2-1396/12 Про розподіл спільного майна подружжя, усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю, вселення - 05.11.2012 Прийняття

В період сумісного з відповідачем сімейного життя ними було придбано таке майно: у 2005 році житловий будинок, розташований в АДРЕСА_2, відповідно до кредитного договору, укладеному між відповідачем та АТ «ОТП Банк»; у 2007 році автомобіль ВАЗ 2101 за 8000 грн.; дитячий диван у 2008 році вартістю 2500 грн., телевізор «Самсунг» у 2006 році вартістю 994 грн.; пральна машинка у 2008 році вартістю 2000 грн.; холодильник «Самсунг» у 2005 році вартістю 2410 грн., ДВД плеєр у 2005 році вартістю 489 грн., електрична соковижималка «Журавинка» у 2007 році вартістю 500 грн.; колонка газова у 2008 році вартістю 700 грн.; набір м'яких меблів (диван та крісло) у 2008 році вартістю 2700 грн.; ліжко двоспальне у 2006 році вартістю 1500 грн.; кухонний гарнітур у 2006 році вартістю 800 грн.

Після звернення відповідача до суду з позовом про розірвання шлюбу він вигнав її з дітьми з будинку і змінив замки на вхідних дверях у будинок, в результаті чого вона з дітьми вимушена була переїхати у будинок АДРЕСА_1 до своєї матері. Відповідач ні її, ні дітей у будинок не пускає, сам проживає в ньому епізодично.

Все спільно нажите майно залишилось у будинку. На всі її намагання врегулювати питання розподілу майна у добровільному порядку відповідач не реагував.

Вважала, що у зв'язку з відсутністю у неї з дітьми будь-якого іншого житла крім будинку АДРЕСА_2 і наявністю у власності відповідача квартири, найімовірніше при розподілі майна закріпити за нею право власності на весь будинок, а відповідачу передати все інше майно.

Оскільки вона, як дружина має право на частину жилого будинку АДРЕСА_2, а відповідач своїми діями у 2010 році примусово і без будь-яких правових підстав позбавив її і її дочок житла, в наступний час чинить перешкоди у проживанні у будинку і більш того у подальшому зробить неможливим сумісне проживання у ньому, приводячи в дію свої погрози фізичного насильства і розправ, вважала, що суд своїм рішенням може вселити її і її дочок у житловий будинок, виселивши звідтіля відповідача.

Після уточнення у липні 2012 року позовних вимог ОСОБА_1 просила визнати зазначене в позовній заяві майно спільною сумісною власністю подружжя та розділити його, визнавши за нею право власності на 2/3 житлового будинку; відповідачу виділити все інше майно; усунути перешкоди у користуванні і розпорядженні нею 2\3 частинами житлового будинку АДРЕСА_2, вселивши її, а також ОСОБА_3 і ОСОБА_2 в зазначений будинок.

рішенням Краматорського міського суду Донецької області від 9 липня 2012 року позовні вимоги ОСОБА_1 та в інтересах ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про розподіл спільного майна подружжя та усунення перешкод в користуванні та розпорядженні власністю та вселення задоволені частково: визнано спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_4: житловий будинок, розташований по АДРЕСА_2; автомобіль ВАЗ 2101 вартістю 8000 грн.; дитячий диван вартістю 2500 грн., телевізор «Самсунг» вартістю 994 грн.; пральну машинку вартістю 2000 грн.; холодильник «Самсунг» вартістю 2410 грн., ДВД плеєр вартістю 489 грн., електричну соковижималку «Журавинка» вартістю 500 грн.; колонку газову вартістю 700 грн.; набір м'яких меблів вартістю 2700 грн.; ліжко двоспальне вартістю 1500 грн.; кухонний гарнітур вартістю 800 грн.; визнано за ОСОБА_1 право власності на 2/3 частки будинку АДРЕСА_2, за ОСОБА_4 право власності на 1/3 частку будинку АДРЕСА_2; визнано за ОСОБА_4 право власності на майно: автомобіль ВАЗ 2101 вартістю 8000 грн.; дитячий диван вартістю 2500 грн., телевізор «Самсунг» вартістю 994 грн.; пральну машинку вартістю 2000 грн.; холодильник «Самсунг» вартістю 2410 грн., ДВД плеєр вартістю 489 грн., електричну соковижималку «Журавинка» вартістю 500 грн.; колонку газову вартістю 700 грн.; набір м'яких меблів вартістю 2700 грн.; ліжко двоспальне вартістю 1500 грн.; кухонний гарнітур вартістю 800 грн.; усунено перешкоди в користуванні ОСОБА_1 2/3 частинами житлового будинку АДРЕСА_2 шляхом вселення ОСОБА_1, а також ОСОБА_3 та ОСОБА_2 в будинок АДРЕСА_2; в решті позовних вимог відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким розділити спільне майно,визнавши за ним право власності на цілий будинок АДРЕСА_2 і автомобіль ВАЗ 2101, а позивачці виділити дитячий диван, телевізор «Самсунг», пральну машинку, холодильник «Самсунг», ДВД плеєр, електричну соковижималку «Журавинка», колонку газову, набір м'яких меблів, ліжко двоспальне, кухонний гарнітур, посилаючись на порушення норм матеріального права; апелянт вважає, що суд дійшов помилкового висновку про те, що позивачка ОСОБА_1 діє і в інтересах ОСОБА_3 і що вона (ОСОБА_3.) має якесь відношення до їхнього спільного майна як подружжя; твердження позивачки про те, що ОСОБА_3 проживає з нею не відповідає дійсності; апелянт також вважає, що висновки суду щодо підстав відступлення від рівності часток у спільному майні подружжя через недостатність сплачуваних ним аліментів для забезпечення нормальних умов проживання дитини є необґрунтованим і таким, що не відповідає дійсності; судом не враховано, що з часу отримання кредиту до моменту припинення шлюбних відносин було сплачено 1997.50 доларів США, з яких частина позивачки складає 998.75 доларів США і ця сума і є натуральним грошовим виразом її частини у жилому будинку, тому він і просив визнати за ним право власності на весь будинок, а він виплатить їй компенсацію вартості будинку; судом допущені протиріччя щодо визначення вартості автомобіля і безпідставно не прийнято до уваги, що кошти на придбання автомобіля не були спільними коштами подружжя і не відносились до сімейного бюджету; судом не з'ясовувалось питання згоди ЗАТ «ОТП Банк» про перевід боргу по кредиту і зобов'язання позивачки сумісно сплачувати кредитні платежі; судом не вирішено питання про розмір виплаченої ним частини кредиту; апелянт посилається також на порушення судом норм процесуального права; суд не врахував такі норми законодавства як ст. ст. 182, 391 ЦК України, ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію майнових прав на нерухоме майно і їх обтяження», тому неправомірно вселив ОСОБА_1 в жилий будинок, оскільки право власності на нього нею не зареєстровано, не зрозуміло також на яких підставах вселена ОСОБА_3

У судовому засіданні апеляційного суду відповідач ОСОБА_4 підтримав доводи апеляційної скарги, просив її задовольнити.

Представник позивачки у судовому засіданні апеляційного суду заперечував проти доводів апеляційної скарги, вважаючи рішення законним і обґрунтованим.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими.

Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 суд першої інстанції виходив з того, що заявлене позивачкою до розподілу майно є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки придбано за період перебування у зареєстрованому шлюбі. Визнаючи за ОСОБА_1 право власності на 2/3 частки будинку, тобто збільшивши її частку у праві власності на жилий будинок, суд виходив з необхідності захисту прав дитини - ОСОБА_2 та пріоритетності її прав, недостатності стягнених аліментів на її утримання для забезпечення нормального фізичного та духовного розвитку, необхідності належності забезпечення умов проживання дитини. Погоджуючись з вартістю автомобіля, визначеною позивачкою, суд виходив з того, що така вартість є належно визначеною, а клопотання про проведення експертизи для визначення вартості автомобіля відповідачем не заявлено. Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 про вселення в спірний будинок, суд виходив з того, що після його придбання ОСОБА_1 фактично проживала у будинку на правах члена сім'ї до розірвання шлюбу, зареєстрована в ньому, проте відповідач не визнає права власності позивачки на житловий будинок у зв'язку з чим перешкоджає позивачці ОСОБА_1 з дочкою ОСОБА_2 та позивачці ОСОБА_3 проживанню у будинку, змінив замки після їх виїзду з будинку, а оскільки судом визнано за ОСОБА_1 право власності на 2/3 частки будинку, то відповідачем мають бути усунені перешкоди у користуванні таким майном.

Проте повністю погодитись з такими висновками суду неможливо виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Проте зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції не відповідає.

Судом встановлено, що сторони знаходились у зареєстрованому шлюбі з 7 березня 2000 року по 12 квітня 2010 року. Від шлюбу сторони мають неповнолітню дитину - доньку ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1. Крім того позивачка має доньку від іншого шлюбу ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2. 4 листопада 2005 року між АКБ «Райффайзенбанк Україна» та ОСОБА_4 був укладений кредитний договір, за умовами якого останньому надано кредит у розмірі 7650 доларів США для придбання нерухомого майна з терміном повернення кредиту 4 листопада 2020 року. Вказані кошти ОСОБА_4 (що ним не оспорюється) 4 листопада 2005 року були витрачені на придбання будинку АДРЕСА_2.

Відповідно до ст.60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Крім того, згідно ч. 3 ст. 61 СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, у тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Отже за загальним правилом майно, придбане подружжям у кредит, є спільною власністю чоловіка та дружини.

При цьому згідно положення ст. 65 СК України договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї. Це означає, що дружина та чоловік незалежно від припинення шлюбу мають рівні права та обов'язки щодо спільно нажитого у шлюбі майна, оскільки розірвання шлюбу не звільняє подружжя від зобов'язань за кредитом. Виплата одержаної позики не означає, що в судовому порядку неможливо поділити спільне майно подружжя шляхом визнання права власності на нього, оскільки право володіння та користування майном не заборонено, а поділ майна подружжя не є розпорядженням ним.

Виходячи з викладеного, а також враховуючи, що після придбання будинку ОСОБА_1, ОСОБА_2 з 24 червня 2006 року були в ньому зареєстровані, фактично проживали у будинку, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що придбаний будинок використовувався в інтересах сім'ї, тому подружжя мають рівні права та обов'язки щодо придбаного будинку.

За таких обставин доводи апеляційної скарги відповідача про те, що розподілу в даному випадку підлягає не будинок, а сума сплачених кредитних коштів є безпідставними.

Згідно ч.1 ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Згідно ч. 3 ст. 70 СК України за рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.

На обгрунтування своїх позовних вимог про визнання права власності на 2/3 частин будинку ОСОБА_1 посилалась на те, що рішенням Краматорського міського суду були стягнуті аліменти на утримання дочки ОСОБА_2. Але їх розміру не вистачає для забезпечення фізичного і духовного розвитку дитини. Вона, крім дочки ОСОБА_2, виховує і самостійно утримує також і дочку від першого шлюбу, у зв'язку з чим знаходиться у вкрай скрутному матеріальному становищі.

Проте, задовольняючи такі позовні вимоги суд першої інстанції належним чином не мотивував свій висновок і не врахував, що дочці позивачки від іншого шлюбу ОСОБА_3 на час звернення ОСОБА_1 до суду виповнилось 19 років, що позивачкою не надано доказів того, що ОСОБА_3 знаходиться на її утриманні, в той час як з ксерокопії домової книги вбачається, що 25 серпня 2009 року вона знята з реєстрації за адресою: АДРЕСА_2. З наданої відповідачем довідки про доходи вбачається, що за період з січня 2012 року по червень 2012 року середньомісячний розмір сплачуваних ним аліментів на утримання дочки ОСОБА_2 складає 1300 грн. А обов'язок утримання ОСОБА_4 дочки позивачки ОСОБА_3 законодавством не передбачений. При цьому позивачкою не доведено, що такий розмір аліментів недостатній для нормального фізичного та духовного розвитку дитини, при тому, що статтею 180 СК України передбачений обов'язок обох батьків утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

За таких обставин висновок суду про визнання за ОСОБА_1 права власності саме на 2/3 частин будинку є необґрунтованим.

Виходячи з викладеного апеляційний суд вважає, що майно, а саме будинок АДРЕСА_2, придбане сторонами під час шлюбу за кредитні кошти, отримані відповідачем, є спільним майном подружжя та підлягає поділу в рівних частинах.

З матеріалів справи вбачається, що за період шлюбу сторони придбали також автомобіль ВАЗ 2101.

Звертаючись до суду з позовом про розподіл автомобіля ВАЗ 2101, який був придбаний у 2007 році, позивачка зазначала його вартість 8000 грн.

Заперечуючи проти таких позовних вимог відповідач посилався на те, що у 2007 році грошові кошти на придбання автомобіля йому давав його батько і не в розмірі 8000 грн., а 5000 грн. і ці обставини підтверджуються показаннями свідків ОСОБА_8, ОСОБА_9 та ОСОБА_10

Як роз'яснено у п. 22 постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21 грудня 2007 року (v0011700-07) «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК України та ст. 372 ЦК. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.

Задовольняючи такі позовні вимоги ОСОБА_1 суд першої інстанції правомірно визнав зазначене майно спільною сумісною власністю подружжя. Доводи апеляційної скарги відповідача про те, що автомобіль є його особистою власністю, оскільки для його придбання гроші були надані його батьком, є безпідставними виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема, звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Згідно ст.ст. 58, 59 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до ч.1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Проте відповідачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження його доводів про те, що грошові коти на придбання автомобіля були надані йому особисто його батьком, а пояснення свідків на підтвердження зазначеної обставини, на думку апеляційного суду, не є належними та допустимими доказами.

Відповідачем ОСОБА_4 не спростований також висновок суду першої інстанції про те, що вартість автомобіля складає 8000 грн.; у встановленому законодавством порядку клопотання про проведення судової автотоварознавчої експертизи ним не заявлялось.

З урахуванням встановлених обставин і відсутності спору щодо вартості іншого майна, придбаного в період проживання сторін в зареєстрованому шлюбі, а саме: дитячого дивана вартістю 2500 грн., телевізора «Самсунг» вартістю 994 грн.; пральної машинки вартістю 2000 грн.; холодильника «Самсунг» вартістю 2410 грн., ДВД плеєра вартістю 489 грн., електричної соковижималки «Журавинка» вартістю 500 грн.; колонки газової вартістю 700 грн.; набору м'яких меблів вартістю 2700 грн.; ліжка двоспального вартістю 1500 грн.; кухонного гарнітуру вартістю 800 грн. апеляційний суд вважає, що воно підлягає розподілу в рівних частках з виділенням позивачці дитячого дивану вартістю 2500 грн., телевізора «Самсунг» вартістю 994 грн., пральної машинки «Самсунг» вартістю 2000 грн., холодильника «Самсунг» вартістю 2410 грн., соковижималки «Журавинка» вартістю 500 грн., газової колонки вартістю 700 грн., ліжка двоспального вартістю 1500 грн., кухонного гарнітуру вартістю 800 грн., всього на суму 11 404 грн., а відповідачу автомобіля ВАЗ 2101 вартістю 8000 грн., м»яких меблів (диван та крісло) вартістю 2700 грн., ДВД плеєра вартістю 489 грн., а всього на суму 11 189 грн.

Звертаючись до суду з позовом про усунення перешкод у користуванні і розпорядженні 2/3 частинами жилого будинку АДРЕСА_2 ОСОБА_1 обґрунтовувала такі позовні вимоги положеннями ст. 150 ЖК України, посилаючись на те, що вона як дружина має право на частку жилого будинку, а відповідач своїми діями у 2010 році примусово і без будь-яких правових підстав позбавив її і її дочок житла і в наступний час чинить перешкоди у проживанні у будинку.

Відповідно до зазначеної норми особи, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Задовольняючи такі позовні вимоги ОСОБА_1 суд виходив з положень зазначеної норми та положень ч.1 ст. 383 ЦК України і ч. 1 ст. 391 ЦК України.

Зібраними по справі доказами встановлено, що у квітні 2010 рок позивачка зверталась до органів внутрішніх справ із заявою про застосування заходів до її чоловіка ОСОБА_4, який протиправно заволодів її майном. При цьому у постанові про відмову у порушенні кримінальної справи зазначено, що ОСОБА_4 проживає у будинку АДРЕСА_2, а ОСОБА_1 проживає по АДРЕСА_1. Крім того, з доданого до матеріалів справи акту обстеження умов проживання від 4 квітня 2012 року вбачається, що за адресою: АДРЕСА_1 проживають ОСОБА_11 - мати ОСОБА_1, ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3.

Доводи позивачки про перешкоджання відповідачем у проживанні її та її дитини ОСОБА_2 у спірному будинку відповідачем не спростовані. У судовому засіданні апеляційного суду ОСОБА_4 підтвердив, що не вважав за можливе проживання ОСОБА_1 у будинку, оскільки вона без його згоди уклала з різними банками кредитні договори, грошові кошти по них не сплачує; до наступного часу на його адресу приходять повідомлення з банків про погашення кредитів.

За таких обставин висновок суду про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні будинком нею та її дитиною - дочкою ОСОБА_2 є правильними.

Доводи апеляційної скарги в цій частині є безпідставними, оскільки згідно ст. 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Припинення шлюбних відносин між сторонами не може бути підставою для припинення права користування житловим приміщенням членами сім'ї власника будинку. Обставини, на які посилається ОСОБА_4, не є підставою для позбавлення ОСОБА_1 і ОСОБА_2 права користування житловим будинком, придбаним в період перебування у сімейних відносинах.

Ухвалюючи рішення про усунення перешкод у користуванні 2/3 частинами будинку АДРЕСА_2 шляхом вселення в нього ОСОБА_3, судом першої інстанції не враховано, що відповідно до ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу (1618-15) , в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, але будь-яких позовних вимог особисто ОСОБА_3 не заявляла і не уповноважувала на це ОСОБА_1

Тому в цій частині рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню.

Керуючись ст. ст. 303, 307 ч.1, 309, 314 ч.2, 316 ЦПК України, апеляційний суд,-

Апеляційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

рішення Краматорського міського суду Донецької області від 9 липня 2012 року частково скасувати.

Позовні вимоги ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_2, задовольнити частково.

Визнати за ОСОБА_1 право власності на ? частину будинку АДРЕСА_2. Визнати за ОСОБА_4 право власності на ? частину будинку АДРЕСА_2.

Розділити спільне майно, виділивши ОСОБА_1 дитячий диван вартістю 2500 грн., телевізор «Самсунг» вартістю 994 грн., пральну машинку «Самсунг» вартістю 2000 грн., холодильник «Самсунг» вартістю 2410 грн., соковижималку «Журавинка» вартістю 500 грн., газову колонку вартістю 700 грн., ліжко двоспальне вартістю 1500 грн., кухонний гарнітур вартістю 800 грн., всього на суму 11 404 грн., а ОСОБА_4 - автомобіль ВАЗ 2101 вартістю 8000 грн., м»які меблі (диван та крісло) вартістю 2700 грн., ДВД плеєр вартістю 489 грн., а всього на суму 11 189 грн.