Справа № 22ц-0590/3387/12
Головуючий у 1 інстанції Цукурова В.П.
Категорія 21 Доповідач Лоленко А.В.
Апеляційний суд Донецької області
УХВАЛА
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
Апеляційний суд Донецької області в складі:
Головуючого судді Лоленко А.В.,
суддів: Ларіної Н.О., Биліни Т.І.
при секретарі Бакунець Я.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Донецьку апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ворошиловського районного суду м. Донецька від 13 лютого 2012 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання недійсним договору дарування квартири від 25.12.2004 року,-
ВСТАНОВИВ:
У вересні 2011 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання недійсним договору дарування квартири від 25.12.2004 року.
У вказаному позові позивач ОСОБА_1 вказав, що 25 грудня 2004 року між ним та його братом ОСОБА_4 був укладений договір дарування згідно з умовами якого він передав братові в дар 1/3 частку квартири АДРЕСА_1.
На справді не мав наміру дарувати братові свою частку в приватизованій квартирі. На той час у позивача були фінансові проблеми, у зв'язку із підприємницькою діяльністю і він заборгував значні грошові суми. Щоб уникнути накладення арешту на його частку в квартирі він вирішив за погодженням з братом оформити цю частку на нього шляхом укладення договору дарування. Вони домовились, що право власності за укладеним договором дарування брат не буде реєструвати за собою і після владнання позивачем проблем, вони розірвуть цей договір.
Про порушення його права позивач дізнався у 2008 р. коли йому стало відомо, що брат зареєстрував вказану частку квартири в БТІ.
Позивач просив суд поновити йому пропущений з поважних причин строк звернення до суду.
Визнати недійсним договір дарування 2/3 частки квартири АДРЕСА_1, посвідчений 25.12.2004 року приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу ОСОБА_5 за реєстром 16996.
Судом встановлено, що 25 грудня 2004 року було укладено договір дарування, за яким мати позивача ОСОБА_6 (на цей час померла) та позивач по справі ОСОБА_1 подарували брату позивача ОСОБА_4 (на цей час помер) 2/3 частини квартири АДРЕСА_1
23 лютого 2006 року ОСОБА_4 було зареєстровано право власності на 2/3 частини квартири за даним договором дарування, що підтверджується Витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно № НОМЕР_1 від 23.02.2006 року. (а.с. 6)
10 жовтня 2007 року помер обдарований за оспорюваним договором ОСОБА_4, про що в Книзі реєстрації смертей Відділу РАЦС Київського районного управління юстиції у м. Донецьку 12 жовтня 2007 року зроблено актовий запис № 1347. (а.с. 17)
Відповідно до Свідоцтв про право на спадщину за законом від 14 квітня 2008 року спадкоємцями померлого ОСОБА_4 є відповідачі по справі - його дочка ОСОБА_2 та його дружина ОСОБА_3 (а.с. 7,8).
Рішенням Ворошиловського районного суду м. Донецька від 24 лютого 2011 року встановлено порядок спільного користування квартирою АДРЕСА_1 між її власниками: відповідачами по справі ОСОБА_2, ОСОБА_3 та сестрою відповідача ОСОБА_6, якій належить 1/3 частина квартири. (а.с. 50-53).
Рішенням Ворошиловського районного суду м. Донецька від 13 лютого 2012 року у задоволені позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання недійсним договору дарування квартири від 25.12.2004 року відмовлено повністю.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення і ухвалити нове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги в повному обсязі.
Суд вважає можливим справу розглянути у відсутності ОСОБА_2, яка належним чином повідомлена про розгляд справи в суді.
Заслухавши доповідача, пояснення ОСОБА_1 та його представників- ОСОБА_6 та ОСОБА_8, які просили апеляційну скаргу задовольнити та рішення Ворошиловського районного суду м. Донецька від 13 лютого 2012 року скасувати, пояснення ОСОБА_3, яка просила апеляційну скаргу відхилити, а рішення залишити без змін, дослідивши матеріали справи, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає за таких підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 14 ЦК України, цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства.
Згідно ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.
Відповідно до статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до ч. 1, 4 ст. 60 Цивільного процесуального Кодексу України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Так, позивач не надав жодного належного та допустимого доказу на підтвердження недодержання сторонами договору вимог, передбаченими ст. 203 ЦК України, та наявності обставин, які зумовлюють визнання правочину недійсним.
На підставі наведеного суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про те, що позивач не довів належним чином ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог, а тому обгрунтовано відмовив в позові про визнання договору дарування недійсним.
Суд помилково послався на п. 5 ч. 2 ст. 258 ЦПК України, якою передбачений строк позовної давності в один рік, який застосовується до вимог про розірвання договору дарування.
В даному випадку на спори про визнання договору дарування недійсним розповсюджується загальний строк позовної давності в три роки, що передбачено ст. 257 ЦК України. Але цей строк позивачем теж пропущений, оскільки зареєстрована квартира в БТІ була ще в 2006 році, а помер обдарований 10 жовтня 2007 року, а позивач не надав доказів, що він дізнався про те, що його право порушено лише в 2008 році.
Відповідно до ч. 3, 4 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Відповідно до ч. 5 ст. 267 ЦК України, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Однак суд першої інстанції правильно прийшов до висновку про те, що причини пропуску позовної давності е неповажними та поновленню не підлягають.
Суд першої інстанції розглянув позов ОСОБА_1 в межах його вимог (а.с. 3).
Керуючись ст.ст. 303, 308, 313- 315 ЦПК України, апеляційний суд,
УХВАЛИВ:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити.
Рішення Ворошиловського районного суду м. Донецька від 13 лютого 2012 року залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили ухвалою апеляційного суду.