6-34494св11 Про встановлення факту проживання однією сім’єю та визнання права спільної сумісної власності на майно - 28.12.2011 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про встановлення факту проживання однією сім’єю, визнання права спільної сумісної власності на майно та визнання правочину недійсним за касаційною скаргою ОСОБА_5 на рішення апеляційного суду Херсонської області від 25 серпня 2011 року,

У січні 2011 року ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання права спільної сумісної власності на майно та визнання правочину недійсним. У судовому засіданні позивачка доповнила позовні вимоги - про встановлення факту проживання її однією сім’єю з ОСОБА_4 Зазначала, що з 1994 року вони проживають однією сім’єю, ведуть спільне господарство, мають спільних дітей: сина ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, та дочку ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2, у них єдиний бюджет. З 1997 року вона працювала й мала самостійний дохід. За час спільного проживання згідно з договором купівлі-продажу від 6 листопада 2002 року відповідач придбав за їх спільні грошові кошти 1/100 частку комплексу нежитлових будівель автобази, що розташований по АДРЕСА_1. Відповідно до рішення виконавчого комітету Каховської міської ради Херсонської області від 28 серпня 2007 року № 410 у результаті зміни часток між співвласниками: відкритим акціонерним товариством "Укрводбуд" та ОСОБА_4, останньому було видано свідоцтво про право власності на 7/100 часток зазначеного вище комплексу нежитлових будівель, які він 16 жовтня 2008 року за договором дарування подарував своїй дочці – ОСОБА_5 - без її письмової згоди як співвласника, чим порушив її права та права дітей. Про вчинення вказаного правочину їй стало відомо лише в січні 2011 року.

Ураховуючи викладене, позивачка просила суд встановити факт проживання її однією сім’єю з ОСОБА_4, визнати спільною сумісною власністю подружжя 7/100 часток комплексу нежитлових будівель автобази, що розташований по АДРЕСА_1 та визнати недійсним договір дарування, укладений 16 жовтня 2008 року між відповідачами.

Рішенням Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 5 липня 2011 року в задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Херсонської області від 25 серпня 2011 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким встановлено факт спільного проживання ОСОБА_3 та ОСОБА_4 однією сім’єю; визнано право спільної власності за ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на 7/100 часток комплексу будівель автобази, що розташована за адресою: АДРЕСА_1; визнано недійсним договір дарування 7/100 часток комплексу будівель автобази за вказаною вище адресою, укладений 16 жовтня 2008 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5

У касаційній скарзі ОСОБА_5, посилаючись на порушення судом норм матеріального й процесуального права, просить рішення апеляційного суду скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судом установлено, що позивачка проживає однією сім’єю з ОСОБА_4 з 1994 року по теперішній час, мають двох дітей: сина ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, та дочку ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2, ведуть спільне господарство та побут. Згідно з договором купівлі-продажу від 6 листопада 2002 року ОСОБА_4, за спільні з ОСОБА_3 грошові кошти в розмірі 2 тис. грн., придбав 1/100 частку комплексу нежитлових будівель автобази, що розташований по АДРЕСА_1, яка на підставі рішення виконавчого комітету Каховської міської ради Херсонської області від 28 серпня 2007 року № 410, у зв’язку із зміною часток співвласників цього нерухомого майна, була збільшена до 7/100 часток, а 16 жовтня 2008 року за договором дарування подарована ОСОБА_5

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив із того, що позивачкою було доведено факт перебування її з ОСОБА_4 у фактичних шлюбних відносинах, проте не надано суду належних доказів на підтвердження того, що спірне майно було придбано внаслідок їхньої спільної праці.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов, виходив із того, що позивачкою порушувалось питання про визнання права спільної сумісної власності на майно, придбане внаслідок спільної праці з ОСОБА_4 як членів сім’ї, а не як подружжям. Тому суд задовольнив позов на підставі ст. ст. 16, 17, 18 Закону України "Про власність", оскільки ОСОБА_3 належними й допустимими доказами довела, що спірне майно ними придбане за спільні кошти. Крім того, суд на підставі вимог ч. 4 ст. 369 ЦК визнав недійсним договір дарування від 16 жовтня 2008 року.

Проте повністю погодитись із таким висновком апеляційного суду не можна, оскільки його суд дійшов із порушенням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає; обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, не встановлені.

Відповідно до чинного на час виникнення спірних правовідносин законодавства спільною сумісною власністю є: майно, нажите подружжям за час шлюбу (ст. 16 Закону України "Про власність", ст. 22 КпШС України); майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім’ї чи майно, що є у власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, якщо письмовою угодою відповідно між членами сім’ї чи членами селянського (фермерського) господарства не передбачено інше або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об’єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (п. 1 ст. 17, ст. 18, п. 2 ст. 17 Закону України "Про власність"); квартира (будинок), кімнати в квартирах та одноквартирних будинках, передана при приватизації з державного житлового фонду за письмовою згодою членів сім’ї наймача у їх спільну сумісну власність (ст. 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду").

В інших випадках спільна власність громадян є частковою. Якщо розмір часток у такій власності не було визначено і учасники спільної власності при надбанні майна не виходили з рівності їх часток, розмір частки кожного з них визначається ступенем його участі працею й коштами у створенні спільної власності (п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України № 20 від 22 грудня 1995 року "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" (v0020700-95) ).

Апеляційний суд дійшов правильного висновку, що позивачка просила задовольнити позов на підставі положень Закону України "Про власність" (697-12) , оскільки в березні 2011 року уточнила підставу позову.

Задовольняючи частково позовні вимоги позивачки, апеляційний суд фактично посилався на те, що ОСОБА_3 довела, що спірне майно, придбане внаслідок спільної праці, і внаслідок цього дійшов висновку, що придбане ОСОБА_4 майно є їхньою спільною сумісною власністю.

Проте відповідно до ч. 3 ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Підстава позову визначається нормами закону, який підлягає застосуванню.

У зв’язку із цим позивачка повинна довести не лише факт спільного проживання, а й те, що внаслідок спільної праці з ОСОБА_4 ними придбано спірне майно.

Апеляційний суд у порушення вимог ст. ст. 214, 316 ЦПК України не навів на підтвердження своїх висновків жодних доказів участі ОСОБА_3 в придбанні спірного майна та послався виключно на пояснення позивачки, не навівши будь-яких інших доказів, і не звернув уваги на те, що згідно зі ст. 57 ЦПК України пояснення позивача, не допитаного як свідка, не є доказом у справі.

Таким чином, висновок апеляційного суду стосовно праці позивачки, отримання нею самостійного доходу та як наслідок участь в придбанні спірного майна грошовими коштами є передчасним та ґрунтується на припущеннях, що заборонено в силу ч. 4 ст. 60 ЦПК України.

Крім того, апеляційний суд, пославшись на ст. 16 Закону України "Про власність", не врахував, що вона передбачає право власності подружжя на майно, нажите ними за час шлюбу та не звернув уваги на те, що розмір частини учасника спільної сумісної власності визначається ступенем його трудової участі та лише за відсутності таких доказів частки учасників спільної сумісної власності визнаються рівними.

За таких обставин рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування ухваленого рішення з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.