Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і

кримінальних справ у складі:

головуючого Висоцької В.С., суддів: Гримич М.К., Савченко В.О.,Колодійчука В.М., Умнової О.В.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, ОСОБА_8, третя особа - приватний нотаріус ОСОБА_9, про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення апеляційного суду Запорізької області від 14 травня 2012 року,

У листопаді 2010 року ОСОБА_6 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_7, ОСОБА_8, третя особа - приватний нотаріус ОСОБА_9, про визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового АДРЕСА_1, укладеного 07 жовтня 2008 року між ОСОБА_8, який діяв по довіреності від імені ОСОБА_10 (померлої матері позивача) та ОСОБА_7 Правочин посвідчено приватним нотаріусом ОСОБА_9

Позовні вимоги обґрунтувала тим, що оскаржуваний договір укладено представником ОСОБА_8 у власних інтересах, оскільки вказаний будинок він продав власній дружині ОСОБА_7, що суперечить вимогам ч. 3 ст. 238 ЦК України.

Заочним рішенням Вільнянського районного суду Запорізької області від 21 жовтня 2011 року позов задоволено.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу житлового АДРЕСА_1, укладений 07 жовтня 2008 року між ОСОБА_8, який діяв по довіреності від імені ОСОБА_10, та ОСОБА_7, посвідчений приватним нотаріусом Вільнянського нотаріального округу Запорізької області ОСОБА_9

Рішенням апеляційного суду Запорізької області від 14 травня 2012 року заочне рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в позові.

У касаційній скарзі ОСОБА_6 просить скасувати оскаржуване рішення апеляційного суду і залишити в силі заочне рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 21 жовтня 2011 року, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст.ст. 213, 214 ЦПК України рішення повинно бути законним і обґрунтованим та відповідати на питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_10, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, заповіла усе своє майно ОСОБА_6(заповіт від 10 січня 2001 року).

Відповідно до договору купівлі-продажу від 07 жовтня 2008 року, ОСОБА_8, діючи по довіреності від імені ОСОБА_10, продав ОСОБА_7 належний ОСОБА_10 спірний житловий будинок, розташований на земельній ділянці площею 900 кв. м.

12 червня 1999 року зареєстровано шлюб між ОСОБА_8 та ОСОБА_7 (а. с. 92-93).

Задовольняючи позовні вимоги про визнання недійсним оскаржуваного договору, суд першої інстанції керувався тим, що цивільні права та обов'язки, внаслідок укладення 7 жовтня 2008 року оскаржуваного правочину, виникли у ОСОБА_7 та ОСОБА_8 (спільне майно подружжя, ст.ст. 60, 61 СК України). Таким чином, правочин укладено представником ОСОБА_8 у власних інтересах, що заборонено нормами ч. 3 ст. 238 ЦК України і свідчить про недійсність оскаржуваного договору (ст.ст. 203, 215 ЦК України).

Скасовуючи заочне рішення районного суду і ухвалюючи у справі нове рішення про відмову в позові, колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Запорізької області висновків суду першої інстанції про недотримання вимог ч. 3 ст. 238 ЦК України при укладені оскаржуваного правочину, не спростувала. Обґрунтовуючи підстави для відмови в позові, апеляційний суд виходив з того, що 07 жовтня 2008 року було укладено два подібних договори купівлі-продажу (однакові сторони та умови), а саме: оскаржуваний договір купівлі-продажу житлового АДРЕСА_1 та договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 900 кв. м., наданої для обслуговування спірного житлового будинку з господарськими спорудами. По договорах проведено відповідні розрахунки. За час життя ОСОБА_10 не вчиняла ніяких дій спрямованих на оскарження цих договорів, тому визнавати їх недійсними підстави відсутні, крім того, в розумінні ч. 3 ст. 215 ЦК України позивач не є стороною правочинів і нею не доведено факту порушення її прав щодо спірного майна.

З такими висновками апеляційного суду погодитися не можна.

Відповідно до вимог ч. 3 ст. 238 ЦК України представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.

З метою захисту цивільних прав та інтересів особи, яку представляє представник, законом встановлена заборона укладення правочину представником відносно себе особисто.

Згідно ст.ст. 60, 61 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба, тощо) самостійного заробітку (доходу). Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Наведеними нормами СК України (2947-14) закріплено право ОСОБА_8 на майно придбане ОСОБА_7 під час шлюбу. Матеріали справи не містять доказів, з врахуванням вимог ст. 57 СК України, на підтвердження того, що спірний житловий будинок є особистою приватною власністю ОСОБА_7

Судом першої інстанцій вірно встановлено, що договір купівлі-продажу житлового АДРЕСА_1 укладено 07 жовтня 2008 року ОСОБА_8, в тому числі, і відносно себе особисто та у власних інтересах. Матеріали справи не містять доказів, що спростовують цей факт. Зміст оскаржуваного правочину суперечить нормам ЦК України (435-15) (ч. 1 ст. 203 ЦК України), а тому, на підставі ч. 1 ст. 215 ЦК України, наявні всі підстави для визнання його недійсним.

Апеляційним судом норми ст.ст. 60, 61 СК України до уваги не взято, та не надано належної правової оцінки недотриманню вимог ст. 662 ЦК України при укладенні оскаржуваного правочину, а саме: спірний житловий будинок покупцеві не передано, в ньому продовжує проживати позивач у справі.

Відповідно до вимог ст. 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

На підставі відповідного заповіту позивач успадкувала усі права та обов'язки померлої ОСОБА_10, тому висновки апеляційного суду про недоведеність позивачем факту порушення її прав при укладенні 07 жовтня 2008 року договору купівлі-продажу житлового АДРЕСА_1, не відповідають дійсності.

Крім того, предметом заявленого позову є визнання недійсним договору купівлі продажу житлового АДРЕСА_1 від 07 жовтня 2008 року, натомість, апеляційний суд вийшов за рамки заявлених позовних вимог та надав оцінку договору купівлі-продажу земельної ділянки площею 900 кв. м., наданої для обслуговування АДРЕСА_1 від 07 жовтня 2008 року.

За таких обставин, рішення апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням в силі судового рішення суду першої інстанції, як того вимагає ст. 339 ЦПК України.

Керуючись ст.ст. 336, 339, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_6 - задовольнити.

Рішення апеляційного суду Запорізької області від 14 травня 2012 року скасувати.

Заочне рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 21 жовтня 2011 року залишити в силі.

Ухвала оскарженню не підлягає.