2-1320/11 Про визнання правочину недійсним, та за зустрічним позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором позики - 28.03.2012 Прийняття

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Харкові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Київського районного суду м. Харкова від 23 січня 2012 року по справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про визнання правочину недійсним, та за зустрічним позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором позики,-

11.01.2011 року позивач ОСОБА_4 звернувся у суд з позовом до ОСОБА_5 про визнання недійсним договору позики від 08.11.2010 року, який був укладений між ним та відповідачем ОСОБА_5 на суму 2944000 грн. ( 368000 доларів США), в звязку з його безгрошовістю, посилаючись на те, що гроші він від відповідача у борг не отримував. Розписку на дві суми писав 10.11.2010 року за проханням ОСОБА_5, що начеб то він у нього в борг отримав гроші на суму 368000 доларів США, що становить 2944000 грн. і зобовязується повернути до 12.11.2010 року. Він поцікавився у ОСОБА_5 для якої цілі йому потрібна така розписка, на що останній відповів, що бажає отримати гроші в борг у громадян на купівлю обєкта нерухомості з метою його перепродажу і розписка буде свідчити як гарантія перед кредиторами повернення грошей і після того, як він розрахується з кредиторами поверне йому розписку. Оскільки він з ОСОБА_5 знайомий понад 10 років повірив йому і написав розписку. Виходячи з вимог ст. 1046, ст. 1051 ЦК України позивач вважає, що даний договір позики повинен бути визнаний недійсним.

Відповідач ОСОБА_5 позов не визнав, вважає його безпідставним, подав зустрічний позов, яким просив стягнути з ОСОБА_4 на його користь заборгованість за договором позики у розмірі 2978087 грн. та судові витрати у сумі 1820 грн.

В судовому засіданні ОСОБА_5 збільшив свої позовні вимоги та просив стягнути з ОСОБА_4 на його користь заборгованість за договором позики з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення у розмірі 3132839 грн., три проценти річних від простроченої суми у розмірі 94300 грн. 34 коп.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_5 зазначав, що він 06.11.2010 року позичив ОСОБА_4 115000 доларів США, 8 листопада 2011 року позичив 122000 доларів США і ще 90000 євро . 8 листопада 2010 року ОСОБА_4 написав йому дві розписки на суму 1008000 грн. та на суму 248000 доларів США, еквівалентній на час подачі позову за курсом НБУ 7,9439 грн. за 1 долар становить 1970087 грн. 20 коп.. Таким чином борг за двома розписками складає 2978087 грн. Гроші зобовязався повернути до 12.11.2010 року. На даний час свої зобовязання він не виконав, і гроші не повернув.

рішенням Київського районного суду м. Харкова від 23 січня 2012 року у позові ОСОБА_4 про визнання правочину недійсним відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_5 задоволений. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_5 заборгованість за договором позики у сумі 3227139 грн. 95 коп., судовий збір в сумі 1700 грн. і 120 грн. витрат на інформаційно технічне забезпечення розгляду справи.

В апеляційний скарзі представник ОСОБА_4 просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення яким позов ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про визнання правочину недійсним задовольнити, а в позові ОСОБА_5 до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором позики відмовити.

При цьому посилається на те, що суд першої інстанції при вирішенні справи керувався ст.ст. 1047, 1049 ЦК України, тобто нормою матеріального права яка регулює відносини позики. Але ж даний висновок суду є безпідставним та таким, що не ґрунтується на матеріалах справи. Відповідно до тексту двох розписок від 08.11.2010 року, які були надані ОСОБА_5 на підтвердження своїх позовних вимог, ОСОБА_4 нібито отримав від ОСОБА_5 грошові кошти з метою обміну та зобовязується повернути їх не пізніше 12.11.2010 року та 09.11.2010 року. Також відповідно до тексту зазначених розписок ОСОБА_4 нібито отримав 126000 доларів США, а зобовязується повернути 1008000 грн. (за першою розпискою), а за текстом другої розписки нібито отримав 122000 доларів США та 90000 євро, а зобовязувався повернути 248000 доларів США.

Частиною 1 ст. 1049 ЦК України визначено, що позичальник зобовязаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовим ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такій самої якості, що були передані йому позичальником) у строк та в порядку, що встановлені договором. Таким чином, навіть якщо уявити, що ОСОБА_4 таки отримував вищезазначені кошти, то повернути він зобовязувався грошові кошти в іншій сумі та в іншій валюті, ніж отримав, що також не відповідає вимогам, що предявляються законом до договору позики та спростовує висновок суду про укладання саме договорів позики.

Зі змісту розписок не вбачається, що ОСОБА_4 нібито отримав ці кошти саме в борг, і що між ним та ОСОБА_5 були укладені договори позики, але суд на зазначені обставини уваги не звернув. Такий висновок суду є безпідставним та не відповідає наявним в справі доказам. В порушення ст. ст. 212, 213 ЦПК України вказаних вимог закону та обставин справи суд не врахував і не зясував належним чином, чи отримувались взагалі ОСОБА_4 зазначені в розписці грошові кошти в борг і чи зобовязувався він їх повернути, унаслідок чого суд дійшов необґрунтованого висновку про укладання між сторонами договорів позики та обовязок ОСОБА_4 повернути ці кошти ОСОБА_5 згідно цих договорів. Суд першої інстанції застосував норми матеріального права які в даному випадку не підлягають застосуванню і не поширюються на вищезазначені правовідносини.

Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін по справі, дослідивши матеріали цивільної справи, вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду скасуванню, виходячи з наступного.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_4 про визнання правочину недійсним та задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_5 про стягнення з ОСОБА_4 суми боргу за договором позики, суд першої інстанції виходив з того, що сторони по справі уклали у письмовій формі два договору позики, згідно яких позивач ОСОБА_4 отримав у борг загальну суму 2978087 грн. і ОСОБА_4 не надав суду будь-яких доказів про безгрошовість договору позики.

Проте з такими висновками суду першої інстанції погодитися не можна з таких підстав.

Статтею 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобовязується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Згідно до ч.1 ст. 1049 ЦК України позичальник зобовязаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовим ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такій самої якості, що були передані йому позичальником) у строк та в порядку, що встановлені договором.

На підтвердження того, що ОСОБА_4 позичив у ОСОБА_5 грошові кошті, ОСОБА_5 надав суду дві розписки (а.с. 41,42).

Так, на а.с. 41 міститься копія розписки, де вказано: «Я. ОСОБА_4 … взял у ОСОБА_8 … 122000 долларов США, 90000 евро с целью обмена. Обязуюсь отдать 248000 долларов США не позднее 12.11.2010 г.

На а.с. 42 міститься копія розписки, де вказано: «Я, ОСОБА_9, … взял у ОСОБА_8 … 126000 долларов США с целью обмена обязуюсь отдать до 12.11.2010 г. 1008000 гривен».

Тобто у вказаних розписках не іде мова про договір позики.

Однак, приймаючи рішення про задоволенні позову ОСОБА_5 суд першої інстанції помилково керувався статтями 1047 та 1049 ЦК України, які регулюють відносини позики, та вважав, що наданими вказаними розписками ОСОБА_5 надав доказі на підтвердження факту, що між сторонами був укладений договір позики, що ОСОБА_4 отримав від ОСОБА_5 грошові кошти у позику.

При цьому зі змісту розписок не вбачається, що ОСОБА_4 нібито отримав ці кошти саме в борг, і що між ним та ОСОБА_5 були укладені договори позики, але суд на зазначені обставини уваги не звернув. Такий висновок суду є безпідставним та не відповідає наявним в справі доказам.

Згідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобовязана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Доказі які б вважались достовірними та свідчили про те, що між сторонами був укладений договір позики і ОСОБА_4 отримав у позику грошові кошти у ОСОБА_8 надані не були. Вказані розписки не можуть бути такими доказами.

В порушення ст. ст. 212, 213 ЦПК України вказаних вимог закону та обставин справи суд не врахував і не зясував належним чином, чи отримувались взагалі ОСОБА_4 зазначені в розписці грошові кошти в борг і чи зобовязувався він їх повернути, унаслідок чого суд дійшов необґрунтованого висновку про укладання між сторонами договорів позики та обовязок ОСОБА_4 повернути кошти ОСОБА_5 згідно цих договорів, як договорів позики.

Суд першої інстанції застосував норми матеріального права які в даному випадку не підлягають застосуванню і не поширюються на вищезазначені правовідносини.

Згідно до п.2, 4 ч.1 ст. 309 ЦПК України недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, та неправильне застосування норм матеріального права - є підставою для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або його зміни.

Виходячи з наведеного, судова колегія вважає за необхідним скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про визнання правочину недійсним, та в позові ОСОБА_5 до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором позики відмовити.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 303, п.2 ч.1 ст.307, п. 2, 4 ч.1 ст. 309, 313, 316, 317, 319 ЦПК України, судова колегія

Апеляційну скаргу ОСОБА_4 - задовольнити .

рішення Київського районного суду м. Харкова від 23 січня 2012 року скасувати.

Позов ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про визнання правочину недійсним задовольнити.

Визнати недійсним договір позики від 08.11.2010 року, який укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_10 на суму 2944000 грн. (368000 доларів США).

В позові ОСОБА_5 до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором позики відмовити.

рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення, та може бути оскаржене у касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом 20 днів з дня набрання ним законної сили.