Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до Державного підприємства Міністерства оборони України "Феодосійський судномеханічний завод" про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на заочне рішення Феодосійського міського суду Автономної Республіки Крим від 13 липня 2010 року та рішення Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у м. Феодосії від 19 жовтня 2010 року,

У січні 2010 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом до Державного підприємства Міністерства оборони України "Феодосійський судномеханічний завод" (далі – ДП МОУ "Феодосійський судномеханічний завод") про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Зазначав, що працював у ДП МОУ "Феодосійський судномеханічний завод" з січня 1978 року. У квітні 2009 року він був звільнений з роботи за ч. 3 ст. 38 КЗпП України, проте остаточний розрахунок при звільненні з ним проведено не було.

Рішенням Феодосійського міського суду Автономної Республіки Крим від 28 січня 2010 року на його користь з відповідача було стягнено 6825 грн. 95 коп. заборгованості по заробітної платі з урахуванням компенсації за порушення строків її виплати, проте це рішення відповідачем не виконується.

Посилаючись на зазначене, ОСОБА_6 просив суд стягнути з відповідача на його користь 12103 грн. середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

В подальшому ОСОБА_6 уточнив позов та зазначав, що 31 березня 2010 року ДП МОУ "Феодосійський судномеханічний завод" було виконано рішення суду щодо стягнення на його користь заборгованості по заробітній платі, а тому просив суд стягнути з відповідача на його користь 14193 грн. 51 коп. середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період 11 місяців 16 днів, тобто з дня звільнення до дня остаточного розрахунку з ним.

Заочним рішенням Феодосійського міського суду Автономної Республіки Крим від 13 липня 2010 року в позові відмовлено.

Додатковим рішення цього місцевого суду від 1 вересня 2010 року вирішено питання розподілу судових витрат: стягнуто з ОСОБА_6 в доход держави 141 грн. 94 коп. судового збору та 120 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.

Рішенням Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у м. Феодосії від 19 жовтня 2010 року заочне рішення місцевого суду залишено без змін, а додаткове рішення суду першої інстанції змінено виключено з його резолютивної частини відомості про стягнення з ОСОБА_6 судового збору, в решті це рішення залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_6 просить судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відмовляючи в позові, місцевий суд дійшов висновку про те, що позивачем пропущено трьохмісячний строк звернення до суду з цим позовом, оскільки перебіг цього строку розпочався з дня звільнення позивача з роботи. Крім того, після набрання законної сили рішення суду про стягнення на користь ОСОБА_6 заробітної плати правовідносини між ним та відповідачем регулюються Законом України "Про виконавче провадження" (606-14) , а не нормами КЗпП України (322-08) .

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції та змінюючи додаткове рішення місцевого суду, апеляційний суд виходив з того, що висновки місцевого суду щодо відсутності правових підстав для задоволення позову відповідають вимогам закону, проте відповідно до вимог ч. 4 ст. 88 ЦПК України судовий збір з позивача судом першої інстанції стягнуто помилково.

Проте повністю погодитися з такими висновками судів не можна.

Відповідно до чч. 1 і 2 ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно з вимогами ст. 214 цього Кодексу під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

При вирішенні справи місцевим судом встановлено, що ОСОБА_6 працював у ДП МОУ "Феодосійський судномеханічний завод" з 3 січня 1978 року. У квітні 2009 року його було звільнено з роботи за власним бажанням за ч. 3 ст. 38 КЗпП України.

Заочним рішенням Феодосійського міського суду Автономної Республіки Крим від 4 вересня 2009 року з ДП МОУ "Феодосійський судномеханічний завод" на користь ОСОБА_6 було стягнуто заборгованість по заробітній платі з урахуванням компенсації за порушення строків її виплати та компенсацію моральної шкоди, а всього 43253 грн. 60 коп. Це рішення суду було виконано 18 лютого 2010 року.

Заочним рішенням Феодосійського міського суду Автономної Республіки Крим від 28 січня 2010 року, яке набрало законної сили, з ДП МОУ "Феодосійський судномеханічний завод" на користь ОСОБА_6 було стягнуто заборгованість по заробітної платі з урахуванням компенсації за порушення строків її виплати, а всього 6825 грн. 95 коп. Це рішення виконано 31 березня 2010 року.

Відповідно до ч. 1 ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Частиною 1 ст. 117 КЗпП України встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Непроведення розрахунку з працівником у день звільнення або, якщо в цей день він не був на роботі, наступного дня після його звернення з вимогою про розрахунок є підставою для застосування відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП. У цьому разі перебіг тримісячного строку звернення до суду (ст. 225 КЗпП України) починається з наступного дня після проведення зазначених виплат незалежно від тривалості затримки розрахунку (п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" (v0013700-99) ).

Таким чином, передбачений ст. 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, а наявність рішення суду, якім підтверджується факт порушення строків проведення розрахунку з працівником не звільняє його від виконання цього обов'язку.

При цьому, перебіг строку для звернення до суду за захистом порушеного права починається з наступного дня після проведення зазначених виплат незалежно від тривалості затримки розрахунку.

Проте, місцевий суд, у порушення вимог ст. 213 і 214 ЦПК України, не визначився з характером спірних правовідносин, не звернув уваги на те, що на момент звернення ОСОБА_6 до суду з цим позовом остаточний розрахунок ДП МОУ "Феодосійський судномеханічний завод" з ним проведено не було, а тому дійшов помилкового висновку про відсутність правових підстав для стягнення на його користь середнього заробітку за час затримки у виплаті належних йому сум, в зв'язку з чим не перевірив обґрунтованість наведених ним розрахунків.

Апеляційний суд у порушення вимог ст. 303 ЦПК України, зосередивши увагу на порушеннях, допущених місцевим судом при вирішенні питання про розподіл судових витрат, на зазначені обставини уваги не звернув і належним чином не перевірив доводів апеляційної скарги позивача.

Таким чином, допущені судами при вирішені цієї справи порушення норм процесуального права унеможливлюють встановлення фактичних обставин, що мають значення для її правильного вирішення.

З огляду на викладене, ухвалені у справі судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими, тому вони підлягають скасуванню з підстав, передбачених ст. 338 ЦПК України, з передачею справи на новий розгляд.

Керуючись ст.ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.

Заочне рішення Феодосійського міського суду Автономної Республіки Крим від 13 липня 2010 року, додаткове рішення цього місцевого суду від 1 вересня 2010 року та рішення Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у м. Феодосії від 19 жовтня 2010 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.