії; зміна договору, з якої вбачається, що боржник визнає існування боргу, а так само прохання боржника про таку зміну договору; письмове прохання відстрочити сплату боргу; підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір; письмове звернення боржника до кредитора щодо гарантування сплати суми боргу; часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. При цьому якщо виконання зобов'язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу.

Вчинення боржником дій з виконання зобов'язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності, лише за умови, коли такі дії здійснено уповноваженою на це особою, яка представляє боржника у відносинах з кредитором у силу закону, на підставі установчих документів або довіреності.

Бездіяльність боржника (наприклад, неоспорювання ним безспірного списання коштів, якщо така можливість допускається за законом або договором) не свідчить про переривання перебігу позовної давності, оскільки таке переривання можливе лише шляхом вчинення дій.

Визнання боржником основного боргу, в тому числі і його сплата, саме по собі не є доказом визнання ним також і додаткових вимог кредитора (зокрема, неустойки, процентів за користування коштами), а так само й вимог щодо відшкодування збитків і, відтак, не може вважатися перериванням перебігу позовної давності за зазначеними вимогами.

Визнання боржником свого боргу після спливу позовної давності не свідчить про переривання перебігу такої давності.

Суд апеляційної інстанції, ухвалюючи у справі нове рішення, дійшов висновку, що перебіг позовної давності було перервано, оскільки ОСОБА_1 на підставі заяви від 25 листопада 2009 року отримав платіжну картку з якої 18 квітня 2011 року було проведено списання коштів у сумі 104 грн 10 коп. в рахунок погашення заборгованості за кредитом, з посиланням на а.с. 45, 83,90-93.

Однак, в матеріалах справи така заява відповідача від 25 листопада 2009 року відсутня та є лише заява останнього від 25 листопада 2005 року (а.с. 91).

Крім того, судом апеляційної інстанції не прийнято до уваги, що матеріали справи містять суперечливі дані як щодо заяви відповідача на отримання платіжної картки (а.с. 5,90,91), так і щодо списання та зарахування коштів на картку останнього, щодо номерів платіжних карток та їх невідповідності з номером кредитному договору.

Так, із наявного в матеріалах справи меморіального ордеру (а.с. 83), на який посилається суд як на один із доказів переривання строку позовної давності, вбачається переведення коштів 18 квітня 2011 року о 10 год. 43 хв. в розмірі 104 грн 10 коп., платником - СКС "КРЕДИТНАЯ КАРТА" на ім'я одержувача - ОСОБА_1 на рахунок кредитного рахунку НОМЕР_1, у той час як на а.с. 92 міститься інформація щодо переведення коштів у цій же сумі 15 квітня 2011 року о 23 год. 10 хв.

За таких обставин, апеляційний суд не виконав своїх обов'язків, визначених законом, повно, всебічно й об'єктивно не з'ясував усіх обставин справи та не надав їм належної оцінки та ухвалив рішення, яке не можна визнати в повній мірі законним та обґрунтованим, у зв'язку з чим воно підлягає скасуванню з підстав, передбачених ст. 338 ЦПК України з передачею справи на новий апеляційний розгляд.

Керуючись ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 01 жовтня 2013 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.