1312/2-250/11 Про визнання недійсним договору купівлі-продажу будинку, визнання права власності на частину спільного подружнього майна, визначення додаткового строку для прийняття спадщини та визнання за ними права власності на частину житлового будинку в порядку спадкування - 26.04.2012 Прийняття

розглянула у відкритому судовому засіданні у місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Личаківського районного суду м.Львова від 25 травня 2011р., а також за апеляційною скаргою ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на додаткове рішення цього ж суду від 23 січня 2012 року.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційних скарг, колегія суддів, -

рішенням Личаківського районного суду м.Львова від 25 травня 2011р. частково задоволено позовні вимоги ОСОБА_4 та ОСОБА_5 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_8 за участю третіх осіб : Львівської міської ради та приватного нотаріуса ОСОБА_9 про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна, визнання права власності на Ѕ частину спільного подружнього майна, визначення позивачам додаткового строку для прийняття спадщини та визнання за ними права власності на Ѕ частину житлового будинку в порядку спадкування.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу будинку АДРЕСА_1, укладений 09.04.04р. між ОСОБА_10, який діяв від імені ОСОБА_11, та ОСОБА_2 і ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом ОСОБА_9. Застосовано правові наслідки недійсності цього правочину й зобов»язано відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 повернути будинок АДРЕСА_1 попереднім його власникам.

Визнано за ОСОБА_4 право власності на Ѕ частину будинку АДРЕСА_1, як частку у спільній сумісній власності подружжя на цей будинок.

Визначено ОСОБА_5 додатковий термін тривалістю 6 місяців для прийняття ним спадщини після смерті його батька ОСОБА_11, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1.

В задоволенні решти позовних вимог відмовлено за їх безпідставністю.

Додатковим рішенням Личаківського районного суду м.Львова від 23 січня 2012р. визначено також і позивачу ОСОБА_4 додатковий термін 6 місяців для прийняття нею спадщини після смерті її чоловіка ОСОБА_11, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1.

Ухвалені у справі судові рішення оскаржили відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3. У поданих ними апеляційних скаргах покликаются на їх незаконність та невідповідність висновків викладених у оскаржуваних рішеннях, дійсним обставинам справи.

Зокрема зазначають, що позивачі не є сторонами оспорюваного ними договору купівлі-продажу, а тому відповідно і не можуть ставити вимогу про визнання його недійсним. Поза увагою і належною оцінкою з боку суду залишився очевидний факт, що у 1976р. позивачка виїхала за кордон й фактично з цього часу повністю припинила шлюбні відносини з померлим ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_11. У подальшому, вона не брала жодної участі в утриманні, набутого у розірваному рішенням Червоноармійського районного суду м.Львова від 14.12.1977р. шлюбі з померлим, житлового будинку АДРЕСА_1.

Відтак, очевидним є, що поданий позивачами 07.08.09р. позов про захист порушеного права власності та визнання його за ними пред»явлено з пропуском строку позовної давності, тому висновок районного суду про те, що такий не було пропущено є невірним.

Просять ухвалені у справі рішення районного суду скасувати й ухвалити у справі нове рішення про відмову в задоволенні позову .

Перевіривши у межах доводів апеляційних скарг та пред»явлених позовних вимог законність і обґрунтованість оскаржуваних рішень суду першої інстанції колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для задоволення апеляційних скарг виходячи із наступного.

Відповідно до ст. 55 Конституції України та положень ст.ст. 3, 11, 15, 60 ЦПК України кожна особа, має право в порядку встановленому цим Кодексом звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Розгляд цивільних справ здійснюється не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб які беруть участь у справі. При цьому кожна із сторін зобов»язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Захист прав у порядку цивільного судочинства - це передбачені законом способи охорони цивільних, житлових, земельних, сімейних чи трудових прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Тому власник порушеного права зобов»язаний довести належність йому такого права і відповідно може скористатися не будь-яким, а лише конкретно визначеним законом способом захисту свого права.

Відповідно до роз»яснень, що містяться у п.10 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.09р. (v0009700-09) «Про судову практику розгляду цивільних справ по визнання правочинів недійсними « реституція як спосіб захисту цивільного права ( частина перша статті 216 ЦК ) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв»язку з цим вимога про повергнення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред»явлена тільки сторонами недійсного правочину.

У інших випадках, майно може бути витребувано власником, який не є стороною оспорюваного правочину, лише шляхом подання віндікаційного позову за правилами визначеними ст.ст. 337, 338 ЦК України. Разом з тим, саме такий передбачений законом спосіб захисту порушеного права позивачкою власне і не було застосовано.

Крім того цивільне та сімейне законодавство ( гл.26 ЦК України (435-15) та гл. 8 СК України (2947-14) ) чітко визначає склад спільної сумісної власності подружжя, а отже повністю виключає із його складу речі і майно на яке співвласник не міг набути право власності. Так, визнаючи за позивачкою ОСОБА_4 право власності на Ѕ частину спірного житлового будинку АДРЕСА_1 районний суд не звернув уваги, що з часу введення 12.08.1964 р. будинку в експлуатацію й фактичного припинення позивачкою у 1976р. шлюбних відносин з ОСОБА_11, розміри і загальна площа цього будинку в подальшому суттєво зросла за рахунок проведених без її участі добудов та перепланувань будинковолодіння.. Для проведення таких добудов і виникнення права власності на них, необхідний відповідний дозвіл органів влади.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції не звернув уваги на те, що будівлі мають особливий правовий режим щодо виникнення права на них, та не встановив, чи у встановленому законом порядку було зареєстровано право власності померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_11 на увесь будинок з урахуванням проведених добудов до нього й відповідно не з»ясував чи могли самочинно зведені прибудови входити до спільного подружнього майна та бути також і об»єктом спадкування.

Не можна погодитися з висновком суду про те, що строк позовної давності позивачкою не був пропущений, з огляду на встановлений факт, що з часу свого виїзду в 1976р. за кордон на постійне проживання й набуття нею громадянства Канади, позивачка долею ОСОБА_11 та спірним майном зовсім не цікавилась й звернулась з належно оформленим позовом про захист порушеного права лише у 2009р., постійно змінюючи і доповнюючи у подальшому свої позовні вимоги ( т.1 а.с.2; а.с. 28-30; а.с. 186- 187; а.с.192-194).

Задовольняючи позовні вимоги про визначення позивачам додаткового строку на прийняття спадщини, суд першої інстанції належно не врахував положень ч.3 ст. 1272 ЦК України та роз»яснень, що містяться у п.24 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 30.05.08р. (v0007700-08) «Про судову практику у справах про спадкування «, за якими вирішаючи питання про визначення особі додаткового строку, суд зобов»язаний належно дослідити поважність причин пропуску строку для прийняття спадщини. При цьому необхідно було виходити з того, що поважними є причини пов»язані з об»єктивними, непереборними та істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій. Само по собі тільки постійне проживання позивачів у Канаді не може розцінюватися як поважна причина для визначення їм додаткового строку для прийняття спадщини, при відсутності подання ними доказів про неможливість підтримання ними постійних контактів із спадкодавцем чи одержання необхідної інформації про нього через органи влади або консульські установи, починаючи з дня набуття незалежності Україною у 1991році й отримання вільного доступу до засобів зв»язку та комунікації усіма бажаючими.

Жодних доказів про неможливість такого звернення позивачів за отриманням інформації щодо спадкодавця внаслідок погіршення стану свого здоров»я чи інших істотних та непереборних труднощів, які також виключали і можливість своєчасного надання ними повноважень на представництво їх інтересів в Україні іншим довіреним особам, позивачі не подали.

Крім того, при відсутності інших спадкоємців за заповітом чи за законом та у випадках неприйняття ними спадщини, належними відповідачами у спорах про визначення додаткового строку дляприйняття спадщиниє територіальні громади в особі відповідних органів місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.

Як беззаперечно вбачається із матеріалів справи ОСОБА_10 свого права на спадкування майна за вчиненим ОСОБА_11 10.07.03р. у його користь заповітом ( а.с.146) так і не реалізував, оскільки відчужив це майно 09.04.04р. відповідачам ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ( а.с.54) . З цих же причин, після смерті ОСОБА_10 ІНФОРМАЦІЯ_2( а.с.19) спірне майно не могло перейти і у власність його спадкоємців : ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_8, якими було успадковано лише нерухоме майно, що знаходиться у АДРЕСА_2 ( а.с.38-53).

Таким чином, спадкоємці померлого ОСОБА_10 є неналежними відповідачами у даній справі, оскільки жодних прав та обов»зків щодо спірного майна вони не набули, а належним відповідачем стосовно вимог про визначення додаткового строку для прийняття спадщини повинна бути лише територіальна громада в особі Львівської міської ради. Однак, така була залучена позивачами до участі у справі лише в якості третьої особи ( т.1 а.с.192-194) і відносно саме таких її повноважень районним судом й було ухвалено рішення ( а.с.242-245). Відтак, прийняте рішення щодо неналежних відповідачів у спорі, який фактично стосується прав та обов»язків органу місцевого самоврядування не залученого судом до участі у справі в якості відповідача, не може вважатись таким, що відповідає вимогам процесуального права.

Апеляційний суд на стадії апеляційного провадження позбавлений можливості вирішення питань про залучення до участі у справі належних відповідачів, оскільки таке право належить виключно судам першої інстанції.

В цьому зв»язку, прийняте районним судом з явними порушенням вимог матеріального та процесуального закону рішення, яке не ґрунтується на повно встановлених обставинах справи про дійсні права і обов»язки сторін щодо предмета спору, в силу вимог ч.1 ст. 309 ЦПК України залишатися в законній силі не може, а тому підлягає безумовному скасуванню з ухваленням судом апеляційної інстанції нового рішення про відмову в позові за його безпідставністю та недоведеністю.

З урахуванням зазначеного та керуючись ст.ст. 303, 307, 309, 314, 316 ЦПК України, колегія судів, -

Апеляційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 задоволити. рішення Личаківського районного суду м.Львова від 25 травня 2011р. та додаткове рішення цього ж суду від 23 січня 2012 р. скасувати з ухваленням у справі судом апеляційної інстанції нового рішення про відмову в повному обсязі у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 та ОСОБА_5 за їх безпідставністю.

рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржене протягом 20-ти днів з часу набрання ним законної сили, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.