Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і

кримінальних справ у складі:

головуючого Колодійчука В.М., суддів: Висоцької В.С., Диби В.Г.,Гримич М.К., Фаловської І.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до Севастопольської міської психіатричної лікарні про визнання звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу та скасування запису в трудовій книжці, за касаційною скаргою, поданою представником ОСОБА_6 - ОСОБА_7, на рішення Гагарінського районного суду м. Севастополя від 13 липня 2012 року та ухвалу апеляційного суду м. Севастополя від 06 грудня 2012 року,

У травні 2012 року ОСОБА_6 звернулася до суду з позовом до Севастопольської міської психіатричної лікарні про визнання її звільнення з посади молодшої медсестри 5-го психіатричного (дитячого) відділення Севастопольської міської психіатричної лікарні незаконним, поновлення її на роботі на займаній до цього посади на 0,5 ставки, стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу та скасування запису в трудовій книжці "звільнена за власним бажанням, ст. 38 КЗпП України".

Позовні вимоги обґрунтувала тим, що при її звільненні було допущено ряд порушень чинного трудового законодавства, а саме: власну заяву про звільнення вона підписала 16 березня 2012 року, а наказ про її звільнення видано за день до цього; згідно заяви її звільнено з 20 березня 2012 року, натомість трудову книжку їй видано на руки 16 березня 2012 року; з 09-30 по 21-00 годину 20 березня 2012 року вона знаходилася під дією загального наркозу в зв'язку з проведенням хірургічної операції і фізично не могла отримати трудової книжки на руки в цей день, крім того, заяву про звільнення за власним бажанням написала під тиском працівників Севастопольської міської психіатричної лікарні, які погрожували звільнити її за прогул у разі відмови написання заяви про звільнення за власним бажанням.

Рішенням Гагарінського районного суду м. Севастополя від 13 липня 2012 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Севастополя від 06 грудня 2012 року, в позові відмовлено.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_6 - ОСОБА_7 просить скасувати оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити у справі нове рішення по суті заявлених позовних вимог, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

З матеріалів справи вбачається, що за наказом головного лікаря Севастопольської міської психіатричної лікарні № 240 від 07 грудня 2011 року ОСОБА_6 з 07 грудня 2011 року прийнято на роботу молодшою медсестрою 5-го психіатричного (дитячого) відділення на 0,5 ставки в рамках колективного договору.

Позивач перебувала на лікарняному з 13 по 16 березня 2012 року (на амбулаторному), а з 19 по 21 березня 2012 року (на стаціонарному), що підтверджується копіями листків непрацездатності (а. с. 15).

16 березня 2012 року ОСОБА_6 написано заяву про її звільнення з роботи з 20 березня 2012 року за власним бажанням (а. с. 4).

За наказом головного лікаря Севастопольської міської психіатричної лікарні № 53к від 15 березня 2012 року позивача звільнено із займаної посади з 20 березня 2012 року за власним бажанням згідно вимог ст. 38 КЗпП України.

На аркуші справи 20 міститься копія книги обліку руху трудових книжок і вкладишів до них зі змісту якої вбачається, що ОСОБА_6 20 березня 2012 року отримала трудову книжку.

Відмовляючи в позові, суди виходили з того, що при звільненні позивача з боку відповідача не було допущено порушень вимог діючого трудового законодавства. ОСОБА_6 звільнено у відповідності до норм ст. 38 КЗпП України. Той факт, що заява про звільнення була підписана на наступний день після винесення наказу про звільнення не має суттєвого значення, оскільки ще з 13 березня 2012 року ОСОБА_6 почала підписувати обхідний лист, тим самим підтвердивши свої наміри добровільно звільнитися із займаної посади. Інші доводи позивача не доведено.

З такими висновками судів погодитися не можна.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в п. 18 постанови № 9 від 06 листопада 1992 року "Про практику розгляду судами трудових спорів" (v0009700-92) при розгляді справ про поновлення на роботі судам необхідно з'ясувати, з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом (розпорядженням) і перевіряти їх відповідність законові.

Порядок звільнення - певна процедура, яка передбачає послідовність дій сторін трудового договору, спрямованих на його припинення, а тому залежить від того, хто виступає ініціатором розірвання трудових відносин.

Якщо ініціатива припинення трудового договору належить працівникові, то він подає заяву на ім'я власника або уповноваженого ним органу про своє бажання звільнитися з роботи.

Стаття 38 КЗпП України передбачає підстави розірвання трудового договору з ініціативи працівника. Працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або за дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або інвалідом І групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив місця роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.

Припинення трудового договору і звільнення працівника після виконання вищезазначених умов оформляється виданням наказу (розпорядження) керівника підприємства, установи, організації. В ньому зазначаються підстави припинення трудового договору, формулювання яких повинно відповідати формулюванням законодавства про працю з посиланням на відповідний пункт і статтю закону, а також дата звільнення працівника. Записи про причини звільнення відповідно до наказу робляться в трудовій книжці працівника, яка повинна бути видана йому в день звільнення разом з розрахунком - виплатою всіх належних працівнику сум грошових коштів - нарахованої і невиплаченої заробітної плати, компенсації за невикористану відпустку тощо (ст. 47, 116, 117 КЗпП України).

Суди не надали належної оцінки тому, що наказ про звільнення позивача видано до написання заяви про звільнення, підстави для видачі такого наказу, на момент його написання, були відсутні, таким чином, відповідачем порушено процедуру звільнення працівника з підстав передбачених нормами ст. 38 КЗпП України.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_6 посилалася на ту обставину, що трудову книжку їй видано до 20 березня 2012 року (дата звільнення), оскільки в цей день їй проводили операцію.

Ні суд першої інстанції ні апеляційний суд таких доводів позивача не перевірили та не спростували. Суди не з'ясували чи мала можливість позивач у цей день забрати свою трудову книжку.

Положеннями п. 4 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників затвердженої наказом № 58 від 29 липня 1993 року (z0110-93) визначено, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний видати працівнику його трудову книжку в день звільнення з внесеним до неї записом про звільнення.

Якщо працівник відсутній на роботі в день звільнення, то власник або уповноважений ним орган в цей день надсилає йому поштове повідомлення із вказівкою про необхідність отримання трудової книжки.

Пунктом 12 зазначеної вище постанови Пленуму Верховного Суду України роз'яснено, що по справах про звільнення за ст. 38 КЗпП суди повинні перевіряти доводи працівника про те, що власник або уповноважений ним орган примусили його подати заяву про розірвання трудового договору.

Вважати, що судами належним чином перевірено доводи позивача щодо причини написання заяви про звільнення за власним бажанням, неможна, оскільки наявні у справі документи свідчать про зацікавленість та передчасні дії відповідача спрямовані на оформлення звільнення ОСОБА_6 і навпаки повне небажання останньої звільнятися із займаної посади.

Так, її заяву про звільнення та відповідний наказ завірено посадовими особами Севастопольської міської психіатричної лікарні 15 березня 2012 року, а датою написання заяви є 16 березня 2012 року, до написання заяви, під час перебування на лікарняному, позивач почала підписувати обхідний лист, незважаючи на те, що для таких дій у неї було достатньо часу після написання заяви про звільнення, крім того, судами не перевірено та не спростовано доводів позивача про неналежну виплату відповідачем всіх належних працівнику грошових коштів при звільненні.

Наслідком порушення судами норм матеріального та процесуального права стало ухвалення оскаржуваних судових рішень які не відповідають вимогам ст. ст. 213, 214 ЦПК України.

Ухвалені у справі судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій законними і обґрунтованими визнати не можна, тому вони підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

На підставі викладеного та керуючись нормами ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу представника ОСОБА_6 - ОСОБА_7 - задовольнити частково.

Рішення Гагарінського районного суду м. Севастополя від 13 липня 2012 року та ухвалу апеляційного суду м. Севастополя від 06 грудня 2012 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.