Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Луспеника Д.Д.,

суддів: Лесько А.О., Червинської М.Є.,

Хопти С.Ф., Черненко В.А.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання спільним майном подружжя, поділ майна, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 18 липня 2013 року та рішення апеляційного суду Полтавської області від 02 вересня 2013 року,

У листопаді 2011 року ОСОБА_3 звернувся до суду з вказаним позовом, посилаючись на те, що з 17 липня 1999 року по 04 листопада 2011 року перебував у шлюбі з відповідачкою.

Під час перебування у шлюбі, 10 грудня 2002 року, ними було придбано за спільні кошти домоволодіння АДРЕСА_1, право власності на який було зареєстровано за відповідачкою.

Також ОСОБА_4 22 жовтня 2003 року отримала на своє ім'я державний акт про право власності на землю, площею 0,0577 га, на якій знаходиться зазначене домоволодіння. Оскільки ОСОБА_4 перешкоджає йому у користуванні вказаним майном, просив визнати спільним сумісним майном подружжя земельну ділянку площею 0,0577 га та домоволодіння АДРЕСА_1 та поділити це майно в натурі по 1/2 частини кожному співвласнику.

Рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 18 липня 2013 року у задоволенні позову відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 1 606 грн. за надання правової допомоги.

Рішенням апеляційного суду Полтавської області від 02 вересня 2013 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову. Визнано спільним сумісним майном ОСОБА_3 та ОСОБА_4 домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1, яке складається із житлового будинку А-1, житловою площею 44,1 кв.м та паркану. Визнано право власності на 1\2 частину будинковолодіння за кожним - ОСОБА_3 і ОСОБА_4 У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, виходив із того, що житловий будинок був придбаний в період перебування сторін у зареєстрованому шлюбі, однак придбаний не самим подружжям, а батьками відповідачки, за їх власні кошти. Отже це домоволодіння не може визнаватися майном, нажитим подружжям за час шлюбу, тобто не є спільною сумісною власністю подружжя. Приватизована позивачкою земельна ділянка є її особистою приватною власністю.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову, суд апеляційної інстанції виходив із того, що житловий будинок є спільним майном подружжя і кожний із подружжя має право на 1\2 частку будинку та паркану. Спірні прибудова до будинку та господарські споруди є самочинними спорудами, тому у задоволенні позову ОСОБА_3 про визнання права власності на 1\2 частину даних споруд і реальний їх поділ необхідно відмовити. У задоволенні позову у частині поділу земельної ділянки слід відмовити, оскільки суд позбавлений можливості встановити розмір земельної ділянки необхідної для обслуговування будинку і господарських споруд без проведення експертизи.

З такими висновками суду апеляційної інстанції повністю погодитись не можна, оскільки ці висновки суперечать вимогам закону та не ґрунтуються на матеріалах справи.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону рішення суду апеляційної інстанції не відповідає.

Судом установлено, що сторони перебували в зареєстрованому шлюбі з 17 липня 1999 року по 04 листопада 2011 року (а. с. 9, 13).

На підставі договору купівлі-продажу від 10 грудня 2002 року ОСОБА_4 придбала житловий будинок АДРЕСА_1 (а. с. 43).

Рішенням виконавчого комітету Лубенської міської ради № 271 від 22 жовтня 2003 року ОСОБА_4 видано державний акт на право власності на землю для будівництва та обслуговування житлового будинку АДРЕСА_1 (а. с. 44).

Відповідно до ч. 1 ст. 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Згідно з ч. 1 ст. 28 КпШС України у разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від начала рівності часток подружжя, враховуючи

інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу.

Суд апеляційної інстанції, посилаючись на вищевказані норми матеріального права та досліджені докази, дійшов вірного висновку про визнання житлового будинку та паркану спільним сумісним майном подружжя та визнання за ОСОБА_3 і ОСОБА_4 права власності на Ѕ частину будинковолодіння за кожним.

Разом з тим, не можна погодитися з висновком суду апеляційної інстанції у частині відмови у задоволені позовних вимог про визнання земельної ділянки спільною сумісною власністю та її поділу.

Суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позову у частині визнання земельної ділянки спільною сумісною власністю та її поділу, виходив з того, що ОСОБА_4 відповідно до рішення виконавчого комітету Лубенської міської ради від 22 жовтня 2013 року видано державний акт на земельну ділянку для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибну ділянку), із них багаторічні насадження 289 кв.м, під житловою забудовою 288 кв.м, тому розмір земельної ділянки, необхідної для обслуговування будинку і господарських споруд, встановити без проведення судової технічної експертизи неможливо.

При цьому суд не звернув уваги, що у державному акті на право власності на земельну ділянку, розташовану по АДРЕСА_1, зазначено її цільове призначення для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, тобто спірна земельна ділянка є єдиною площею, без виділу окремо присадибної ділянки, землі для багаторічних насаджень та під житлову забудову (а. с. 44).

Згідно з ч. 1 ст. 42 ЗК УРСР (чинної на час видачі державного акту) громадяни, яким жилий будинок, господарські будівлі та споруди і земельна ділянка належать на праві спільної сумісної власності, використовують і розпоряджаються земельною ділянкою спільно. Використання і розпорядження земельною ділянкою, що належить громадянам на праві спільної часткової власності, визначаються співвласниками цих об'єктів і земельної ділянки пропорційно розміру часток у спільній власності на даний будинок, будівлю, споруду.

Відповідно до роз'яснень постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ" від 16 квітня 2004 року № 7 (va007700-04) (зі змінами, внесеними згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України від 19 березня 2010 року № 2 (v0002700-10) ) земельна ділянка, одержана громадянином в період шлюбу в приватну власність шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку із земельного фонду. Якщо на такій земельній ділянці знаходиться будинок, будівля, споруда, що є спільною сумісною власністю подружжя, то у разі поділу будинку, будівлі, споруди між подружжям та виділу конкретної частини будинку, будівлі, споруди до особи, яка не мала права власності чи користування земельною ділянкою, переходить це право у розмірі частки права власності у спільному майні будинку, будівлі, споруди у відповідності до ст. ст. 120 ЗК України, 377 ЦК України (435-15) .

Тому, за даних обставин, частина земельної ділянки, одержаної одним із подружжя у порядку приватизації, відійде у власність іншого із подружжя разом із частиною житлового будинку, який поділений між подружжям.

Суди залишили поза увагою вищевказані обставини та норми матеріального права, відповідно до яких позивач як учасник спільної часткової власності на будинок набуває і право на земельну ділянку пропорційно розміру його частки у спільній власності на даний будинок.

Оскільки рішення апеляційного суду ухвалено при неповному з'ясуванні обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, без урахування норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, таке у частині відмови у задоволенні позову про визнання земельної ділянки спільною сумісною власністю та її поділу підлягає скасуванню з направленням справи у цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 333, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Полтавської області від 02 вересня 2013 року у частині відмови у задоволенні позову про визнання земельної ділянки спільною сумісною власністю та її поділу скасувати, справу у цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.