22ц/0591/326/2012(м) Про визнання недійсними наказу про приватизацію квартири та свідоцтва про право власності на квартиру - 15.03.2012 Прийняття

розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Маріуполі апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 8 грудня 2011 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, Управління міського майна Маріупольської міської ради, ОСОБА_2 про визнання недійсним наказу про приватизацію квартири, визнання недійсним свідоцтва про право власності на квартиру, визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири та договору дарування, визнання права користування житловим приміщенням, витребування квартири,

У грудні 2010 року ОСОБА_3 звернувся до суду з даним позовом.

Зазначав, що в 1973 році квартира АДРЕСА_1 була надана його батькам - ОСОБА_5 і ОСОБА_6 В подальшому в квартирі стали проживати їх діти - позивач та його брат ОСОБА_7,1980 року народження. В 1984 році ОСОБА_5 помер. У серпні 2008 року ОСОБА_4 запропонував ОСОБА_6 провести обмін цієї квартири на будинок по АДРЕСА_3 для матері та брата, та на квартиру-гостинку - для позивача. У жовтні 2008 року позивач переселився в квартиру АДРЕСА_2, а ОСОБА_6 і ОСОБА_7 стали проживати у будинку по вул. АДРЕСА_3. ІНФОРМАЦІЯ_2 мати та брат загинули під час пожежі у будинку. Після цього ОСОБА_4 відмовився оформляти обмін житла. При цьому, йому стало відомо, що він був знятий з реєстрації у квартирі АДРЕСА_1, квартира була приватизована на ім'я матері, продана ОСОБА_4, а потім він подарував її ОСОБА_2 Оскільки діями ОСОБА_4 порушені його житлові права, просив визнати недійсним наказ про приватизацію квартири, свідоцтво про право власності на квартиру, договір купівлі-продажу та дарування квартири, визнати за ним право користування житловим приміщенням, витребувати квартиру у ОСОБА_2

рішенням Жовтневого районного суду м.Маріуполя від 8 грудня 2011 року позовні вимоги ОСОБА_3 задоволені.

Визнано недійсними:

- наказ № 43518/н від 3 вересня 2008 року Управління міського майна Маріупольської міської ради про приватизацію квартири АДРЕСА_1,

- свідоцтво про право власності на житло на квартиру АДРЕСА_1, видане Управлінням міського майна на ім'я ОСОБА_6 3 вересня 2008 року,

- договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 15 вересня 2008 року, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом ОСОБА_8 (реєстр № 5246).

Визнано за ОСОБА_3 право користування квартирою АДРЕСА_1.

Витребувано квартиру АДРЕСА_1 у ОСОБА_2, заборонивши передавати квартиру у заставу та здійснювати будь-які дії спрямовані на відчуження вказаної квартири.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати рішення суду та прийняти нове - про відмову ОСОБА_3 у позові, посилаючись на неповне з'ясування судом обставин справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального і процесуального права.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_2 та її представника ОСОБА_9, які доводи скарги підтримали, заперечення позивача ОСОБА_3 та його представника ОСОБА_10, думку представника Управління міського майна Катан І.М., яка з рішенням суду не погодилася, перевіривши законність і обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що скарга підлягає задоволенню, а рішення суду - скасуванню, з відмовою ОСОБА_3 у позові, з таких підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Судом встановлено, що на підставі ордеру № 4734, виданого виконавчим комітетом Жданівської міської ради від 5 вересня 1973 року, ОСОБА_6 надана двокімнатна квартира АДРЕСА_1 на сім'ю, що складається з трьох осіб - чоловіка ОСОБА_5 та сина ОСОБА_3.(а.с.11).

Відповідно до особового рахунку № 1637 у квартирі були зареєстровані: з 01.11.1973 року по 03.10.2008 року наймач ОСОБА_6, з 01.11.1973 року по 05.06.1984 року її чоловік ОСОБА_5, з 04.06.1993 року по 02.09.2008 року - син ОСОБА_3, з 04.04.1980 року по 29.08.2008 року - син ОСОБА_7 (а.с.12).

Згідно свідоцтва про смерть ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.10).

01.08.2008 року позивач ОСОБА_3 знятий з реєстраційного обліку за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.117-118).

Згідно наказу № 43518/н від 3 вересня 2008 року та свідоцтва про право власності на житло, виданих Управлінням міського майна, власницею квартири АДРЕСА_1 визнана ОСОБА_6 (а.с.16-17).

15 вересня 2008 року ОСОБА_6 продала, а ОСОБА_4 купив квартиру АДРЕСА_1 (а.с.18).

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_6 та ОСОБА_7 померли (а.с.8-9).

9 жовтня 2008 року ОСОБА_4 подарував квартиру ОСОБА_2 (а.с.19).

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив з того, що проживаючи в спірній квартирі, позивач був позбавлений можливості приймати участь у її приватизації, що він не мав бажання зніматися з реєстрації в квартирі та наміру звільняти її, що при укладенні договору купівлі-продажу квартири його матір - ОСОБА_6, була введена в оману ОСОБА_4 та помилялася щодо обставин, які дійсно мають місце.

З висновками суду погодитися не можна, оскільки вони не відповідають обставинам справи, нормам матеріального і процесуального права.

Згідно ст. ст. 1, 5 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" від 19 червня 1992 року право на приватизацію квартир (будинків) державного фонду одержують громадяни України, які проживають у цих квартирах. До членів родини наймача належать тільки громадяни, що постійно проживають у квартирі разом з наймачем або за якими зберігається право на житло.

Відповідно до статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд. Передача займаних квартир (будинків) здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають в даній квартирі (будинку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов'язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку).

Передача квартир (будинків) у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина.

Згідно з частиною 5 статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», передача квартир (будинків) у власність громадян з доплатою, безоплатно чи з компенсацією відповідно до статті 5 цього Закону оформляється свідоцтвом про право власності на квартиру (будинок), яке реєструється в органах приватизації і не потребує нотаріального посвідчення.

Виходячи з рішення, суд дійшов висновку, що ОСОБА_3 проживав у спірній квартирі до жовтня 2008 року, мав право на приватизацію квартири і був позбавлений можливості приймати участь у її приватизації у серпні 2008 року.

Відповідно до ч.4 ст. 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частинами 3,4 ст. 212 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Результати оцінки доказів суд відображає у рішенні, у якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Між тим, позивач не надав будь-яких доказів того, що він постійно проживав з наймачем у квартирі на час приватизації квартири, а тому мав право приймати участь у приватизації.

Посилання в рішенні суду на пояснення свідка ОСОБА_12, який нібито підтвердив факт проживання ОСОБА_3 в квартирі, колегія суддів оцінює критично, оскільки свідок є дядьком позивача, за його ініціативою ОСОБА_3 звернувся до суду і він є зацікавленою у справі особою.

Проте, зі справи вбачається, що 1 серпня 2008 року ОСОБА_3 звернувся до начальника ЖЕК-5 та Жовтневого РВ Маріупольського МУ УМВС України Донецької області з заявою про виписку його (зняття з реєстрації) з квартири АДРЕСА_1 з вибуттям на нове місце проживання по АДРЕСА_4 (а.с.48,117,165).

В судовому засіданні апеляційного суду ОСОБА_3 не заперечував того, що він звертався у ЖЕК з приводу виписки з квартири і підписи на документах про зняття з реєстраційного обліку він вчиняв самостійно.

Будь-яких доказів про вплив на нього зовні при вчиненні цих дій або вчинення підписів на документах фактично не ним, ОСОБА_3 ні суду першої інстанції, ні апеляційному суду не надав.

Більш того, ОСОБА_3 пояснив апеляційному суду, що за життя його матір ОСОБА_6 хотіла провести обмін квартири, щоб він отримав своє житло, а вона із сином ОСОБА_13 жили окремо, оскільки відносини між братами не склалися. Для вирішення цього питання вона звернулася до ОСОБА_4, який був родичем її колишнього співмешканця і ОСОБА_4 погодився їм допомогти.

3 вересня 2008 року ОСОБА_6 подала до Управління державного майна заяву про оформлення передачі у приватну власність квартири по АДРЕСА_1 та надала довідку про склад сім'ї з місця проживання, в якій зазначено, що в квартирі зареєстрована тільки ОСОБА_6 (а.с.14-15).

Дане прохання заявника було задоволено, квартира АДРЕСА_1 передана у приватну власність ОСОБА_6 та видано свідоцтво про право власності № 43518\н (а.с.13.17).

Отже, дослідивши представлені докази, колегія суддів дійшла висновку, що при здійсненні приватизації квартири АДРЕСА_1 були дотримані вимоги закону і ОСОБА_6 набула права власності на житло в установленому порядку. Права та законні інтереси позивача порушені не були.

За таких обставин, висновок суду першої інстанції про те, що позивач був позбавлений можливості приймати участь у приватизації, оскільки був знятий з реєстрації у спірній квартирі та виселений з неї в результаті омани з боку ОСОБА_4 не ґрунтується на матеріалах справи та нічим не підтверджений.

15 вересня 2008 року ОСОБА_6, на підставі нотаріально посвідченого договору, продала квартиру ОСОБА_4, а у жовтні 2008 року знялася з реєстрації у спірній квартирі та переселилася до будинку АДРЕСА_3.

Згідно з п.2 договору купівлі-продажу, продаж квартири вчинено ОСОБА_6 за домовленістю сторін за 5 985 грн., які покупець - ОСОБА_4, сплатив продавцю до підписання цього договору готівкою, повністю (а.с.18).

Колегія суддів вважає, що укладаючи договір купівлі - продажу квартири АДРЕСА_1, ОСОБА_6 була власницею предмету цього договору і тому, мала право розпоряджатися квартирою на свій погляд.

Обґрунтовуючи висновки про задоволення позову ОСОБА_3 та визнаючи цей договір купівлі-продажу недійсним, суд першої інстанції послався на те, що ОСОБА_6 помилялася щодо обставин, які мають істотне значення, оскільки вона вважала, що замість квартири отримає житло для синів, і, крім того, ОСОБА_4 навмисно ввів матір позивача в оману щодо обставин, які мають істотне значення.

З цими доводами погодитися не можна.

Згідно ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно з ч. 3 ст. 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ст. 216 ЦК України у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину.

Згідно ст. 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Згідно ч.1 ст. 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу) такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

У відповідності з роз'ясненнями, викладеним в п.19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 (v0009700-09) «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» обставини, щодо яких помилилася сторона правочину мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Зі справи вбачається, що оспорюваний договір купівлі-продажу, укладений між ОСОБА_6 і ОСОБА_4 відповідає закону за його змістом та формою, оскільки його укладено в письмовій формі, він підписаний ОСОБА_6 та нотаріально посвідчений, після укладення договору продавець звільнила квартиру, знялася з реєстрації та поселилася до іншого жилого приміщення, тобто волевиявлення власника житла відповідало її діям.

Згідно з довідкою Голови КСН «Речной» від 27 березня 2009 року, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 проживали по АДРЕСА_3 без реєстрації з жовтня 2008 року до ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с.20).

Посилання ОСОБА_3 на помилку матері та введення її в оману ОСОБА_4 не є підставою для визнання договору недійсним, оскільки суб'єктивне відношення ОСОБА_6 до договору не могло бути відомо позивачу, об'єктивних доказів на підтвердження позову ОСОБА_3 не надано, а за життя ОСОБА_6 договір купівлі-продажу не оспорювала.

Як вбачається з матеріалів про відмову у порушенні кримінальної справи за заявою ОСОБА_3 про притягнення до кримінальної відповідальності ОСОБА_4 та постанови від 30 червня 2010 року, встановити психологічний або фізичний вплив на сторони договору купівлі-продажу при укладенні договору немає можливості. Склад злочину в діях ОСОБА_4 відсутній (а.с.69, матеріал 2689\09).

Посилання в рішенні суду на те, що постанова про відмову у порушенні кримінальної справи є безспірним доказом того, що ОСОБА_3 не мав наміру зніматися з реєстрації та звільняти квартиру не відповідає фактичним обставинам справи та висновкам органів досудового слідства.

Таким чином, дані обставини вказують на те, що приватизація спірної квартири проведена у відповідності до вимог закону; волевиявлення власника квартири на вчинення правочину з метою відчуження свого майна на користь іншої особи було вільним; підстави для визнання договору купівлі - продажу квартири, укладеного 15 вересня 2008 року між ОСОБА_14 і ОСОБА_4, такими, що не відповідають вимогам статті 229, 230 ЦК України, відсутні, а тому, рішення суду першої інстанції про визнання договору купівлі-продажу недійсним є незаконним.

Відсутні і підстави для визнання недійсним договору дарування квартири, укладеного між ОСОБА_4 і ОСОБА_2, визнання за ОСОБА_3 права користування квартирою та витребування квартири у ОСОБА_2

При цьому колегія суддів виходить з того, що ОСОБА_4 придбав квартиру на законних підставах, права ОСОБА_3 порушені не були, як власник житла ОСОБА_4 мав право розпорядитися квартирою на власний розсуд, договір дарування відповідає вимогам цивільного законодавства.

Визнання за ОСОБА_3 права користування спірною квартирою, без згоди її власника - ОСОБА_2, суперечить нормам матеріального права та встановленим обставинам справи, оскільки ОСОБА_3 знявся з реєстрації в квартирі, звільнив її і законних підстав для вселення в квартиру немає.

Суд першої інстанції помилково дійшов до висновку, що позивач може звертатися до суду за захистом своїх прав шляхом визнання договору дарування недійсним, оскільки він не був власником спірного нерухомого майна.

Пунктом 5 постанови № 9 Пленуму Верховного Суду України (v0009700-09) передбачено, що відповідно до ст. 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Відповідно до змісту ч. 3 ст. 215 ЦК та роз'яснень, які надав Пленум Верховного Суду України в п. 10 постанови від 6 листопада 2009 р. N 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) , вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину.

Норма ч. 1 ст. 216 зазначеного Кодексу не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, - з підстав, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК.

Зважаючи на те, що ОСОБА_3 не був власником квартири АДРЕСА_1, підстав для визнання договору дарування недійсним немає. Доказів того, що ОСОБА_2 є недобросовісним набувачем ні суду першої інстанції ні апеляційному суду не надано, а тому, апеляційний суд вважає необґрунтованим висновок суду першої інстанції про задоволення позову ОСОБА_3 та витребування квартири у ОСОБА_2

Посилання позивача на те, що між ОСОБА_4 і ОСОБА_2 фактично укладено договір купівлі-продажу спірної квартири до уваги колегією суддів не приймаються, оскільки не встановлено передбачених законом підстав, які б свідчили про порушення прав позивача.

Ураховуючи викладене, на підставі статей 203, 215, 229, 230 ЦК України, статті 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду", Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , апеляційний суд дійшов висновку, що рішення Жовтневого районного суду м.Маріуполя про задоволення позовних вимог ОСОБА_3 та визнання недійсним наказу про приватизацію квартири, визнання недійсним свідоцтва про право власності на квартиру, визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири та договору дарування, визнання права користування житловим приміщенням, витребування квартири підлягає скасуванню, з ухваленням рішення про відмову у задоволенні цих вимог.

Керуючись п.2 ч.1 ст. 307, ст. 309 ЦПК України, колегія суддів,

апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 8 грудня 2011 року скасувати.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_4, Управління міського майна Маріупольської міської ради, ОСОБА_2 про визнання недійсним наказу про приватизацію квартири, визнання недійсним свідоцтва про право власності на квартиру, визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, визнання права користування житловим приміщенням, витребування квартири - відмовити.