Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Сімоненко В.М.,

суддів: Амеліна В.І. Гончара В.П.,

Олійник А.С., Ступак О.В.,

розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом державного підприємства Міністерства оборони України "Одеський завод будівельних матеріалів" до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа: орган опіки та піклування Приморської районної державної адміністрації м.Одеси про визнання такими, що втратили право користування квартирою, виселення без надання іншого жилого приміщення за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Одеської області від 3 грудня 2010 року,

У січні 2008 року державне підприємство Міністерства оборони України "Одеський завод будівельних матеріалів" (далі – Підприємство) звернулося до суду із вказаним позовом, із врахуванням уточнених позовних вимог просило визнати такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 ОСОБА_3, його колишню дружину ОСОБА_4, їх неповнолітнього сина ОСОБА_6, 1997 року народження, а також ОСОБА_5 та виселити їх без надання іншого жилого приміщення.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що ОСОБА_3 був зареєстрований у квартирі (в гуртожитку) у 2003 році зі згоди свого вітчима ОСОБА_8, як член сім’ї наймача, та залишився проживати у ній після його переїзду до м. Полтави. Згодом у квартирі було зареєстровано дружину ОСОБА_3 – ОСОБА_4 та їх неповнолітнього сина ОСОБА_6

У січні 2007 року ОСОБА_3 був звільнений із роботи на Підприємстві як такий, що не пройшов термін випробування.

У грудні 2007 року шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було розірвано, вона переїхала в інше жиле приміщення, хоча з реєстрації за вказаною адресою знята не була.

У січні 2009 року ОСОБА_3 зареєстрував шлюб із ОСОБА_5, яка проживає з ним у квартирі. Відповідач ОСОБА_4 у квартирі не проживає, а інші відповідачі проживають у службовому житлі без жодних правових підстав, внаслідок чого підлягають виселенню без надання іншого житлового приміщення.

До участі в розгляді справи в якості третьої особи було залучено орган опіки та піклування Приморської районної державної адміністрації м.Одеси.

Рішенням Приморського районного суду м.Одеси від 16 червня 2010 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Одеської області від 3 грудня 2010 року рішення суду першої інстанції скасовано. Позов задоволено частково. Виселено ОСОБА_4, ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_6 із квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права, та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Як встановлено судами, житловий будинок АДРЕСА_1 є гуртожитком та перебуває на балансі Підприємства.

Відповідно до посвідчення № 594 від 5 червня 2003 року на право зайняття службової жилої площі працівнику військової прокуратури Одеського гарнізону ОСОБА_8 було надано жилу площу у сімейному гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 та 9 червня 2003 року зареєстровано у квартирі.

11 серпня 2003 року ОСОБА_8 було знято з реєстраційного обліку за вказаною адресою.

19 листопада 2003 року у квартирі, наданій ОСОБА_8, з його згоди було зареєстровано пасинка ОСОБА_3

3 грудня 2003 року у квартирі зареєстровано дружину ОСОБА_3 – ОСОБА_4 та їх неповнолітнього сина ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до ст. 19 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" (далі - Закон) відповідачі виселенню не підлягають, оскільки ОСОБА_3 зареєстрований та проживає у спірній квартирі в гуртожитку більше п’яти років, гуртожиток в аварійному чи непридатному для проживання людей стані не перебуває.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи рішення про виселення ОСОБА_4, ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_6 на підставі ст. 132 ЖК Української РСР., апеляційний суд керувався тим, що ст. 19 Закону не може бути застосована до спірних правовідносин, оскільки сфера його дії поширюється на громадян, які тривалий час (не менше п’яти років) зареєстровані та фактично проживають у гуртожитках, але на законних підставах. Право користування житлом у ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_6 у гуртожитку вперше припинилося у 2003 році після звільнення кімнати ОСОБА_8, а пізніше – у січні 2007 році після звільнення ОСОБА_3 із роботи на Підприємстві як такого, що не пройшов випробування. Дружина ОСОБА_3 - ОСОБА_5 проживає у квартирі гуртожитку без дозволу підприємства, тому також підлягає виселенню.

Однак, з таким висновком погодитися не можна.

Відповідно до ч. 1 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Із змісту позовної заяви вбачається, що позивач посилався на те, що ОСОБА_8 кімната АДРЕСА_1 надавалася як службова та просив виселити відповідачів на підставі ст. ст. 109, 124 ЖК Української РСР.

Згідно із ст. 124 ЖК України робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, а також громадяни, які виключені з членів колгоспу або вийшли з колгоспу за власним бажанням, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення.

Апеляційний суд на зазначене уваги не звернув та на порушення закладеного в ст. 11 ЦПК України принципу диспозитивності судочинства змінив правові підстави позову та виселив відповідачів з інших підстав.

Суд першої інстанції на порушення вимог ст. 214 ЦПК України не встановив обставин, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та не зазначив, якими доказами вони підтверджуються, не визначився із підставами пред’явлення позову до суду, не встановив, чи включено квартиру АДРЕСА_1 до числа службових рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів, як це передбачено ст. 118 ЖК Української РСР, на яких правових підставах проживають відповідачі у квартирі та зареєстровані у ній, та чи підлягає задоволенню позов із визначених позивачем підстав, не з?ясував, чи можуть відповідачі бути виселені з гуртожитку з дотриманням вимог ст. 125 ЖК Української РСР без надання іншого житлового приміщення.

З огляду на викладене, у порушення вимог ст. 214 ЦПК України суди не встановили фактичні обставини справи, не визначилися з правовою нормою, яка регулює спірні правовідносини, що виникли між сторонами, чим допустили порушення норм процесуального права, які унеможливлюють встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, а тому судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції, відповідно до ч. 2 ст. 338 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Приморського районного суду м.Одеси від 16 червня 2010 року та рішення апеляційного суду Одеської області від 3 грудня 2010 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.