Колегія суддів cудової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Штелик С.П.

суддів: Кафідової О.В., Коротуна В.М.,

Остапчука Д.О., Попович О.В.

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: ОСОБА_5, Іванівська сільська рада, про поділ майна, яке знаходиться у спільній сумісній власності подружжя, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Чернігівського районного суду Чернігівської області від 22 березня 2011 року та ухвалу апеляційного суду Чернігівської області від 22 квітня 2011 року,

ОСОБА_3 звернувся в суд із позовом до ОСОБА_4 про поділ майна, яке знаходиться у спільній сумісній власності подружжя.

Рішенням Чернігівського районного суду Чернігівської області від 22 березня 2011 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Чернігівської області від 22 квітня 2011 року, позов ОСОБА_3 було задоволено частково, визнано за ОСОБА_3 право власності на 4/25 частини житлового будинку з господарськими спорудами, що знаходиться АДРЕСА_2 та на 4/25 частини земельної ділянки, що знаходиться в межах земельної ділянки площею 0,24 га, розташованої на території с. Іванівка Іванівської сільської ради на яку ОСОБА_4 17 квітня 2002 року виданий Державний акт на право приватної власності на землю. Визнано за ОСОБА_4 право власності на 17/50 частину житлового будинку з господарськими спорудами, що знаходиться АДРЕСА_2 та на 17/50 частини земельної ділянки, що знаходиться в межах земельної ділянки площею 0,24 га, розташованої на території с. Іванівка Іванівської сільської ради на яку їй 17 квітня 2002 року виданий Державний акт на право приватної власності на землю. В задоволенні решти позовних вимог було відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_4, посилаючись на порушення норм матеріального і процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до чч. 1 і 2 ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно з вимогами ст. 214 цього Кодексу під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Оскаржувані у справі судові рішення вказаним вимогам не відповідають.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що позивач не може претендувати на частку власності в квартирі АДРЕСА_1, оскільки вона була куплена до реєстрації шлюбу з ОСОБА_4, однак враховуючи, що квартира АДРЕСА_3 була куплена в період шлюбу, то це дає позивачу право мати частку власності в спільному майні подружжя.

Однак з таким висновком погодитися не можна.

При розгляді справи судами встановлено, що сторони перебували в зареєстрованому шлюбі з 18 червня 1999 року. В період шлюбу придбано спірний житловий будинок з надвірними будівлями та дві земельні ділянки, тобто в період дії Кодексу про шлюб та сім’ю України (2006-07) .

Згідно ст. 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Відповідно до ст. 24 КпШС України майно, що належало кожному із подружжя до вступу в шлюб, є власністю кожного з них.

Ухвалюючи судові рішення по справі суди встановили, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 перебували у зареєстрованому шлюбі з 18 червня 1999 року, який був розірваний 01 березня 2008 року.

16 червня 1998 року ОСОБА_4 зі своїм сином ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, придбали в рівних частинах квартиру АДРЕСА_1.

04 травня 2000 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 продали квартиру АДРЕСА_1 за 9470 грн.

Відповідно до договору купівлі – продажу від 04 травня 2000 року ОСОБА_4 зі своїм сином ОСОБА_5, придбали в рівних частинах квартиру АДРЕСА_3 за 17 749 грн.

Відповідно до договору міни від 11 грудня 2001 року квартира АДРЕСА_3 була обмінена на житловий будинок з надвірними будівлями в АДРЕСА_2 та дві земельні ділянки, загальною площею 0,48 га, що знаходяться на території с. Іванівка, Іванівської сільради. Власниками вказаного будинку і земельних ділянок були зареєстровані ОСОБА_4 та ОСОБА_5 в рівних частинах. Також на підставі договору міни 17 квітня 2002 року були видані два Державні акти на право приватної власності на землю площею 0,24 га на ім’я ОСОБА_4 та ОСОБА_5

Верховний Суд України в п.п. 23, 24 Постанови Пленуму від 21 грудня 2007 року №11 (v0011700-07) "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справи про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" роз’яснив, що при вирішенні спорів між подружжям про майно, необхідно з’ясувати джерело і час його придбання, а також роз’яснив, що не належить до спільної сумісної власності майно набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто.

Аналогічні роз’яснення були надані в п.9 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року №16 (v0016700-98) , з наступними змінами, "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім’ю України".

Як вбачається з матеріалів справи, квартира АДРЕСА_3 була придбана в день продажу квартири АДРЕСА_1. Власниками проданої квартири були ОСОБА_4 та її син ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, в рівних частинах.

При цьому, відповідачка ОСОБА_4, заперечуючи проти позову стверджувала, що за отримані від продажу двокімнатної квартири гроші була придбана квартира АДРЕСА_3, яка в подальшому була обмінена на житловий будинок з надвірними будівлями в АДРЕСА_2 та дві земельні ділянки, загальною площею 0,48 га, що знаходяться на території с. Іванівка, Іванівської сільради.

В той же час, позивач ОСОБА_3 посилався на те, що квартира АДРЕСА_3 була придбана за час шлюбу частково за спільні кошти подружжя.

Суди першої та апеляційної інстанцій в достатній мірі не перевірили доводів сторін щодо джерела придбання квартири АДРЕСА_3, яка в подальшому була обмінена на спірний житловий будинок і спірні земельні ділянки, не встановивши дійсні обставини справи.

Так, судами не надана належна оцінка рішенню апеляційного суду Чернігівської області від 23 жовтня 2009 року, яким в задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4 та ОСОБА_6 про усунення перешкод в користуванні будинком АДРЕСА_2 та вселення його до вказаного будинку було відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_4 та ОСОБА_6 до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, задоволено. З вказаного рішення вбачається, що будинок АДРЕСА_2 належить на праві власності ОСОБА_4 та ОСОБА_6 в рівних частках. При цьому, право власності відповідачів на вказаний будинок ОСОБА_3 не оспорював.

Крім цього, з матеріалів справи вбачається, що згідно рішення апеляційного суду Чернігівської області від 16 червня 2009 року між сторонами відбувся розподіл майна подружжя і питання щодо поділу спільного будинку не ставилося.

Таким чином, під час розгляду справи суди не урахували положень ст. ст. 22, 25, 27-1 КЗпШС України, які діяли під час виникнення правовідносин, а також п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім’ю України" (v0016700-98) , яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, про те, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно з’ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна.

При цьому належить виходити з того, що відповідно до ст. ст. 22, 25, 27-1 КЗпШС України спільною сумісною власністю подружжя є нажите ними в період шлюбу рухоме і нерухоме майно, яке може бути об’єктом права приватної власності. Майно, яке належало одному з подружжя, може бути віднесено до спільної сумісної власності або визнано такою власністю судом з тих підстав, що за час шлюбу його цінність істотно збільшилася внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох.

Якщо один із подружжя зробив вкладення у придбання спільного майна за рахунок майна, яке належало йому до одруження або було одержане ним під час шлюбу в дар, у порядку спадкування, надбане за кошти, що належали йому до шлюбу, або іншого роздільного майна, то ці вкладення (в тому числі вартість майна до визнання його спільною сумісною власністю на підставі ст. 25 КЗпШС України) мають враховуватися при визначенні часток подружжя у спільній сумісній власності (ст. 28 КЗпШС України).

Суд у порушення вимог ст. ст. 213, 214 ЦПК України на зазначені положення закону та роз’яснення уваги не звернув, у достатньому обсязі не визначився з характером спірних правовідносин, не з’ясував, яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин, не встановив і не зазначив у рішенні доказів, якими підтверджується сплата сторонами коштів за придбання квартири АДРЕСА_3 внаслідок спільних трудових чи грошових затрат подружжя або затрат безпосередньо з боку відповідачки.

Також, визнаючи за ОСОБА_3 право власності на частину житлового будинку та земельної ділянки, судами в достатній мірі не враховано той факт, що співвласником спірного майна є ОСОБА_6, на якого свого часу було придбано Ѕ частина квартири АДРЕСА_3, яка в подальшому була обмінена на спірний будинок та земельну ділянку.

Крім цього, безпідставними є посилання суду на ст. ст. 60, 70, 71 СК України, оскільки зазначені норми набрали чинності з 1 січня 2004 року, тобто після виникнення спірних правовідносин.

Оскільки відповідно до ч. 1 ст. 60, ч. 3 ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог, суд першої інстанції і апеляційний суд у порушення вимог ч. 4 ст. 10, ч. 1 ст. 31, ч. 1 ст. 137 ЦПК України не сприяли всебічному й повному з'ясуванню обставин справи, чим допустили неправильне застосування норм матеріального права.

Перевіряючи в апеляційному порядку законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, апеляційний суд у порушення вимог ст. 303, 315 ЦПК України доводів апеляційної скарги належним чином не перевірив і допущені судом першої інстанції помилки не виправив.

За таких обставин ухвалені у справі судові рішення не можна визнати законними та обґрунтованими, а тому на підставі ч.ч. 2, 3 ст. 338 ЦПК України вони підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 339 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення Чернігівського районного суду Чернігівської області від 22 березня 2011 року та ухвалу апеляційного суду Чернігівської області від 22 квітня 2011 року скасувати.

Справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: ОСОБА_5, Іванівська сільська рада, про поділ майна, яке знаходиться у спільній сумісній власності подружжя передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.