0907/2-4120/2011 Про виселення з квартири, усунення перешкод в користуванні цим житловим приміщенням та стягнення майнової шкоди - 14.11.2012 Прийняття

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Івано-Франківського міського суду від 20 квітня 2012 року з участю: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_3, представника Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини - ОСОБА_4,

В грудні 2010 року ОСОБА_5 пред`явила до ОСОБА_1, ОСОБА_6, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_7, законним представником якого є ОСОБА_2 позов про виселення з квартири АДРЕСА_1 усунення перешкод в користуванні цим житловим приміщенням та стягнення майнової шкоди.

До участі в даній справі третя особа на стороні відповідачів залучена Служба у справах дітей Івано-Франківського міськвиконкому.

Відповідач ОСОБА_1 пред`явила до ОСОБА_5 зустрічний позов про стягнення різниці вартості квартири станом на 2012 рік, розмір інфляційних витрат на 3% річних та 50 000грн. моральної шкоди. Заявою від 19.04.2012року ОСОБА_1 уточнила вимогу про стягнення збитків та просила стягнути з ОСОБА_5 201 322грн., 56 830грн. інфляційних витрат та 3% річних в сумі 14 692,18грн.

рішенням Івано-Франківського міського суду від 20 квітня 2012 року позов ОСОБА_5 задоволено частково. Виселено ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_2,

Справа № 2/0907/4120/2011 Головуючий у І інстанції - Островський Л.Є.

Провадження № 22ц/0990/2152/2012 Суддя-доповідач - Девляшевський В.А.

Категорія 42

ОСОБА_7, ОСОБА_3 з квартири по АДРЕСА_1 та зобов'язано їх усунути перешкоди в користуванні ОСОБА_5 приміщенням квартири шляхом звільнення квартири від належного їм майна та повернення ключів від вхідних дверей, передачі будинкової книги, технічного паспорту, договорів з комунальними підприємствами та розрахункових книжок по оплаті за спожиті житлово-комунальні послуги. В задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_5 відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилається на те, що суд першої інстанції неповно, необ'єктивно дослідив дійсні обставини справи. Апелянт вказує, що вона у 1997році згідно договору купівлі-продажу придбала у ОСОБА_5 квартиру АДРЕСА_1 Зазначила, що при укладенні даного договору продавець ввела її в оману. Тому вона не виконувала рішення Івано-Франківського міського суду від 15.05.2002року в частині повернення квартири в силу відсутності іншого житла, оскільки ОСОБА_5 не повернула їй кошти за вказану квартиру. На думку апелянта, суд названу обставину безпідставно не прийняв до уваги, як і те, що вона, будучи у встановленому порядку зареєстрованою у згаданому житловому приміщенні, продовжує з 1997 року і по даний час проживати як добросовісний набувач спірної квартири. Крім того, апелянт вказала, що суд першої інстанції безпідставно залишив поза увагою її клопотання про відмову у позовних вимогах ОСОБА_5 за пропуском строку позовної давності та заперечення Служби захисту дітей проти вимоги щодо виселення малолітньої дитини. У зв'язку із вище викладеним ОСОБА_1 просить оскаржене рішення, як незаконне і необґрунтоване, скасувати, ухваливши нове рішення про відмову у позові ОСОБА_5 та задовольнити її зустрічний позов про стягнення спричиненої їй шкоди.

До апеляційної скарги ОСОБА_1 приєднався представник Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, вважаючи, що при розгляді даної справи судом першої інстанції було порушено права членів сім'ї відповідачки, допущено порушення вимог норм цивільного процесуального права. Крім того, представником Уповноваженого Верховної Ради з прав людини зазначено, що оскаржене рішення в частині відмови у зустрічному позові ОСОБА_1 взагалі нічим не обґрунтовано.

ОСОБА_5 та її представник в засідання апеляційного суду не з'явились з невідомих причин, хоч судові повідомлення та копія апеляційної скарги були надіслані завчасно. Заява ОСОБА_5 про відкладення розгляду справи, яка міститься у надісланій телеграмі, до задоволення не підлягає, оскільки у ній не наведено поважної причини відсутності позивачки. Колегія суддів констатує також, що представник ОСОБА_5 був завчасно повідомлений про час та місце розгляду даної справи, після чого згідно поданої заяви знайомився з матеріалами справи. Отже, він мав можливість прийняти участь у розгляді цієї справи та представляти інтереси позивачки. За наведених обставин є правові підстави (ч.5 ст. 76 та ст. 305 ЦПК України) для розгляду даної справи у відсутності ОСОБА_5 та її представника.

В засіданні апеляційного суду відповідачка ОСОБА_2, яка також являється представником ОСОБА_1 та ОСОБА_7; ОСОБА_3, ОСОБА_3 та представник Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини апеляційну скаргу ОСОБА_1 з наведених підстав підтримали. Вважаючи оскаржене рішення незаконним, просять його скасувати, ухваливши нове рішення про відмову у позові ОСОБА_5 та задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1

Вислухавши суддю-доповідача, пояснення відповідачів, представника Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з таких підстав.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_5 про виселення відповідачів з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житла, суд першої інстанції, виходив з того, що оскільки позивачка є власником спірної квартири, однак позбавлена можливості користуватися та розпоряджатися нею, то її права підлягають захисту на підставі статей 386, 391 ЦК України. Відповідачів суд першої інстанції при цьому вважав такими, що займають спірне житлове приміщення самовільно. Однак, погодитись з такими висновками суду першої інстанції не можна, оскільки суд дійшов їх з порушенням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно із ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Зазначеним вимогам закону судове рішення в даній справі не відповідає.

З матеріалів справи вбачається, що рішенням Івано-Франківського міського суду від 15 травня 2002 року було частково задоволено позов ОСОБА_9 до ОСОБА_5, ОСОБА_1: договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 19 червня 1997 року між ОСОБА_5 і ОСОБА_1, було визнано недійсним; ОСОБА_1 зобов'язано повернути названу квартиру ОСОБА_5 і ОСОБА_9 З ОСОБА_5 в користь ОСОБА_1 стягнуто 55826грн., що на той час становило вартість спірного жилого приміщення (копія рішення - а.с.8). Це рішення набрало законної сили 18 червня 2002 року.

На час розгляду зазначеного цивільно-правового спору ОСОБА_1 та члени її сім'ї проживали у вище згаданій квартирі на законних підставах. Самовільно вони це жиле приміщення не займали.

Апеляційним судом встановлено, що згадане рішення Івано-Франківського міського суду від 15 травня 2002 року у примусовому порядку протягом встановленого пунктом 1 частини першої ст. 21 Закону України "Про виконавче провадження" від 30 червня 1999 року трьохрічного строку не виконувалось. Відомостей про те, що сторони спору протягом визначеного строку звертались із заявами про передачу цього рішення до виконання, немає. ОСОБА_5 звернулась в суд з позовом про виселення тільки в грудні 2010 року, тобто більше ніж через вісім років після винесення згаданого рішення. Однак, в даному випадку фактично мова йде про реалізацію нею рішення Івано-Франківського міського суду від 15 травня 2002 року.

З часу ухвалення рішення Івано-Франківського міського суду від 15 травня 2002 року минуло більше десяти років. За цей період сім'я ОСОБА_1 збільшилась, народились внуки. Сума коштів, яка повинна була бути виплачена ОСОБА_1 за рішенням суду, вже не становить реальну вартість спірної квартири, і за таку суму у м.Івано-Франківську у даний час рівноцінне жиле приміщення придбати неможливо.

Позов ОСОБА_5 спрямований на виселення відповідачів з приміщення, яке є житловим. Отже, до цих правовідносин повинні бути застосовані положення Житлового Кодексу України (5464-10) , які й регулюють правові питання виселення з житла.

Частиною 4 ст. 9 ЖК України визначено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. За змістом ст. 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, встановлених законом.

Відповідно до ч.3 ст. 116 ЖК України осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Однак, матеріалами даної справи не підтверджено самоправне зайняття відповідачами спірної квартири. Отже, за недоведеності передбачених правових підстав для застосування ч.3 ст. 116 ЖК України, суд першої інстанції задовольнив позов про виселення відповідачів за названою нормою закону помилково.

Відмовляючи ж у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1, суд всупереч вимог цивільного процесуального законодавства не навів належного обґрунтування свого висновку. Тому оскаржене рішення в цій частині теж не може бути залишене в силі.

З тексту зустрічної позовної заяви вбачається, що ОСОБА_1 ставить питання, зокрема, про відшкодування матеріальної шкоди, спричиненої їй внаслідок обману зі сторони продавця спірної квартири при укладенні договору від 19 червня 1997 року. Однак, колегія суддів констатує, що цивільно-правовий спір щодо згаданого договору купівлі-продажу жилого приміщення судом вирішено ще в травні 2002 року. Тоді ж суд визначив і правові наслідки визнання його недійсним.

Вимога ж ОСОБА_1 за зустрічним позовом фактично полягає у стягненні з ОСОБА_5 суми коштів, яка дорівнює вартості спірної квартири у даний час. Мотивуючи такий позов спричиненням відповідачкою умисно матеріальної та моральної шкоди, ОСОБА_1, на думку колегії суддів, повинна була довести, що вона по-перше, зверталась із заявою про примусове стягнення з ОСОБА_5 коштів за спірну квартиру, які підлягали їй поверненню згідно згаданого вище рішення суду. По-друге, доведенню підлягало те, що невиконання судового рішення і як наслідок - спричинення шкоди відбулось з вини боржника.

Такий висновок випливає з роз'яснень, викладених у п.2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27.03.1992 року (v0006700-92) із змінами і доповненнями "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди", де зазначено, що шкода, заподіяна особі і майну громадянина підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її заподіяла, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв'язок та є вина зазначеної особи. У п.9 названої Постанови ВСУ крім того вказується, що у тому разі, коли на час виконання рішення про стягнення коштів збільшились ціни на майно або роботи, на придбання чи проведення яких воно було присуджене, позивач з цих підстав може заявити додаткові вимоги до особи, відповідальної за шкоду, якщо не було його вини в тому, що виконання проводилося вже після збільшення цін і тарифів.

Однак, таких доказів ОСОБА_1 в обґрунтування своїх вимог про відшкодування шкоди не надала. Тому її зустрічний позов до задоволення не підлягає.

У зв'язку із вищенаведеним рішення суду першої інстанції в цій справі підлягає скасуванню. В даному випадку є правові підстави для ухвалення нового рішення.

Керуючись ст. ст.218; 307; 309; 313; 315; 319; 324; 325 ЦПК України (1618-15) , колегія суддів -

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

рішення Івано-Франківського міського суду від 20 квітня 2012 року по даній справі скасувати.

Ухвалити нове рішення. В задоволенні позову ОСОБА_5 до ОСОБА_1, ОСОБА_6, ОСОБА_2, ОСОБА_7, ОСОБА_3 про виселення з квартири АДРЕСА_1, усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням та стягнення майнової шкоди відмовити. В зустрічному позові ОСОБА_1 до ОСОБА_5 про відшкодування матеріальної та моральної шкоди у зв'язку із укладенням договору купівлі-продажу спірної квартири під впливом обману відмовити.

рішення набирає законної сили після його проголошення, однак може бути оскаржене у касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ на протязі двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.