СУДОВА ПАЛАТА У КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВАХ
ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
ВІЙСЬКОВА СУДОВА КОЛЕГІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
У Х В А Л А
07.10.2005
(Витяг)
Іванівський районний суд Одеської області вироком від
19 листопада 2003 р. засудив Ш. за ч. 1 ст. 185 КК ( 2341-14 ) (2341-14)
на
шість місяців позбавлення волі. До покарання за цим вироком суд
приєднав три роки два місяці чотири дні позбавлення волі,
невідбутих Ш. за попереднім вироком, і остаточно визначив йому до
відбування чотири роки вісім місяців чотири дні позбавлення волі.
Цей же суд постановою від 27 листопада 2003 р. вніс у вирок
зміни: визнав Ш. остаточно засудженим за правилами ст. 71 КК
( 2341-14 ) (2341-14)
до покарання, визначеного вироком від 19 листопада
2003 р.
При цьому як у вироку, так і в постанові суд зазначив, що
засуджений замість сплати штрафу має відбути чотири місяці 16 днів
позбавлення волі.
У апеляційному і касаційному порядках справа не розглядалася.
Ш. визнано винним в тому, що 11 листопада 2002 р. він таємно
викрав із подвір'я Ш.А. належні йому бідон і відро загальною
вартістю 182 грн.
У клопотанні прокурор Одеської області порушив питання про
зміну постановлених щодо Ш. судових рішень у зв'язку з
неправильним застосуванням кримінального закону. Зокрема,
прокурор, пославшись на те, що суд помилково перевів засудженому
покарання у виді штрафу на покарання у виді позбавлення волі,
просив визнати Ш. засудженим за сукупністю вироків на чотири роки
три місяці 18 днів позбавлення волі.
Ш. у своєму клопотанні також просив вирок змінити: виключити
з нього рішення про переведення покарання у виді штрафу на
покарання у виді позбавлення волі та зарахувати у строк покарання
час перебування під вартою за попереднім вироком.
Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені у
клопотаннях доводи, Судова палата у кримінальних справах та
Військова судова колегія Верховного Суду України дійшли висновку,
що клопотання засудженого підлягає задоволенню повністю, а
клопотання прокурора - частково з таких підстав.
Відповідно до вимог ст. 335 КПК ( 1003-05 ) (1003-05)
резолютивна
частина обвинувального вироку повинна бути викладена чітко і ясно,
щоб при його виконанні не виникало ніяких сумнівів щодо виду і
розміру покарання, призначеного судом.
Постановляючи вирок, суд не дотримався цих вимог, внаслідок
чого виникли труднощі в його виконанні.
Розглядаючи подання адміністрації слідчого ізолятора про
уточнення резолютивної частини вироку щодо розміру призначеного Ш.
покарання, суд постановою від 27 листопада 2003 р. у порядку,
передбаченому ст. 411 КПК ( 1003-05 ) (1003-05)
, вніс у вирок зміни:
приєднав до покарання, призначеного засудженому за вироком від
19 листопада 2003 р., замість трьох років двох місяців і чотирьох
днів позбавлення волі (про що йшлося в резолютивній частині
вироку) покарання у виді чотирьох років двох місяців і чотирьох
днів позбавлення волі, погіршивши таким чином становище
засудженого. При цьому виходячи із наведених у мотивувальній
частині вироку розрахунків суд у строк цього покарання замість
штрафу в розмірі 850 грн, який Ш. не сплатив за попереднім
вироком, зарахував чотири місяці 16 днів позбавлення волі.
Таке рішення суду не узгоджується з роз'ясненням, що
міститься в п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від
21 грудня 1990 р. N 11 ( v0011700-90 ) (v0011700-90)
"Про практику застосування
судами України процесуального законодавства при вирішенні питань,
пов'язаних із виконанням вироків" (зі змінами), відповідно до
якого в порядку, передбаченому ст. 411 КПК ( 1003-05 ) (1003-05)
, можуть
вирішуватися лише ті питання, які не стосуються суті вироку і не
тягнуть погіршення становища засудженого.
Не ґрунтується на вимогах закону і рішення про переведення
покарання у виді штрафу на покарання у виді позбавлення волі,
оскільки відповідно до ч. 3 ст. 72 КК ( 2341-14 ) (2341-14)
основне
покарання у виді штрафу при призначенні його за сукупністю вироків
складанню з іншими видами покарань не підлягає і виконується
самостійно.
З огляду на зазначене судді Верховного Суду України на
спільному засіданні дійшли висновку про необхідність скасування
судових рішень у частині переведення покарання у виді штрафу на
покарання у виді позбавлення волі та зарахування останнього у
строк невідбутого Ш. покарання за попереднім вироком.
Обговоривши питання щодо покарання, яке повинен відбувати за
сукупністю вироків Ш., судді Верховного Суду України визнали, що
воно має бути меншим від того, яке призначив районний суд, з таких
підстав.
Призначаючи Ш. покарання за сукупністю вироків, районний суд
повинен був визначити вид і розмір покарання за вчинений ним новий
злочин, а потім на підставі ст. 71 КК ( 2341-14 ) (2341-14)
повністю або
частково приєднати невідбуту частину покарання за попереднім
вироком.
Суд при визначенні Ш. виду і розміру покарання за останнім
вироком дотримався вимог закону, але при визначенні розміру
невідбутого засудженим покарання за першим вироком припустився
помилки.
Із мотивувальної частини останнього вироку вбачається, що
встановлюючи розмір такого покарання, суд послався на те, що він
мав становити три роки дев'ять місяців і 18 днів позбавлення волі.
При цьому суд зарахував у строк відбування покарання, призначеного
Ш. за першим вироком, два місяці 12 днів позбавлення волі,
відбутих ним (за висновком суду) у випробувальний період із
29 серпня по 11 листопада 2002 р., тобто з дня проголошення
першого вироку і до дня вчинення нового злочину. Таке рішення суду
не ґрунтується на вимогах закону і суперечить роз'ясненню, що
міститься в п. 26 постанови Пленуму Верховного Суду України від
24 жовтня 2003 р. N 7 ( v0007700-03 ) (v0007700-03)
"Про практику призначення
судами кримінального покарання", відповідно до якого невідбутою
частиною покарання за попереднім вироком у цьому випадку треба
було вважати покарання, від відбування якого Ш. було звільнено з
випробуванням, за винятком часу перебування його під вартою в
порядку запобіжного заходу.
Згідно з вироком Іванівського районного суду від 29 серпня
2002 р. Ш. перебував під вартою шість місяців 13 днів.
Отже, цей час підлягав зарахуванню у строк невідбутого
засудженим покарання за першим вироком і, таким чином, невідбуте
ним покарання мало становити три роки п'ять місяців 17 днів, а не
три роки дев'ять місяців і 18 днів позбавлення волі, як про це
помилково зазначено в останньому вироку.
З урахуванням наведеного, Ш. слід визнати засудженим за
сукупністю вироків до трьох років 11 місяців 17 днів позбавлення
волі.
За таких обставин на спільному засіданні Судова палата у
кримінальних справах та Військова судова колегія Верховного Суду
України вирок Іванівського районного суду Одеської області від
19 листопада 2003 р. щодо Ш. змінили: виключили з вироку рішення
суду про переведення призначеного Ш. за вироком цього ж суду від
29 серпня 2002 р. покарання у виді штрафу на позбавлення волі на
чотири місяці 16 днів та зарахування їх у строк невідбутого
засудженим покарання за попереднім вироком. На підставі ст. 71 КК
( 2341-14 ) (2341-14)
за сукупністю вироків постановлено вважати Ш.
остаточно засудженим до покарання у виді трьох років 11 місяців
17 днів позбавлення волі та рахувати йому строк покарання з
1 липня 2003 р. Постанову від 27 листопада 2003 р. в частині
внесення у зазначений вирок від 19 листопада 2003 р. змін, що
стосуються призначеного Ш. покарання, скасовано.