1309/2-402/11 Про визнання приватизації квартири недійсною та визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням - 13.09.2012 Прийняття

з участю: відповідача ОСОБА_2, відповідача ОСОБА_3 та його представника ОСОБА_4, розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою представника за довіреністю ОСОБА_3 -ОСОБА_4 на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 10 січня 2012 року,-

12 грудня 2009 року ОСОБА_5 звернувся з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_2, Львівської міської ради, Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради про визнання приватизації квартири недійсною та визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.

Свої вимоги обґрунтовував тим, що ОСОБА_2 є його батьком, а ОСОБА_3 братом по матері.

У жовтні 1996 року його батьки вирішили приватизувати квартиру у АДРЕСА_2.

На той час він був неповнолітнім, тому його підпису у заяві на приватизацію квартири не було потрібно.

Натомість ОСОБА_3, хоча і не проживав у спірній квартирі, однак формально був зареєстрований у ній, відтак повинен був особисто підписати заяву про згоду на приватизацію даної квартири як повнолітній член сім»ї.

14 жовтня 1996 року заяву на приватизацію спірної квартири замість ОСОБА_3 підписала їхня матір ОСОБА_6

Розпорядженням виконкому Львівської міської Ради народних депутатів від 26.11.1996 року №865 було затверджено розпорядження Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради від 21.11.1996 року №841 «Про передачу квартир у власність громадян», і на спірну квартиру було видано відповідне свідоцтво про право власності.

В результаті приватизації співвласниками квартири стали: його батько - ОСОБА_2, покійна мати - ОСОБА_7, він, а також ОСОБА_3

На думку позивача, приватизація спірної квартири була проведена з порушенням вимог ч.2 ст.8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»від 19.06.1992 року та п.5 Положення «Про порядок передачі квартир (будинків) у власність» (v0056303-92) , без письмової згоди на те ОСОБА_3

Крім того, останній ніколи не проживав у зазначеній квартирі, не сплачував коштів за її утримання, тому на підставі ст.ст. 71, 72 ЖК України втратив право на користування зазначеним жилим приміщенням.

Оскаржуваним рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 10 січня 2012 року позов ОСОБА_5 - задоволено.

Визнано частково недійсним розпорядження виконавчого комітету Львівської міської ради народних депутатів від 26.11.1996 року №865 «Про затвердження розпорядження голови Залізничної районної адміністрації №841 від 21. 11.1996 року «Про передачу квартир у власність громадян» та розпорядження Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради від 21.11.1996 року № 841 «Про передачу квартир у власність громадян» в частині передачі у власність квартири АДРЕСА_1.

Визнано недійсним свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1.

Визнано ОСОБА_3 таким, що втратив право на користування квартирою АДРЕСА_1.

рішення суду оскаржила представник ОСОБА_8 - ОСОБА_4

В апеляційній скарзі посилається на те, що право на частку у спірній квартирі, яка була приватизована на всіх членів сім»ї (його мати, вітчим, брат і він) набуто ОСОБА_3 ще в 1996 році, про що було відомо як ОСОБА_5 так і його батьку ОСОБА_9

У 1994 році її довіритель перебував на строковій військовій службі і надав матері - ОСОБА_7 довіреність на вчинення дій від його імені.

При відсутності наявності повноважень у матері на підписання та подачу заяви на приватизацію спірної квартири, орган приватизації відмовив би у прийнятті такої.

Сам факт подання ОСОБА_3 позовної заяви після смерті матері зроблено з метою унеможливити встановлення дійсних обставин приватизації їхньої квартири у 1996 році.

Його відсутність у спірній квартирі пов»язана із чинення йому перешкод як ОСОБА_5 так і ОСОБА_2, у зв»язку з чим він неодноразово звертався за захистом свої прав.

Просить рішення Залізничного районного суду м. Львова від 10 січня 2012 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 відмовити.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_3 та його представника ОСОБА_4 на підтримання апеляційної скарги, ОСОБА_2 на її заперечення, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення у межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, а рішення Залізничного районного суду м. Львова від 16 грудня 2011 року скасуванню на підставі п.п.3,4 ч.1 ст. 309 ЦПК України з ухваленням нового рішення.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_5 щодо визнання частково недійсними розпорядження виконавчого комітету Львівської міської ради народних депутатів від 26.11.1996 року №865, розпорядження Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради від 21.11.1996 року № 841 в частині передачі у власність ОСОБА_7, ОСОБА_2, ОСОБА_5, ОСОБА_3 квартири АДРЕСА_1 і визнаючи у зв»язку з цим недійсним свідоцтво про право власності на цю квартиру районний суд, дійшов висновку, що приватизація квартири у 1996 році була проведена з порушенням вимог ч.2 ст.8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» від 19.06.1992 року та п.5 Положення «Про порядок передачі квартир (будинків) у власність» (v0056303-92) , без письмової згоди на це всіх повнолітніх членів сім»ї, які проживали там, а підпис ОСОБА_3 у заяві про приватизацію квартири від 14.10.1996 року є підробленим.

Також судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_3, ще з 1991 року втратив право на користування спірною квартирою, оскільки навчався у восьмирічній школі с. Бучали, дальше у Львіському технікумі промислової автоматики, а потім, одружився у даному селі і там отримав план під забудову.

З таким висновком суду першої інстанції погодитись не можна, виходячи із наступного.

Згідно з вимог ч. 2 ст. 8 ЗУ «Про приватизацію державного житлового фонду» від 09.06.1992 року з подальшими змінами і доповненнями в редакції, яка діяла на час приватизації спірної квартири, передача займаних квартир (будинків) здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають у цій квартирі (будинку).

Аналогічна вимога міститься і в п. 5 Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, затвердженого наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству 15.09.1992 року №56 (v0056303-92) , згідно з яким передача займаних квартир (будинків) здійснюється в приватну (для одиноких наймачів) та у спільну (сумісну або часткову) власність за письмовою згодою всіх повнолітніх (віком від 18 і більше років) членів сім'ї. До членів сім'ї наймача включаються лише громадяни, які постійно проживають у квартирі (будинку) разом з наймачем.

Судом та матеріалами справи встановлено, що на час приватизації спірної квартири АДРЕСА_1 (жовтень 1996 року) у ній були були зареєстровані та проживали: ОСОБА_7, ОСОБА_2 (другий чоловік ОСОБА_7) з малолітній, на той час, ОСОБА_5, а також ОСОБА_3, який є сином ОСОБА_7 від її першого шлюбу.

Приватизацією спірної квартири, за згодою всіх повнолітніх членів сім»ї, займалася ОСОБА_7, що не заперечується сторонами у справі.

Згідно висновку судово-почеркознавчої експертизи №2-402/11 від 12.12.2011 року підпис від імені ОСОБА_3, розташований у графі «підпис наймача та повнолітніх членів сім'ї »перед словом «ОСОБА_3» в заяві від імені ОСОБА_2 керівнику органу приватизації про приватизацію квартири АДРЕСА_1 від 14.10.1996 року виконаний не ОСОБА_3, а іншою особою з наслідуванням його справжніх підписів.

Як пояснював в судових засіданнях ОСОБА_3, особисто він давав згоду на приватизацію спірної квартири від його імені, і те, що у заяві керівнику органу приватизації від 14.10.1996 року про оформлення передачі у спільну сумісну власність квартири, яку на той час він займав разом з іншими членами сім»ї, не його підпис, жодним чином не порушує його прав.

При встановлених обставинах, у суду першої інстанції не було законних підстав визнавати приватизацію спірної квартири не дійсною, оскільки її передача у спільну сумісну власність в 1996 році була проведена за згодою всіх, на той час, повнолітніх членів сім»ї ОСОБА_2 При тому, права та законні інтереси, малолітнього ОСОБА_5, не були порушені.

Відповідно до ст. 47 Конституції України кожен має право на житло.

Позивач ОСОБА_5 вважає, що ОСОБА_3 незаконно набув право власності на частку у його квартирі, тому на підставі ст. 71, 72 ЖК України просив визнати його таким, що втратив права на користування цією квартирою

Як передбачено ч.1,2 ст. 71 ЖК України при тимчасовій відсутності наймача або членів її сім»ї за ним зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім»ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору судом.

У відповідності до п.10 постанови Пленуму Верховного Суду України №2 від 12.04.1985 року (v0002700-85) «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України (5464-10) », в редакції постанови №15 від 25.05.1998 року (v0015700-98) , у справах про визнання наймача такими, що втратив право користування жилим приміщенням, необхідно з"ясовувати причини його відсутності. Такий обов"язок суду випливає з права суду, закріпленого у ч.2 ст. 71 ЖК України, про продовження зазначеного у ч.1 ст.71 цього Кодексу строку у разі відсутності наймача з поважних причин.

Із наявних у справі доказів беззаперечно встановлено, що ОСОБА_3 постійно чинилися перешкоди у користуванні квартирою по АДРЕСА_1, спочатку ОСОБА_2, а в подальшому і ОСОБА_5

Як наслідок, останній змушений був тимчасово проживати в с.Бучали, Городоцького району, Львівської області.

Згідно довідки Бучалівської сільської ради від 07.11.2009 року №236, ОСОБА_3 у період з 2001-2010 років не був зареєстрований у даному селі (а.с.26).

Також у 2009 році ОСОБА_3 звертався до Залізничного районного суду м. Львова з цивільним позовом про усунення перешкод які чинили йому ОСОБА_5 та ОСОБА_2 у користуванні цією квартирою, що підтверджує доводи апеляційної скарги про те, що він (ОСОБА_3) не мав наміру зніматися з реєстрації у квартирі по АДРЕСА_1, а його не проживання там зумовлене лише чиненням йому перешкод і особливо після смерті матері ОСОБА_7 у 2006 році. Тому у спірній квартирі ОСОБА_3 не проживав із поважних причин.

Відтак, колегія суддів відкидає, як необґрунтовані Акти ЛКП «Сріблястий» від 09.11.2009 року про те, що ОСОБА_3 не проживає у квартирі по АДРЕСА_1 з дня заселення у будинок, оскільки такий не відповідає встановленим обставинам справи.

Аналіз зазначених доказів в їх сукупності свідчить про надуманість позовних вимог ОСОБА_5 до ОСОБА_3 та ОСОБА_2

Такий позов пред»явлений лише для того, щоб позбавити чужого для позивача ОСОБА_3 частки у належній йому квартирі, та виселити з жилого приміщення.

Тому порушене право ОСОБА_3 підлягає захисту судом.

З урахуванням наведеного апеляційну скаргу слід задовольнити, рішення Залізничного районного суду м. Львова від 10 січня 2012 року скасувати з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_5

Керуючись п.2 ч.1 ст.307, п.3 ч.1 ст. 309, ст.313, ч.2 ст.314, ст.ст. 316, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів,-

Апеляційну скаргу представника за довіреністю ОСОБА_3 -ОСОБА_4 -задовольнити.

рішення Залізничного районного суду м. Львова від 10 січня 2012 року скасувати та ухвалити нове рішення яким у позові ОСОБА_5 до ОСОБА_3, ОСОБА_2, Львівської міської ради, Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради про:

визнання частково недійсним розпорядження виконавчого комітету Львівської міської ради народних депутатів від 26.11.1996 року №865 «Про затвердження розпорядження голови Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради №841 від 21. 11.1996 року «Про передачу квартир у власність громадян»та розпорядження Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради від 21.11.1996 року № 841 «Про передачу квартир у власність громадян»в частині передачі у власність квартири АДРЕСА_1;

визнання недійсним свідоцтва про право власності на квартиру АДРЕСА_1;

визнання ОСОБА_3 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 - відмовити.

рішення набирає законної сили з дня проголошення, але може бути оскаржено в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили шляхом подачі касаційної скарги.