5-219кс15 Про таємне викрадення чужого майна, скоєне за попередньою змовою групою осіб - Текст документа

розглянувши на спільному засіданні всіх судових палат справу за заявою захисника Токарева Г.В. про перегляд судових рішень щодо ОСОБА_2 з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом,

Вироком Староміського районного суду м. Вінниці від 6 травня 2009 року ОСОБА_2, ДАТА_1, раніше неодноразово судимого, останній раз засудженого 31 березня 2004 року за частиною першою статті 14, частиною третьою статті 185 Кримінального кодексу України (далі-КК) до покарання у виді позбавлення волі на строк чотири роки, звільненого по відбуттю строку покарання 31 жовтня 2007 року, засуджено за:

- частиною третьою статті 185 КК до позбавлення волі на строк п'ять років;

- частиною четвертою статті 185 КК до позбавлення волі на строк п'ять років шість місяців;

- частиною п'ятою статті 185 КК до позбавлення волі на строк одинадцять років з конфіскацією всього майна;

- частиною п'ятою статті 186 КК до позбавлення волі на строк десять років з конфіскацією всього майна;

- частиною третьою статті 187 КК до позбавлення волі на строк вісім років з конфіскацію всього майна.

На підставі статті 70 КК за сукупністю злочинів ОСОБА_2 остаточно визначено покарання у виді позбавлення волі на строк одинадцять років шість місяців з конфіскацією всього майна.

Цим же вироком засуджено ОСОБА_3 та ОСОБА_4.

ОСОБА_2 визнано винним у тому, що він 29 березня 2008 року, приблизно опівдні, разом з ОСОБА_4 повторно, умисно, з корисливих мотивів, за попередньою змовою групою осіб вчинили грабіж у АДРЕСА_1 відкрито заволодівши коштами ОСОБА_5 та ОСОБА_6 в особливо великих розмірах на загальну суму 358021,30 грн.

27 квітня 2008 року, приблизно об 11 год. 30 хв., ОСОБА_2 разом з ОСОБА_4, знаходячись у АДРЕСА_2 та умисно, з корисливих мотивів, за попередньою змовою групою осіб, вчинили розбійний напад на ОСОБА_7 з метою заволодіння чужим майном, поєднаний з погрозою застосування насильства, небезпечного для життя чи здоров'я особи, яка зазнала нападу, завдавши йому майнової шкоди на суму 1150 грн.

26 травня 2008 року, приблизно о 14 год., ОСОБА_2 та ОСОБА_4, з метою вчинення крадіжки, повторно, умисно, з корисливих мотивів, за попередньою змовою групою осіб, як особи, що раніше вчинили розбій, таємно проникли до АДРЕСА_3, де викрали майно потерпілого ОСОБА_8 на загальну суму 9725 грн., а після того, як заволоділи майном і намагалися покинути будинок, були викриті неповнолітнім сином господаря будинку ОСОБА_9 Продовжуючи вчиняти злочинні дії, ОСОБА_2 та ОСОБА_4, напали на неповнолітнього і з метою заволодіння майном, приставили до його голови пістолет, висловлюючи погрози щодо застосування насильства, небезпечного для життя і здоров'я потерпілого, почали розпитувати, де в будинку знаходяться гроші, а коли той відповів, що не знає, зникли з місця події.

15 червня 2008 року, приблизно о 13 год., ОСОБА_2 та ОСОБА_4, перебуваючи в АДРЕСА_4 та умисно, з корисливих мотивів, за попередньою змовою групою осіб, як особи, що раніше вчиняли розбій, вчинили розбійний напад на ОСОБА_10 з метою заволодіння чужим майном, поєднаний з погрозою застосування насильства, небезпечного для життя чи здоров'я особи, яка зазнала нападу, завдавши йому майнової шкоди на суму 5510 грн.

Крім того, у період з 6 січня по 7 липня 2008 року ОСОБА_2 на території Київської області вчинив ряд тяжких та особливо тяжких злочинів проти власності громадян. Так, ОСОБА_2 сам, а також із засудженими ОСОБА_3 та ОСОБА_4, вчинив 14 епізодів крадіжки чужого майна, повторно, умисно, з корисливих мотивів, у тому числі діючи у складі організованої групи, завдавши потерпілим значної майнової шкоди у великих та особливо великих розмірах.

Апеляційний суд Вінницької області ухвалою від 16 липня 2009 року вирок Староміського районного суду м. Вінниці від 6 травня 2009 року залишив без змін.

Постановою судді Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 26 лютого 2010 року засудженому ОСОБА_2 відмовлено у витребуванні кримінальної справи щодо нього для перевірки у касаційному порядку.

5 лютого 2015 року Європейський суд з прав людини (далі - Суд) постановив рішення у справі "ОСОБА_2 проти України", яке набуло статусу остаточного 5 травня 2015 року, в якому констатував порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (995_004) (далі - Конвенція), а саме:

- статті 3, яке полягає в тому, що впродовж перебування під вартою заявнику завдано тілесні ушкодження, походження яких так і не було пояснено, а органи державної влади не виконали свого зобов'язання провести ефективне та незалежне розслідування численних скарг заявника про жорстоке поводження з боку правоохоронних органів.

Суд зауважив, що ОСОБА_2 неодноразово скаржився національним органам влади на жорстоке поводження з ним. Розслідування з цього приводу на національному рівні в основному полягало у наданні пояснень причетними працівниками міліції, хоча за жодних умов не вважалося за необхідне допитати самого заявника. Слідчі органи також не призначали проведення судово-медичних експертиз заявника для перевірки його тверджень. Так розслідування за скаргами заявника спрямовувалися радше на виправдання підозрюваних працівників міліції, ніж на встановлення об'єктивних обставин, за яких заявник отримав тілесні ушкодження. Суд дійшов висновку, що небажання органів влади забезпечити проведення оперативного та ретельного розслідування скарг підозрюваного у вчиненні кримінальних злочинів на жорстоке поводження вказує на те, що було порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції;

- пункту 1 і підпункту "с" пункту 3 статті 6 щодо права на юридичну допомогу та права не свідчити проти себе. В мотивувальній частині рішення Суд зазначив, що тримання заявника під вартою з 16 по 25 липня 2008 року було задокументовано як стягнення за адміністративне правопорушення у вигляді непокори законним розпорядженням та вимогам працівників міліції. Проте упродовж зазначеного періоду він майже щодня давав визнавальні показання щодо вчинення розбійних нападів та крадіжок, а також неодноразово підписував відмову від правової допомоги. Висновки Суду щодо скарг заявника за статтею 3 Конвенції вказують на те, що його визнавальні показання та відмова від правової допомоги не були добровільними і щирими.

Суд першої інстанції був зобов'язаний переконливо встановити, чи були визнавальні показання та відмови заявника від правової допомоги добровільними, однак для цього не було докладено жодних зусиль.

За таких обставин Суд вважає, що права заявника не свідчити проти себе та на правову допомогу було обмежено під час досудового слідства і це обмеження не було виправлено під час судового розгляду.

Також Суд присудив відшкодувати заявнику 12 000 євро моральної шкоди та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватися.

У заяві захисник Токарев Г.В. порушує питання про перегляд постановлених щодо ОСОБА_2 судових рішень на підставі пункту 4 частини першої статті 445 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК (4651-17) ) у зв'язку із встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом.

На обгрунтування підстав для перегляду судових рішень Верховним Судом України захисник у заяві посилається на рішення Суду у справі "ОСОБА_2 проти України" від 5 лютого 2015 року (заява № 29644/10).

За змістом заяви, захисник Токарев Г.В., вказуючи на порушення Конвенції, констатовані у наведеному вище рішенні, просить скасувати постановлені щодо ОСОБА_2 судові рішення, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення засудженого ОСОБА_2 та захисника Токарева Г.В., які просили заяву задовольнити, судові рішення у справі скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, потерпілої ОСОБА_1, яка не заперечувала щодо задоволення заяви, прокурора, який висловив аналогічне прохання, дослідивши матеріали справи та матеріали, додані до заяви, обговоривши доводи заяви, Верховний Суд України дійшов таких висновків.

Україна взяла на себе зобов'язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (995_004) (стаття 1 Конвенції).

Встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом, відповідно до пункту 4 частини першої статті 445 КПК, є підставою для перегляду судових рішень Верховним Судом України, що набрали законної сили.

5 лютого 2015 року Суд постановив рішення у справі "ОСОБА_2 проти України", яке набуло статусу остаточного 5 травня 2015 року.

Цим рішенням констатовано порушення статті 3 Конвенції, а саме визнано, що заявник неодноразово, починаючи з вересня 2008 року, подавав скарги на жорстоке поводження в місцеві органи влади, проте владою не було проведено ефективного розслідування за його скаргами на жорстоке поводження.

Також із матеріалів справи вбачається, що 16 липня 2008 року ОСОБА_2 було затримано, однак утримання його під вартою з 16 по 25 липня 2008 року було оформлено як покарання за адміністративне правопорушення.

Визнаючи порушення пункту 1 і підпункту "с" пункту 3 статті 6 Конвенції, Суд зазначив, що протягом періоду з 16 по 25 липня 2008 року заявник фактично вважався підозрюваним у кримінальній справі. Майже кожен день протягом цього періоду він давав численні показання щодо грабежів і крадіжок, а також підписав низку відмов від правової допомоги, а тому Суд вважає, що адміністративне затримання заявника насправді становило частину його утримання під вартою як підозрюваного у скоєнні кримінального правопорушення, і оскільки Суд зауважив за скаргою заявника за статтею 3 Конвенції зробив висновок, що зізнання заявника в період, коли він не був юридично представленим, не можуть розглядатися як відповідальні і добровільні, а тому вважає очевидним, що право заявника не свідчити проти себе і право на правову допомогу були незаконно обмежені під час досудового слідства, і це порушення не було виправлено в ході судового розгляду.

Висновки, викладені у рішенні Суду, повністю збігаються з відповідними положеннями законодавства України.

Статтею 22 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (далі - КПК 1960 (1001-05) року), чинного на час провадження у даній справі, передбачено, що органам дізнання та досудового розслідування заборонено домагатися показань обвинуваченого шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів.

За змістом статей 43 і 431 КПК 1960 року, підозрюваний та обвинувачений мають право, зокрема: давати показання з пред'явленого обвинувачення або відмовитися давати показання і відповідати на запитання; мати захисника і побачення з ним до першого допиту; подавати скарги на дії і рішення особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді та суду.

Зазначені норми процесуального закону зобов'язують органи дізнання та (або) досудового слідства провадити свою діяльність із дотриманням прав підозрюваного чи обвинуваченого.

Наведені висновки Суду дають підстави вважати вирок щодо ОСОБА_2 незаконним і необґрунтованим внаслідок істотного порушення кримінального процесуального закону. Суди апеляційної та касаційної інстанцій зазначені порушення не усунули.

За змістом статті 46 Конвенції, держава Україна зобов'язана виконувати остаточні рішення Суду в будь-якій справі, у якій вона є стороною.

Відносини, що виникають у зв'язку з обов'язком держави виконати рішення Суду проти України, регулює Закон України від 23 лютого 2006 року "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (3477-15) (далі-Закон).

Згідно зі статтею 1 цього Закону виконання рішення Суду передбачає: а) виплату Стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру. Додатковими заходами індивідуального характеру, відповідно до статті 10 Закону, є відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який Стягувач мав до порушення Конвенції, що здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі.

Комітет міністрів Ради Європи у Рекомендації від 19 січня 2000 року № R (2000) 2 "Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини" зазначив, що повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, визнається адекватним способом поновлення прав і пропонується застосовувати, особливо: коли потерпіла сторона і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше ніж через повторний розгляд або поновлення провадження, та коли рішення Європейського суду спонукає до висновку, що оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції по суті або в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи недоліки, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.

У пункті 118 рішення у справі "ОСОБА_2 проти України" Суд зазначив, що якщо особу, як у цій справі, було засуджено судом у розгляді, що не відповідає вимогам Конвенції про справедливість, повторний розгляд справи, відновлення або перегляд справи являють собою, у відповідних випадках, належний спосіб усунення порушення.

Відповідно до положень частини третьої статті 455 КПК за наявності підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 445 КПК, Верховний Суд України має право, у тому числі, скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково та направити справу на новий розгляд до суду, який ухвалив оскаржуване судове рішення.

Враховуючи зміст рішення Європейського суду з прав людини у справі "ОСОБА_2 проти України" від 5 лютого 2015 року, констатовані ним порушення Конвенції, Верховний Суд України дійшов висновку, що обов'язок держави стосовно застосування додаткових заходів індивідуального характеру для відновлення попереднього юридичного стану ОСОБА_2 можливе шляхом скасування постановлених щодо нього судових рішень з направленням справи до компетентного суду.

Керуючись статтями 453, 454, 455 Кримінального процесуального кодексу України, Верховний Суд України,

заяву захисника Токарева Г.В. задовольнити.

Вирок Староміського районного суду м. Вінниці від 6 травня 2009 року, ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 16 липня 2009 року та постанову судді Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 26 лютого 2010 року щодо ОСОБА_2 скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.