Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Кузнєцова В.О.

суддів: Лесько А.О., Наумчука М.І.

Олійник А.С., Ступак О.В.

розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом Добропільського міжрайонного прокурора в інтересах ОСОБА_3 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 про поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, за касаційними скаргами фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 на рішення Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 12 липня 2010 року, окрему ухвалу Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 12 липня 2010 року та ухвали апеляційного суду Донецької області від 24 грудня 2010 року,

У березні 2010 року Добропільський міжрайонний прокурор в інтересах ОСОБА_3 звернувся до суду із вказаним позовом з тих підстав, що з 1 травня 2007 року вона працювала у фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 (далі – ОСОБА_4.) продавцем продовольчих товарів на підставі трудового договору № 235, а фактично - поваром у відділі кулінарії ТЦ "Дружба". Під час перебування ОСОБА_3 у відпустці відповідач 19 липня 2008 року видала наказ без номера про її звільнення з роботи на підставі п. 4 ч.1 ст. 40 КЗпП України за прогули з 17 липня 2008 року.

7 серпня 2008 року ОСОБА_3 звернулася до ОСОБА_5 із заявою, в якій просила відповідача звільнити її за власним бажанням. Незважаючи на таку заяву, відповідач 8 серпня 2008 року видала наказ № 3, яким повторно звільнила ОСОБА_3 за розкрадання ввірених їй матеріальних цінностей на суму 20 000 грн.

4 грудня 2009 року на підставі заяви ОСОБА_4 трудовий договір знято у Добропільському міському центрі зайнятості та звільнено ОСОБА_4. з 17 липня 2008 року на підставі п.4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України за прогул без поважних причин.

Прокурор в інтересах ОСОБА_3 просив визнати незаконним наказ про її звільнення без номеру від 19 липня 2008 року та п. 4 наказу № 3 від 8 серпня 2008 року. Поновити ОСОБА_3 на посаді продавця продовольчих товарів з 17 липня 2008 року. Стягнути з відповідача на користь позивача середню заробітну плату за час вимушеного прогулу з 17 липня 2008 року до 4 грудня 2009 року у розмірі 11 112 грн. 22 коп.

Під час розгляду справи прокурор уточнив позовні вимоги і просив визнати незаконним наказ без номера від 19 липня 2008 року про звільнення ОСОБА_3, поновити її на роботі продавця продовольчих товарів з 17 липня 2008 року, стягнути з відповідача на користь позивача середню заробітну плату за час вимушеного прогулу з 17 липня 2008 року до 4 грудня 2009 року у розмірі 11 112 грн. 22 коп.

Рішенням Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 12 липня 2010 року позов задоволено. Визнано наказ № 4 від 8 серпня 2008 року про звільнення ОСОБА_3 за п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України незаконним. Поновлено ОСОБА_3 на посаді продавця продовольчих товарів. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 9 578 грн. 16 коп.. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Допущено рішення суду до негайного виконання у частині поновлення позивача на посаді та стягнення на її користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць у сумі 798 грн. 18 коп.

Додатковим рішенням Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 4 листопада 2010 року прокурору в інтересах ОСОБА_3 поновлено строк звернення до суду із вказаним позовом.

Ухвалою апеляційного суду Донецької області від 24 грудня 2010 року рішення Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 12 липня 2010 року та додаткове рішення цього ж суду від 4 листопада 2010 року залишено без змін.

У касаційній скарзі на рішення Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 12 липня 2010 року та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 24 грудня 2010 року ОСОБА_4 просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у позові відмовити, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

Додаткове рішення Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 4 листопада 2010 року у касаційному порядку не оскаржується.

У касаційній скарзі на окрему ухвалу Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 12 липня 2010 року та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 24 грудня 2010 року ОСОБА_4 просить їх скасувати, посилаючись на їх незаконність.

Касаційна скарга ОСОБА_4 на рішення Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 12 липня 2010 року та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 24 грудня 2010 року задоволенню не підлягає з таких підстав.

Судами встановлено, що ОСОБА_4 щодо звільнення ОСОБА_3 видала три накази:

1) без номеру від 19 липня 2008 року про звільнення позивача на підставі п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України з 17 липня 2008 року із формулюванням про те, що незважаючи на відмову ОСОБА_3 у наданні їй чергової відпустки через виявлення недостачі матеріальних цінностей, вона не вийшла на роботу з 17 липня 2008 року;

2) № 3 від 8 серпня 2008 року, пунктом 4 якого позивача звільнено за розкрадання ввірених їй матеріальних цінностей на суму 20 000 грн.;

3) №4 від 8 серпня 2008 року про звільнення позивача на підставі п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України з 17 липня, в якому зазначено, що він виданий у зв?язку з відмовою ОСОБА_3 від підпису при ознайомленні з наказом № 3 від 8 серпня 2008 року і відсутністю на робочому місці з 17 липня 2008 року.

Як убачається із матеріалів справи, накази про звільнення ОСОБА_3 були видані ОСОБА_4 у зв'язку з тим, що позивач без належного оформлення відповідачем наказу про надання їй відпустки, а лише на підставі поданої нею заяви про відпустку, не вийшла на роботу з 17 липня 2008 року. Відпустку ОСОБА_3 не було оформлено наказом у зв'язку із виявленням недостачі матеріальних цінностей.

Відповідно до ст. 5-1 КЗпП України держава гарантує працездатним громадянам правовий захист від необгрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Згідно із ч. 2 ст. 149 КЗпП України за кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення.

Усупереч зазначеним положенням КЗпП України (322-08) відповідач за одне правопорушення ОСОБА_3 видала два накази про застосування до неї дисциплінарного стягнення –звільнення на підставі п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України.

Крім того, судами встановлено, що застосування відповідачем до позивача дисциплінарних стягнень відбулося без врахування положень ст. 149 КЗпП України.

За таких обставин, доводи касаційної скарги про те, що позивачу не було надано в установленому законодавством порядку відпустку не спростовують висновки судів про наявність підстав для поновлення ОСОБА_3 на роботі.

Доводи про пропуск позивачем строку звернення до суду також не спростовують висновки судів про задоволення позову, оскільки додаткове рішення Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 4 листопада 2010 року, яким було поновлено прокурору строк звернення до суду із позовом в інтересах ОСОБА_3, не оскаржується.

Касаційна скарга ОСОБА_4 на окрему ухвалу Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 12 липня 2010 року та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 24 грудня 2010 року не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 220 ЦПК України суд, виявивши під час розгляду справи порушення закону і встановивши причини та умови, що сприяли вчиненню порушення, може постановити окрему ухвалу і направити її відповідним особам чи органам для вжиття заходів щодо усунення цих причин та умов. Про вжиті заходи протягом місяця з дня надходження окремої ухвали повинно бути повідомлено суд, який постановив окрему ухвалу.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції установивши дійсні обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам, правильно застосував норми матеріального права, не допустив порушень норм процесуального права, які призвели б до неправильного вирішення спору, та дійшов обґрунтованого висновку про порушення відповідачем трудового законодавства під час звільнення позивача з роботи.

Доводи касаційної скарги про те, що чинним законодавством не передбачено видання фізичною особою-підприємцем наказів про прийняття та звільнення з роботи не заслуговують на увагу, оскільки в окремій ухвалі суд вказав на порушення ведення відповідачем кадрового діловодства щодо наказів, які вона видає, без зазначення конкретного їх виду.

Судом встановлено та вбачається із матеріалів справи, що ОСОБА_4 видавала накази про звільнення з роботи, тому відповідно до вимог чинного законодавства зобов?язана дотримуватися норм трудового законодавства у відносинах із найманими працівниками, зокрема вести кадрову документацію.

Ураховуючи викладене, касаційну скаргу на окрему ухвалу Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 12 липня 2010 року та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 24 грудня 2010 року необхідно відхилити.

Керуючись ст. ст. 335, 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційні скарги ОСОБА_4 відхилити.

Рішення Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 12 липня 2010 року, окрему ухвалу Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 12 липня 2010 року та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 24 грудня 2010 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.