Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України

з розгляду цивільних і кримінальних справ в складі:

головуючого Луспеника Д.Д.,

суддів: Гулька Б.І., Хопти С.Ф.,

Червинської М.Є., Черненко В.А.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до Глибокопотіцької сільської ради Тячівського району Закарпатської області про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 5 серпня 2011 року та ухвалу апеляційного суду Закарпатської області від 27 січня 2012 року,

У січні 2011 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що з 1 червня 2006 року працював у відповідача на посаді касира. Розпорядженням сільського голови від 6 грудня 2010 року № 105 його було звільнено з роботи на підставі пунктів 3, 4 ст. 40 КЗпП України за систематичне невиконання без поважних причин своїх трудових обов'язків і за прогул. Вважаючи своє звільнення незаконним, ОСОБА_3 просив суд поновити його на роботі та стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Рішенням Тячівського районного суду Закарпатської області від 5 серпня 2011 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 27 січня 2012 року, у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального й процесуального права, та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_3, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що позивач був звільнений з роботи з дотриманням вимог трудового законодавства.

Проте погодитись із таким висновком суду не можна, оскільки суд дійшов його з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Судом першої інстанції установлено, що з 1 червня 2006 року ОСОБА_3 працював у Глибокопотіцькій сільській раді Тячівського району Закарпатської області на посаді касира.

6 вересня 2010 року був складений акт про те, що позивач на вимогу головного бухгалтера сільської ради відмовився передати касові книги та прибуткові ордери спеціалісту 1 категорії сільської ради ОСОБА_4 Розпорядженням сільського голови від 29 вересня № 79 ОСОБА_3 оголошено догану за невиконання розпорядження сільського голови ОСОБА_5 від 31 серпня 2010 року щодо передачі прибуткових касових ордерів та касової книги. Згідно з актом від 14 жовтня 2010 року, складеним працівниками сільської ради, ОСОБА_3 був відсутній на роботі 14 жовтня 2010 року без поважних причин, а відповідно до акта від 15 жовтня 2010 року на прохання голови сільської ради позивач зазначив причиною своєї відсутності на роботі 14 жовтня 2010 року те, що був у м. Тячів. В акті від 23 листопада 2010 року вказано, що протягом робочого дня ОСОБА_3 був відсутній на робочому місці, а актом від 24 листопада 2010 року стверджується, що останній відмовився надати пояснення своєї відсутності на роботі 23 листопада 2010 року. Розпорядженням голови сільської ради від 23 листопада № 98 касиру сільської ради ОСОБА_3 оголошено догану за неналежне виконання без поважних причин своїх трудових обов'язків. 4 травня 2011 року на засіданні профорганізації Глибокопотіцької сільської ради Тячівського району Закарпатської області надано згоду на звільнення з роботи ОСОБА_3 Розпорядженням сільського голови від 6 грудня 2010 року № 105 позивача звільнено з роботи на підставі пп. 3, 4 ст. 40 КЗпП України за систематичне невиконання без поважних причин своїх трудових обов'язків і за прогул.

Зазначеним вимогам судові рішення не відповідають.

Згідно з ч. 1 і ч. 7 ст. 43 КЗпП України розірвання трудового договору з підстав, передбачених п. 3 ст. 40 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник.

При цьому право на звернення до виборного органу первинної профспілкової організації для отримання згоди на розірвання трудового договору з працівником має лише власник або уповноважений ним орган. Однак суди на порушення вимог ст. ст. 214, 315 ЦПК України не перевірив чи було подання саме власника або уповноваженого ним органу до виборного органу первинної профспілкової організації, оскільки зазначене було підставою позову та апеляційної скраги.

З матеріалів справи вбачається, що в період з 1 вересня 2010 року до 28 вересня 2010 року ОСОБА_3 перебував у відпустці та знаходився на навчальній сесії в Ужгородському Національному університеті в м. Ужгороді про що є відповідне розпорядження сільського голови від 31 серпня 2010 року № 69 (а.с. 63).

Таким чином, складений 6 вересня 2010 року акт щодо відмови позивача передати касові книги та прибуткові ордери не відповідає фактичним обставинам і судом не з'ясовано, чи міг позивач, будучи відсутнім на роботі, виконати розпорядження про передачу книг.

Також у матеріалах справи відсутні докази того, що перед накладенням дисциплінарного стягнення 29 вересня 2010 року ОСОБА_3 пропонувалось надати пояснення з цього приводу та було ознайомлено останнього з розпорядженням сільського голови від 29 вересня № 79.

Суди на викладене уваги не звернули та в порушення ст. ст. 212- 214 ЦПК України не дали належної оцінки доказам, на які посилався позивач в обґрунтування своїх вимог.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 148 КЗпП України дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці.

Суди зазначене положення закону не врахували та не звернули уваги, що 6 грудня 2010 року відповідачем було накладено дисциплінарне стягнення за прогул, вчинений 14 жовтня 2010 року, тобто пізніше одного місяця.

Також, установивши, що розпорядженням сільського голови від 23 листопада 2010 року № 98 ОСОБА_3 оголошено догану за невиконання без поважних причин своїх трудових обов'язків, а саме невиконання плану надходження до бюджету земельного податку з дев'ять місяців 2010 року, суди не з'ясували чи входить це до його обов'язків, визначених трудовим договором або правилами внутрішнього розпорядку. Пленум Верховного Суду України в п. 23 постанови від 6 листопада 1992 року № 9 (v0009700-92) «Про практику розгляду судами трудових спорів» (зі змінами) роз'яснив, що за передбаченими п. 3 ст. 40 КЗпП підставами працівник може бути звільнений лише за проступок на роботі, вчинений після застосування до нього дисциплінарного або громадського стягнення за невиконання без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку.

У таких випадках враховуються ті заходи дисциплінарного стягнення, які встановлені чинним законодавством і не втратили юридичної сили за давністю або зняті достроково (ст. 151 КЗпП), і ті громадські стягнення, які застосовані до працівника за порушення трудової дисципліни у відповідності до положення або статуту, що визначає діяльність громадської організації, і з дня накладення яких до видання наказу про звільнення минулого не більше одного року.

Крім того, відповідно до ч. 3 ст. 33 Закону України «Про статус депутатів місцевих рад» депутат місцевої ради може бути звільнений з роботи з ініціативи власника або уповноваженого ним органу від займаної посади за умови письмового повідомлення не менш ніж за п'ятнадцять календарних днів відповідної ради. Виконання роботодавцем цієї вимоги закону судами не перевірено.

У порушення цих норм права, а також ст. ст. 212- 214 ЦПК України суди на зазначені положення закону уваги не звернули; не встановили фактичні обставини щодо систематичного невиконання позивачем своїх обов'язків і не дослідили його посадову інструкцію; не перевірили на відповідність закону кожен наказ про порушення ОСОБА_3 трудової дисципліни, що входить до системи й особливо останній щодо звільнення позивача; не визначилися з характером спірних правовідносин; доводів позивача належним чином не перевірили та дійшли передчасного висновку, що звільнення ОСОБА_3 було проведено законно.

За таких обставин ухвалені у справі судові рішення не можуть вважатись законними й обґрунтованими, тому відповідно до ст. 338 ЦПК України вони підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 5 серпня 2011 року та ухвалу апеляційного суду Закарпатської області від 27 січня 2012 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.