Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і

кримінальних справ у складі:

головуючого Колодійчука В.М., суддів: Висоцької В.С., Савченко В.О.,Гримич М.К., Умнової О.В.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до публічного акціонерного товариства комерційний банк "Надра" про стягнення компенсації витрат понесених при виконанні службових обов'язків, за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства комерційний банк "Надра" на рішення апеляційного суду м. Севастополя від 29 квітня 2013 року,

У травні 2012 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом, у якому просив стягнути з публічного акціонерного товариства комерційний банк "Надра" на його користь 1 125 грн в рахунок відшкодування витрат пов'язаних з проїздом в міському транспорті, 220 грн 02 коп. витрат на проїзд в міжміському транспорті, 103 грн 82 коп. вартості витрат пов'язаних з послугами зв'язку та судові витрати.

Позовні вимоги обґрунтував тим, що з 21 березня 2011 року по 12 січня 2012 року він перебував у трудових відносинах з відповідачем. До його посадових обов'язків входило представлення інтересів відповідача в судових органах України та виконавчій службі, однак понесені позивачем транспортні витрати та витрати пов'язані з послугами зв'язку, що відносилися до його трудових обов'язків, відповідачем не компенсовано, що і стало підставою для звернення до суду із вказаним позовом.

Рішенням Гагарінського районного суду м. Севастополя від 28 листопада 2012 року в позові відмовлено.

Додатковим рішенням Гагарінського районного суду м. Севастополя від 01 березня 2013 року стягнуто з позивача на користь Держави 214 грн 60 коп. судового збору.

Рішенням апеляційного суду м. Севастополя від 29 квітня 2013 року рішення Гагарінського районного суду м. Севастополя від 28 листопада 2012 року та додаткове рішення Гагарінського районного суду м. Севастополя від 01 березня 2013 року скасовано і ухвалено нове рішення про часткове задоволення позовних вимог.

Стягнуто з відповідача на користь позивача 1 267 грн 31 коп. та на користь Держави 214 грн 60 коп. судового збору.

У касаційній скарзі публічне акціонерне товариство комерційний банк "Надра" просить скасувати оскаржуване рішення апеляційного суду і залишити в силі рішення Гагарінського районного суду м. Севастополя від 28 листопада 2012 року, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до положень ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення повинно бути законним і обґрунтованим та відповідати на питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що Гагарінським районним судом м. Севастополя вже була розглянута справа за позовом ОСОБА_6, у якому він наполягав на порушення банком законодавства про працю щодо відмови у виплаті компенсації витрат здійснених у зв'язку з виробничою необхідністю. Позовні вимоги ОСОБА_6 ґрунтувалися на тих самих документах що покладені в основу його теперішніх позовних вимог. Такі документи досліджувалися судом, який дійшов до висновків про необґрунтованість попереднього позову, а тому, за правилами ч. 3 ст. 61 ЦПК України, обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, з врахуванням того, що інших доказів на підтвердження доводів позовної заяви не надано, позовні вимоги не є обґрунтованими.

Ухвалюючи у справ нове рішення про часткове задоволення позову, апеляційний суд керувався нормами ст. ст. 1159, 1160 ЦК України та виходив з доведеності та обґрунтованості задоволених позовних вимог.

З такими висновками апеляційного суду погодитися не можна. Пленум Верховного Суду України у п. 1 Постанови № 9 від 06 листопада 1992 року "Про практику розгляду судами трудових спорів" (v0009700-92) звернув увагу судів на необхідність неухильного додержання при розгляді трудових спорів Конституції України (254к/96-ВР) , КЗпП України (322-08) та інших актів законодавства України.

Як вбачається зі змісту позовної заяви, вимоги ОСОБА_6 ґрунтуються на недотриманні відповідачем трудового законодавства України.

Разом з тим, апеляційний суд при розгляді справи керувався лише нормами Цивільного Кодексу України (435-15) , незважаючи на те, що трудові відносини всіх працівників регулюються Кодексом законів про працю України (322-08) (ст. 1 КЗпП України).

Судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що позивач працював у відповідача на посаді головного юрисконсульта сектора судового представництва відділу проблемних активів роздрібного бізнесу в період з 21 березня 2011 року по 13 січня 2012 року, звільнений із займаної посади за власним бажанням. Трудова діяльність ОСОБА_6 була пов'язана з необхідністю здійснення службових поїздок міським та міжміським транспортом, а також з відправкою поштової кореспонденції.

Правовідносини між працівником та юридичною особою (власником) щодо гарантій і компенсацій при службових відрядженнях врегульовано положеннями ст. 121 КЗпП України, а саме:

Працівники мають право на відшкодування витрат та одержання інших компенсацій у зв'язку з службовими відрядженнями.

Працівникам, які направляються у відрядження, виплачуються: добові за час перебування у відрядженні, вартість проїзду до місця призначення і назад та витрати по найму жилого приміщення в порядку і розмірах, встановлюваних законодавством.

За відрядженими працівниками зберігаються протягом усього часу відрядження місце роботи (посада).

Працівникам, які направлені у службове відрядження, оплата праці за виконану роботу здійснюється відповідно до умов, визначених трудовим або колективним договором, і розмір такої оплати праці не може бути нижчим середнього заробітку.

Апеляційним судом не перевірено належним чином доводи позивача про недотримання відповідачем у справі положень ст. 121 КЗпП України, а також дотримання позивачем вимог ч. 1 ст. 233 КЗпП України щодо строків звернення до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду за вирішенням трудових спорів.

Так, працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Зі змісту п. 4 зазначеної вище Постанови Пленуму Верховного Суду України вбачається, що встановлені статтями 228, 223 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов'язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк. Передбачений ст. 233 КЗпП місячний строк поширюється на всі випадки звільнення незалежно від підстав припинення трудового договору.

Апеляційний суд встановив факт звернення позивача до суду з пропуском встановленого законом строку, однак помилково дійшов до висновків про відсутність підстав для відмови в позові у зв'язку з пропуском процесуального строку, оскільки відповідачем не було подано заяву про застосування наслідків спливу строку позовної давності. Крім того, матеріали справи не містять вимоги позивача про поновлення йому строку на звернення до суду із вказаним вище позовом.

Слід зазначити, що на аркушах справи 162-163 міститься копія ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 лютого 2013 року, постановленої за результатами розгляду касаційної скарги ОСОБА_6 на рішення Гагарінського районного суду м. Севастополя від 31 липня 2012 року та ухвалу апеляційного суду м. Севастополя від 18 жовтня 2012 року в справі за позовом ОСОБА_6 до публічного акціонерного товариства комерційний банк "Надра" про визнання незаконним наказу про звільнення, зміну формулювання причин звільнення, стягнення заборгованості по заробітній платі.

Апеляційним судом не надано належної оцінки такому судовому рішенню, не перевірено висновки суду першої інстанції щодо встановлених судами обставин при розгляді спору між ОСОБА_6 та публічним акціонерним товариством комерційний банк "Надра" про визнання незаконним наказу про звільнення, зміну формулювання причин звільнення, стягнення заборгованості по заробітній платі, крім того, не враховано положень п. 4 ч. 1 ст. 207 ЦПК України та не перевірено можливості застосування такої норми процесуального права до спірних правовідносин.

Таким чином, оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції не відповідає вимогам ст. ст. 213, 214 ЦПК України, воно підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційний банк "Надра" задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду м. Севастополя від 29 квітня 2013 року скасувати, а справу передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.