6-41890св12 Про визнання недійсним договору дарування житлового будинку з господарськими спорудами і визнання права власності на Ѕ частини житлового будинку з господарськими спорудами в порядку спадкування за заповітом - 16.01.2013 Прийняття

розглянувши у судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, Саратського бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості, треті особи: Старосільська сільська рада, Саратська державна нотаріальна контора Одеської області, про визнання недійсним договору дарування житлового будинку з господарськими спорудами і визнання права власності на Ѕ частини житлового будинку з господарськими спорудами в порядку спадкування за заповітом,

за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про визнання заповіту недійсним,

за касаційною скаргою ОСОБА_4, подану представником ОСОБА_5, на рішення апеляційного суду Одеської області від 11 вересня 2012 року

У вересні 2008 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4, Саратського бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості, треті особи: Старосільська сільська рада, Саратська державна нотаріальна контора Одеської області, про визнання недійсним договору дарування житлового будинку з господарськими спорудами і визнання права власності на Ѕ частини житлового будинку з господарськими спорудами в порядку спадкування за заповітом.

Посилалася на те, що вона є спадкоємцем за заповітом після смерті ОСОБА_6, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 року. 6 травня 2008 року вона звернулася до нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини. Свідоцтво про право на спадщину нотаріус їй не видав, оскільки за спадкодавцем ОСОБА_6 не було зареєстровано право власності на нерухомість. Однак за життя ОСОБА_6 та її чоловіку ОСОБА_7 на праві спільної власності належав будинок АДРЕСА_1, який на підставі свідоцтва про право власності від 16 листопада 2001 року був зареєстрований на ОСОБА_7 Постановою Саратського районного суду Одеської області від 6 листопада 2007 року зазначене свідоцтво визнано частково недійсним з зазначенням того, що ОСОБА_6 належить Ѕ частини цього будинку. Однак ОСОБА_7 за договором дарування від 18 грудня 2001 року подарував весь будинок ОСОБА_4 Позивачка просила визнати цей договір дарування недійсним, визнати за нею право власності на Ѕ частини житлового будинку, зобов'язати Саратське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості зареєструвати будинок на підставі рішення суду.

ОСОБА_4 звернувся до суду з зустрічними позовними вимогами до ОСОБА_3 про визнання заповіту недійсним.

Посилався на те, що заповіт від 10 січня 2008 року є недійсним на тих підставах, що волевиявлення спадкодавця не було вільним та заповіт складений із порушенням вимог щодо його форми та посвідчення.

Рішенням Саратського районного суду Одеської області від 9 лютого 2012 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 відмовлено. Позовні вимоги ОСОБА_4 задоволено. Визнано недійсним заповіт ОСОБА_6, посвідчений 10 січня 2008 року секретарем Старосільської сільської ради Саратського району Одеської області під реєстром № 1.

Рішенням апеляційного суду Одеської області від 11 вересня 2012 року рішення Саратського районного суду Одеської області від 9 лютого 2012 року скасовано, позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано недійсним договір дарування від 18 грудня 2001 року в частині дарування ОСОБА_7 ОСОБА_4 Ѕ частини будинку АДРЕСА_1. Визнано за ОСОБА_3 право власності на Ѕ частини будинку АДРЕСА_1. Зобов'язано Саратське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості Одеської області зареєструвати право власності за ОСОБА_3 на Ѕ частини будинку АДРЕСА_1. В решті позовних вимог ОСОБА_3 відмовлено. В задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 відмовлено.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_4 - ОСОБА_5 порушує питання про скасування рішення апеляційного суду Одеської області від 11 вересня 2012 року та просить залишити в силі рішення суду першої інстанції, мотивуючи свої вимоги неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Згідно зі ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Відмовляючи в позовних вимогах ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив з того, що вона не була стороною спірного договору, спірний будинок не входить до складу спадщини, а тому в позивачки відсутнє право на оспорювання договору дарування.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_3, суд апеляційної інстанції виходив з того, що оскільки ОСОБА_3 після смерті ОСОБА_6 є спадкоємцем за заповітом на підставі ч. 1 ст. 1223 ЦК України та прийняла спадщину, до складу якої входить Ѕ частини спірного будинку, тому за нею необхідно визнати право власності на Ѕ частини спірного будинку та зобов'язати Саратське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості Одеської області на підставі ч. 1 ст. 1299 ЦК України зареєструвати право власності за ОСОБА_3

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_4 про визнання заповіту недійсним, суд першої інстанції виходив з того, що волевиявлення заповідача не відповідало його волі, а заповіт складений з порушенням вимог щодо його форми. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 про визнання заповіту ОСОБА_6 недійсним, апеляційний суд виходив з того, що волевиявлення заповідача не було вільним та не відповідало його волі та не відповідає обставинам справи і спростовується показами свідка ОСОБА_8, який в якості секретаря виконкому Старосільської сільської ради посвідчував заповіт на підставі ст. 1251 ЦК України, та висновком науково-дослідного експертно-криміналістичного центру ГУМВС України в Одеській області від 4 грудня 2009 року про те, що заповіт підписаний спадкодавцем ОСОБА_6 (т. 1, а.с. 224-226). Крім того, невнесення заповіту до єдиного державного реєстру не є підставою для визнання заповіту недійсним та в справі відсутні докази того, що позивач ОСОБА_4 є спадкоємцем після смерті ОСОБА_6, а тому заповіт не порушує його права.

Проте погодитися з такими висновками судів не можна.

Судами встановлено, що згідно зі свідоцтвом про право власності від 16 листопада 2001 року, виданого на підставі рішення Старосільскої сільської ради 12 жовтня 2001 року, за ОСОБА_7 на праві приватної власності був зареєстрований житловий будинок по АДРЕСА_1. Вказаний будинок був придбаний ОСОБА_7 та ОСОБА_6 під час шлюбу.

18 грудня 2001 року ОСОБА_7 подарував, а ОСОБА_4 прийняв від нього в дар зазначений житловий будинок з господарськими спорудами. Договір посвідчений державним нотаріусом Саратської державної нотаріальної контори Одеської області за реєстровим № 5944 .

Договір від імені ОСОБА_7 підписала ОСОБА_9 на підставі довіреності від 13 грудня 2001 року, посвідченої секретарем Старосільскої сільської ради. На відчуження зазначеного житлового будинку ОСОБА_6 надала письмову згоду, що підтверджується її заявою (т.1 а.с. 66-71).

За життя ОСОБА_7 не звертався до суду з позовом до відповідача ОСОБА_4 про визнання даного договору дарування недійсним. ІНФОРМАЦІЯ_2 року ОСОБА_7 помер.

23 травня 2006 року представник ОСОБА_6 ОСОБА_10 звернувся до Саратського районного суду з позовом до ОСОБА_4 та ОСОБА_9 про визнання договору дарування незаконним, посилаючись на те, що ОСОБА_6 перебувала у шлюбі з ОСОБА_7, а тому зазначений будинок належить їй та її чоловікові на праві спільної сумісної власності. Вона також зазначала, що ім'я її чоловіка ОСОБА_7, а не ОСОБА_7.

Ухвалою Саратського районного суду від 25 березня 2008 року провадження у зазначеній цивільній справі було закрито у зв'язку зі смертю позивачки (т.1 а.с. 6). Ухвала набрала законної сили.

Статті 1, 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України (435-15) (в редакції 2003 року) встановлюють, що цей Кодекс набирає чинності з 1 січня 2004 року та застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності.

З договору дарування вбачається, що він був укладений 18 грудня 2001 року, тобто в період чинності ЦК України (в редакції 1963 (1540-06) року). Тому правовідносини щодо визнання недійсним договору дарування житлового будинку регулюються ЦК України (в редакції 1963 (1540-06) року), який діяв на момент укладання договору.

Згідно зі ст. 243 ЦК України (в редакції 1963 року) за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність. Договір дарування вважається укладеним з моменту передання майна обдарованому.

Відповідно до ст. ст. 244, 227 ЦК України (в редакції 1963 року) договір дарування нерухомого майна повинен бути нотаріально посвідченим та підлягає реєстрації у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів.

Відповідно до ст. 58 ЦК України (в редакції 1963 року) недійсною є угода, укладена лише про людське око, без наміру створити юридичні наслідки (мнима угода). Якщо угода укладена з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі.

Відповідно до ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу, а згідно зі ч. 4 ст. 60 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Постановляючи рішення судом першої інстанції застосовано закон, зокрема окремі положення ЦК України в редакції 1963 (1540-06) року, а постановляючи нове рішення апеляційний суд взагалі не зазначив, які саме норми матеріального права порушені і які необхідно застосовувати, виходячи з правовідносин сторін. Апеляційним судом також належним чином не перевірені висновки суду першої інстанції та не застосовані в повній мірі вимоги ст. 56 Закону України "Про нотаріат" та постанова Кабінету Міністрів України від 15 червня 1994 року (419-94-п) "Про порядок посвідчення заповітів і доручень прирівняних до нотаріально посвідчених", у повній мірі не перевірені доводи сторін щодо позовних вимог про визнання заповіту недійсним.

Судами не виконані вимоги чинного законодавства, зокрема, не з'ясовано чи відповідає посвідчений заповіт від імені ОСОБА_6 вимогам ст. ст. 1247 1253 ЦК України (435-15) , чи приймалось органом місцевого самоврядування рішення щодо покладення повноважень на посадову особу секретаря виконкому ОСОБА_8 обов'язків щодо посвідчення заповітів, зокрема і під час посвідчення 10 січня 2008 року заповіту від імені ОСОБА_6, чи дотримані вимоги закону щодо його реєстрації.

Апеляційний суд на зазначені обставини уваги також не звернув, чим порушив вимоги ст. ст. 303, 315 ЦПК України, належним чином не перевірив доводів апеляційної скарги, в ухвалі не зазначив конкретних обставин і фактів, що спростовують такі доводи, не зазначив норми матеріального права, які застосовані судом.

Суди першої та апеляційної інстанції не застосували норми матеріального права, зокрема ЦК України (435-15) , порушили норми ЦПК України (1618-15) а тому постановили неправомірні рішення, які підлягають скасуванню.

З урахуванням наведеного, рішення апеляційного суду Одеської області від 11 вересня 2012 року та рішення Саратського районного суду Одеської області від 9 лютого 2012 року підлягає скасуванню, з направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.