Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

головуючого - Веденяпіна О.А. (судді-доповідача), Маринчак Н.Є., Цвіркуна Ю.І.,

секретар судового засідання Корецький І.О.,

за участю: представника відповідача: Панасюк Ю.О.,

розглянувши у судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Голосіївському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві

на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2015 року

у справі № 826/7600/14

за позовом Публічного акціонерного товариства "Мостобуд"

до Державної податкової інспекції у Голосіївському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві

про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення,

Публічне акціонерне товариство "Мостобуд" (далі - Товариство) звернулось в суд із адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у Голосіївському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві (далі - Інспекція) про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 17 лютого 2014 року № 0001162203.

Постановою Окружного адміністративного суду від 08 вересня 2014 року у задоволенні позову відмовлено повністю.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2015 року, апеляційну скаргу Товариства задоволено: постанову Оружного адміністративного суду м. Києва від 03 вересня 2014 року скасовано, ухвалено нову постанову, якою адміністративний позов задоволено, визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення від 17 лютого 2014 року № 0001162203.

Не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції, відповідач подав касаційну скаргу, в якій просить його скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права.

Заперечення на касаційну скаргу не надходили, що не перешкоджає її розгляду по суті.

Переглянувши судові рішення в межах касаційної скарги, заслухавши представника відповідача, перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального та процесуального права, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про наявність підстав для задоволення касаційної скарги, виходячи з наступного.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідачем проведено позапланову виїзну документальну перевірку Товариства, за результатами якої складено акт від 30 січня 2014 року № 106/28-10-42-30/01386326, згідно з яким позивачем порушено вимоги пункту 286.2 статті 286, підпункту 288.5.1 пункту 288.5 статті 288 Податкового кодексу України (далі - ПК України (2755-17) ), пунктів 1.8, 2.1-2.3 Порядку визначення нормативної грошової оцінки земельних ділянок у м. Києві, затвердженого рішенням Київської міської ради, в результаті чого позивачем занижено податкові зобов'язання з орендної плати за земельні ділянки Голосіївської районної м. Києва на суму 11 708 326, 91 грн. та занижено податкові зобов'язання з орендної плати за земельну ділянку Дарницького району м. Києва на суму 327 643, 32 грн.

На підставі акта відповідач прийняв оскаржуване податкове повідомлення-рішення від 17 лютого 2014 року № 0001162203, яким збільшено суму грошового зобов'язання Товариства з орендної плати з юридичних осіб на суму 13 988 010, 00 грн. в тому числі 11 708 327, 00 грн. - основний платіж та 2 279 683, 00 грн. - штрафні (фінансові) санкції.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що між позивачем та Київською міською радою укладено договори оренди земельних ділянок від 05 лютого 2000 року, який зареєстрований Київським міським управлінням земельних ресурсів 13 червня 2000 року № 76-6-00005, від 23 вересня 2002 року, який зареєстрований Головним управлінням земельних ресурсів КМДА 12 листопада 2002 року № 79-6-00064, від 29 липня 2003 року, який зареєстрований Головним управлінням земельних ресурсів Київської міської державної адміністрації (далі - КМДА) 29 серпня 2003 року № 79-6-00138, від 30 липня 2007 року, який зареєстрований Головним управлінням земельних ресурсів КМДА 02 серпня 2007 року № 79-6-00526, від 25 квітня 2001 року, який зареєстрований Київським міським управлінням земельних ресурсів 29 травня 2001 року за № 90-6-00022, від 25 квітня 2001 року, який зареєстрований Київським міським управлінням земельних ресурсів 29 травня 2001 року за № 90-6-00021, від 25 квітня 2001 року, який зареєстрований Київським міським управлінням земельних ресурсів 29 травня 2001 року за № 90-6-00023.

Позивач, визначаючи до сплати розмір орендної плати за орендовані земельні ділянки виходив із розміру, що встановлений на підставі названих договорів.

Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції дійшов висновку, що податковим органом правомірно донараховано позивачу суму обов'язкового платежу з податку на землю, оскільки мінімальний розмір плати за землю визначений ПК України (2755-17) .

Задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції зазначив, що оскільки до договорів оренди земельних ділянок, що знаходяться у користуванні Товариств, не були внесені зміни щодо розміру орендної плати, про внесення таких змін не була направлена пропозиція щодо укладення додаткової угоди до договору оренди землі в частині зміни розміру орендної плати з відповідним направленням примірника додаткової угоди, то висновки податкового органу про заниження позивачем податкових зобов'язань з орендної плати за земельні ділянки є необґрунтованими та безпідставними, а оскаржуване податкове повідомлення-рішення протиправним.

Колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Відповідно до підпункту 9.1.10 пункту 9.1 статті 9 ПК України плата за землю належить до загальнодержавних податків і зборів, яка в силу вимог підпункту 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 цього ж Кодексу є податком і справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.

Пунктом 269.1 статті 269 ПК визначено, що платниками податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі. Останні ж, як визначає зміст підпункту 14.1.73 пункту 14.1 статті 14 цього Кодексу, це особи, яким, зокрема, на умовах оренди надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності. Отже, податковим кодексом визначено обов'язок й орендаря сплачувати земельний податок у формі орендної плати.

Орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності - обов'язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (підпункт 14.1.136. пункту 14.1 статті 14 ПК України). Подібне визначення міститься й у статті 21 Закону "Про оренду землі".

Справляння плати за землю, в тому числі й орендної плати, здійснюється відповідно до положень розділу ХIII ПК України (2755-17) .

Розмір та умови внесення орендної плати встановлюються у договорі оренди між орендодавцем (власником) і орендарем, а підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки (пункт 288.1 статті 288 ПК).

Підпунктом 288.5.1 пункту 288.5 статті 288 ПК України встановлено, що розмір орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу не може бути меншою: для земель сільськогосподарського призначення - розміру земельного податку, що встановлюється розділом ХIII ПК України (2755-17) ; для інших категорій земель - трикратного розміру земельного податку, що встановлюється цим розділом, та не може перевищувати, зокрема, для інших земельних ділянок, наданих в оренду, 12 % нормативної грошової оцінки (підпункт 288.5.2 зазначеного пункту).

Тобто, законодавець визначив нижню граничну межу річної суми платежу по орендній платі за земельні ділянки, незалежно від того, чи співпадає її розмір із визначеним у договорі.

Відповідно до підпункту 16.1.4 пункту 16.1 статті 16 ПК України платник податків зобов'язаний сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, установлених цим Кодексом та законами з питань митної справи.

Проаналізувавши наведені норми матеріального права, колегія суддів дійшла висновку, що з набранням чинності ПК України (2755-17) річний розмір орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, який підлягає перерахуванню до бюджету, має відповідати вимогам підпункту 288.5.1 пункту 288.5 статті 288 цього Кодексу та є підставою для перегляду встановленого розміру орендної плати.

При цьому, виходячи із принципу пріоритетності норм ПК України (2755-17) над нормами інших актів у разі їх суперечності, який закріплений у пункті 5.2 статті 5 ПК, до моменту внесення до такого договору відповідних змін розмір орендної плати в будь-якому разі не може бути меншим, ніж встановлений підпунктом 288.5.1 пункту 288.5 статті 288 ПК України.

Наведене застосування норм матеріального права ґрунтується на правовій позиції Верховного суду України, що висловлена у постанові від 2 грудня 2014 року (реєстраційний номер рішення в ЄДРСР 42010791).

Суд апеляційної інстанції та позивач під час розгляду справи посилалися на правову позицію Верховного Суду України, яка висловлена у постанові від 11 червня 2013 року (реєстраційний номер рішення в ЄДРСР 32532868), водночас у вказаному судовому рішенні суд, роблячи висновки, не застосовував норми ПК України (2755-17) ; з набранням чинності ПК України (2755-17) змінився порядок нарахування орендної плати.

Таким чином, колегія суддів приходь до висновку, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову, а рішення суду апеляційної інстанції є помилковим та підлягає скасуванню.

Підсумовуючи вищевикладене, суд касаційної інстанції дійшов до висновку, що судом апеляційної інстанції помилково скасовано рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог, яке прийнято на підставі повного та всебічного дослідження обставин справи з дотриманням вимог законодавства.

Відповідно до статті 226 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції та залишає в силі рішення суду першої інстанції, яке ухвалено відповідно до закону і скасоване або змінене помилково.

Зважаючи на викладене, постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню, а помилково скасована постанова суду першої інстанції - залишенню в силі.

Керуючись статтями 220, 221, 223, 226, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Голосіївському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві задовольнити.

Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2015 року скасувати та залишити в силі постанову Окружного адміністративного суду від 08 вересня 2014 року.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та на неї може бути подана заява про перегляд судових рішень Верховним Судом України з підстав та в порядку, що передбачені статтями 236- 239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.