КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВАХ
ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
У Х В А Л А
07.07.2005
(Витяг)
Апеляційний суд Полтавської області вироком від 22 березня
2005 р. засудив П. за ч. 1 ст. 122 КК ( 2341-14 ) (2341-14)
на два роки
позбавлення волі, Г. за ч. 3 ст. 27, ч. 1 ст. 122 КК - на два роки
позбавлення волі, обох - за ч. 1 ст. 263 КК на три роки
позбавлення волі і на підставі ч. 1 ст. 70 КК за сукупністю
злочинів шляхом часткового складання покарань остаточно визначив
кожному покарання у виді чотирьох років позбавлення волі.
Відповідно до п. "б" ст. 1 Закону від 11 липня 2003 р. N 1131
( 1131-15 ) (1131-15)
"Про амністію" суд звільнив Г. від покарання.
Постановлено стягнути солідарно з Г. і П. на користь потерпілого
К. 179 грн. на відшкодування матеріальної шкоди та 15 тис. грн. -
моральної.
Г. і П. засуджено за те, що перший організував учинення
злочину, а другий 15 вересня 2000 р. заподіяв К. середньої
тяжкості тілесні ушкодження, застосувавши вогнепальну зброю та
бойові припаси до неї, які Г. придбав, зберігав і передав П., а
останній зберігав і носив без передбаченого законом дозволу.
У касаційній скарзі Г. зазначив, що суд допустив істотне
порушення процесуального закону, неправильно застосував норми
матеріального права і поклав в основу вироку докази, отримані
органами досудового слідства з порушенням норм закону. Зокрема,
суд послався у вироку на явку Г. з повинною 5 лютого 2003 р. під
час відбування ним адміністративного арешту, постанову про
застосування якого було скасовано. Г. послався також на порушення
його права на захист, оскільки відтворення обстановки й обставин
події злочину було проведено за відсутності його захисника, від
якого він не відмовлявся й участь якого була обов'язковою з
урахуванням кваліфікації діяння на той час і на порушення його
прав при призначенні експертиз, зокрема на те, що з відповідними
постановами його ознайомили після того, як їх було передано
експертам. Скаржився він і на недотримання судом інших вимог
кримінально-процесуального закону, а саме на те, що явка П. з
повинною не була зареєстрована в установленому порядку, порядок
фіксації відтворення обстановки й обставин події злочину був
порушений, а визначених процесуальним законом документів щодо
огляду та впізнання виявленого магазину з патронами у матеріалах
справи немає, слідчий проводив слідчі дії після оголошення про
закінчення досудового слідства. У зв'язку з наведеним Г. просив
вирок скасувати і кримінальну справу закрити на підставі п. 2 ч. 1
ст. 6 КПК ( 1001-05 ) (1001-05)
.
У касаційній скарзі потерпілий К., пославшись на неправильне
застосування судом закону (оскільки дії засуджених кваліфіковано
неправильно, висновки суду не відповідають фактичним обставинам
справи, тому що насправді Г. на ґрунті конкуренції і неприязних
стосунків замовив його вбивство, а П. намагався виконати це
замовлення), просив скасувати вирок і направити справу на новий
судовий розгляд.
У запереченні на касаційну скаргу К. засуджений Г. та його
захисник просили залишити її без задоволення, наводячи ті ж
аргументи, що й у касаційній скарзі Г.
Заслухавши доповідь судді, пояснення Г., а також прокурора
(який, вважаючи, що органи досудового слідства правильно
кваліфікували дії обвинувачених, порушив питання про скасування
вироку і направлення справи на новий судовий розгляд через
невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи та
неправильну у зв'язку з цим кваліфікацію дій засуджених), колегія
суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду
України дійшла висновку, що скарга потерпілого має бути задоволена
повністю, а касаційна скарга Г. - частково з таких підстав.
Відповідно до вимог ст. 22 КПК ( 1001-05 ) (1001-05)
прокурор, слідчий,
особа, яка провадить дізнання, зобов'язані вжити всіх передбачених
законом заходів для всебічного, повного й об'єктивного дослідження
обставин справи, виявити як ті обставини, що викривають
обвинуваченого, так і ті, що його виправдовують. У ч. 3 ст. 62
Конституції ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
зазначено, що обвинувачення не може
ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на
припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться
на її користь.
За змістом ст. 323 КПК ( 1003-05 ) (1003-05)
вирок суду повинен бути
законним і обґрунтованим, а оцінка доказів має ґрунтуватися на
всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи в
їх сукупності.
Згідно зі ст. 64 КПК ( 1001-05 ) (1001-05)
при провадженні дізнання,
досудового слідства і розгляді кримінальної справи в суді
підлягають доказуванню подія злочину (час, місце, спосіб та інші
обставини його вчинення), а також винність обвинуваченого у
вчиненні злочину і мотив останнього.
Ці вимоги закону суд належним чином не виконав.
Суд дійшов висновку про винність П. і Г. у вчиненні вказаних
злочинів на підставі доказів, якими підтверджено факт заподіяння
потерпілому середньої тяжкості тілесних ушкоджень, та окремих
показань засуджених, які вони дали на початку досудового слідства.
Зокрема, на підтвердження факту заподіяння потерпілому К.
середньої тяжкості тілесних ушкоджень - вогнепальних кульових
поранень - суд послався на показання потерпілого, свідків П.В. і
К.С., висновки судово-балістичної та судово-медичної експертиз,
протокол огляду місця події від 16 вересня 2000 р.
Висновок про те, що цей злочин вчинив саме П. й організував
його вчинення Г. суд зробив на підставі показань підсудних, які
вони дали під час допитів як підозрювані 5 лютого 2003 р. (а П. -
і 13 лютого цього року), відтворення обстановки й обставин події
злочину 6 лютого 2003 р., їх явки з повинною 5 лютого того ж року.
Зокрема, винність П. підтверджується показаннями Г. про те, що він
запропонував П. налякати потерпілого, стріляючи в його напрямку з
пістолета, якого він йому для цього дав і через декілька днів
забрав, а Г. - фактом виявлення 11 лютого 2003 р. під час огляду у
місці, на яке вказав Г., магазину з двома патронами та частини
пружини від пістолета і показаннями П., які він давав з 5 по
13 лютого 2003 р.
Надаючи таке доказове значення показанням Г. і П., які вони
дали на початку досудового слідства, суд повинен був ретельно
з'ясувати, чи є достовірними і допустимими зібрані у справі
докази, які викривають підсудних у вчиненні злочинів, зважаючи на
те, що надалі Г. і П. від цих показань відмовилися, посилаючись на
незаконність їх затримання працівниками Кременчуцького відділу
управління по боротьбі з організованою злочинністю УМВС України в
Полтавській області (далі - працівники відділу УБОЗ),
фальсифікацію матеріалів про вчинення ними адміністративного
правопорушення, а також на застосування щодо них незаконних
методів слідства під час відбування ними арешту. Однак суд
належним чином докази не перевірив та не оцінив.
Суд дійшов висновку, що доводи підсудних про застосування
щодо них незаконних методів дізнання та слідства працівниками
відділу УБОЗ безпідставні. Він мотивував це тим, що за
результатами перевірки скарг Г. і П. на дії зазначених працівників
посадові особи прокуратури м. Комсомольська і прокуратури
Полтавської області ухвалили постанови про відмову в порушенні
кримінальної справи щодо працівників відділу УБОЗ за відсутністю в
діях останніх складу злочину.
При цьому суд не дав оцінки тому, що постанова про відмову в
порушенні кримінальної справи за заявами Г. та його захисника від
5 березня 2003 р. ухвалена старшим прокурором прокуратури
Полтавської області виключно за матеріалами справи та результатами
опитування працівників відділу УБОЗ. У постанові, зокрема,
зазначено, що згідно з актом судово-медичного обстеження від 6
лютого 2003 р. на тілі Г. не виявлено ознак тілесних ушкоджень, а
також що опитані в ході перевірки працівники відділу УБОЗ
категорично заперечують звинувачення Г., його дружини й адвоката у
застосуванні недозволених методів слідства та дізнання, і це
об'єктивно підтверджено матеріалами справи.
У ході перевірки працівники прокуратури Г. не допитували,
його твердження про те, що він був затриманий працівниками відділу
УБОЗ у м. Комсомольську, а не в м. Кременчуці, не перевірялися. Не
було з'ясовано й законність перебування П. і Г. у відділі УБОЗ у
ніч з 4 на 5 лютого 2003 р. без рішення суду чи належним чином
оформленого протоколу затримання в порядку, передбаченому ст. 106
КПК ( 1002-05 ) (1002-05)
. Не опитано судово-медичного експерта, який
проводив обстеження 6 лютого 2003 р., хоча під час допиту в
судовому засіданні він підтвердив, що обстежував Г. у присутності
оперуповноважених відділу УБОЗ.
Суд також не дав ніякої оцінки тій обставині, що постанова
слідчого прокуратури м. Комсомольська Х. від 8 червня 2003 р. про
відмову в порушенні кримінальної справи за ознаками злочинів, за
які передбачено відповідальність статтями 365, 371, 372, 373 КК
( 2341-14 ) (2341-14)
, щодо працівників відділу УБОЗ за відсутністю в їхніх
діях складу злочину ухвалена виключно на підставі висновків
службового розслідування і заперечення зазначеними особами факту
застосування щодо Г. незаконних методів слідства.
При цьому не враховано, що слідчий Х. провадив слідство у
кримінальній справі щодо Г. і П. Висновок службового розслідування
за скаргою Г. на дії працівників відділу УБОЗ про те, що
застосування щодо нього заходів фізичного впливу з використанням
електричного струму, психотропних засобів не підтвердилося, дав
начальник відділу УБОЗ, на ім'я якого Г. і П. писали явки з
повинною і який є безпосереднім керівником осіб, чиї незаконні дії
оскаржувалися, а під час допиту в судовому засіданні Л.
підтвердив, що був присутнім при "первинних розмовах" з Г. і П.
Висновок службового розслідування за скаргою П. підписаний старшим
оперуповноваженим з особливо важливих справ відділу УБОЗ і
затверджений виконуючим обов'язків начальника цього відділу, тобто
відповідно співробітником і керівником осіб, законність дій яких
перевірялася.
Ніяких додаткових заходів для перевірки скарг на незаконні
методи слідства не вжили органи прокуратури і під час виконання
окремого доручення суду в порядку, передбаченому ст. 315-1 КПК
( 1003-05 ) (1003-05)
. Постанови прокуратури Полтавської області від
24 жовтня 2004 р., на яку суд послався у вироку, обґрунтовуючи
ретельність і неодноразовість перевірок скарг засуджених, у
матеріалах справи немає.
Хоча Г. і П. давали досить детальні пояснення щодо місця, де
щодо них застосовували незаконні методи слідства, та подій ночі з
4 на 5 лютого 2003 р., органи слідства і суд жодним чином не
намагалися перевірити, поставити під сумнів чи спростувати ці
пояснення.
Суд зазначив у вироку, що працівники відділу УБОЗ у судовому
засіданні заперечували застосування фізичного та психічного
насильства щодо Г. і П., і при цьому критично не оцінив ці
твердження з огляду на обставини перебування Г. і П. під вартою.
Як убачається з матеріалів справи, протоколи про вчинення Г. і П.
адміністративного правопорушення були складені Крюківським
районним відділом внутрішніх справ м. Кременчука. Проте суд не дав
ніякої оцінки показанням оперуповноважених відділу УБОЗ про те, що
Г. і П. були доставлені 4 лютого 2003 р. саме у відділ УБОЗ у
зв'язку з наявністю оперативної інформації про причетність їх до
вчинення замаху на вбивство К., і не вжив заходів для перевірки
обставин їх затримання 4 лютого 2003 р.
Суд установив, що Г. і П. під час досудового слідства при
допиті їх, у тому числі за участю адвокатів, а також при
відтворенні обстановки й обставин події за участю адвокатів,
понятих та інших осіб слідчої дії не скаржилися на застосування
щодо них незаконних методів слідства. Однак суд не дав оцінки
твердженням П. про те, що він робив такі заяви під час проведення
цієї слідчої дії, але у відповідних місцях на відеокасеті пропадає
звук, а також тій обставині, що підсудні висловили недовіру
захисникам Л. і Д., оскільки їх "нав'язали" їм слідчі. Як
убачається з матеріалів справи, прокурор м. Комсомольська Т. при
допиті в суді як свідок підтвердив показання Г. про те, що
останній у ході відтворення обстановки й обставин події 6 лютого
2003 р. скаржився на застосування до нього електричного струму.
При цьому він, Т., бачив на пальці Г. слід, як від персня і у
зв'язку з цим дав вказівку слідчому направити П. і Г. на
судово-медичне обстеження.
Суд також установив, що згідно з актами медичного обстеження
від 6 лютого 2003 р. і висновками судово-медичних експертиз від
15 квітня 2003 р. будь-яких ознак тілесних ушкоджень у Г. і П. не
виявлено. При цьому суд не дав оцінку тому, що обвинувачених
обстежували в присутності працівників відділу УБОЗ, на незаконні
дії яких вони скаржилися, а слідчий поставив запитання, чи є у Г.
і П. будь-які тілесні ушкодження і якщо так, то які їх характер,
локалізація, механізм утворення і ступінь тяжкості, в той час як
обвинувачені стверджували про застосування до них електричного
струму, зовнішньою ознакою чого було лише почервоніння на пальцях.
Із постановами про призначення судово-медичної експертизи, на
розгляд якої також було винесено запитання про наявність якихось
об'єктивних ознак застосування до Г. і П. електричного струму,
останніх ознайомили лише через 13 днів після одержання висновку
експерта, тому заявлене Г. клопотання про її проведення в іншому
бюро судово-медичної експертизи залишилося без розгляду. Висновки
експертизи щодо відсутності ознак застосування щодо П. і Г.
електричного струму були складені виключно на основі актів
судово-медичного обстеження від 6 лютого 2003 р., під час якого
таке запитання експерту не ставилося. При проведенні експертизи
15 квітня 2003 р. П. і Г. особисто не обстежували.
Суд також зазначив у вироку, що ознак застосування до
підсудного Г. електричного струму не виявлено і комісійною
судово-медичною експертизою. Проте таке твердження не відповідає
дійсності, оскільки у висновку комісійної судово-медичної
експертизи, що проводилася на підставі постанови судді від
3 листопада 2004 р., взагалі немає конкретної відповіді на це
запитання й експерти з приводу зазначеного висновку в судовому
засіданні не допитувались.
З огляду на скарги П. і Г. про незаконність їх затримання
4 лютого 2003 р. розбіжності між показаннями засуджених і
працівників відділу УБОЗ щодо місця останнього, тримання протягом
більше, ніж добу в цьому відділі без законних на це підстав, а П.
- без повідомлення родичів про його затримання, а також скарг
засудженого Г. на фальсифікацію матеріалів про вчинення ним
адміністративного правопорушення з метою застосування незаконних
методів слідства суду слід було ретельніше перевірити, чи законним
шляхом були здобуті докази у справі з 4 по 13 лютого 2003 р.
Посилаючись у вироку на показання Г. і П., які вони дали як
підозрювані на початку досудового слідства, суд належним чином не
перевірив і не дав оцінки їхнім скаргам про порушення права на
захист - призначення їм захисників, яким вони не довіряли. З
урахуванням гарантій права на захист, передбачених підпунктом "с"
п. 3 ст. 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини
( 995_004 ) (995_004)
та процесуального порядку запрошення і призначення
захисника, встановленого ст. 47 КПК ( 1001-05 ) (1001-05)
, суд повинен був
ретельно перевірити ці скарги, а також скарги Г. на те, що з 6 по
12 лютого 2003 р. до нього не допускали адвоката, запрошеного його
дружиною, та оцінити їх у сукупності з матеріалами справи і
показаннями прокурора м. Комсомольська, даними в судовому
засіданні.
Визнаючи доказами винності Г. і П. їх явки з повинною, суд не
перевірив, чи роз'яснювався їм перед написанням цих явок зміст ч.
1 ст. 63 Конституції ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
.
Не дав суд оцінки й тому факту, що магазин з патронами і
пружина від пістолета, які є речовими доказами у справі, були
виявлені 11 лютого 2003 р., а огляд їх проведений та зафіксований
у відповідному протоколі 23 квітня того ж року.
Суд також неповно дослідив докази щодо мотиву вчинення
злочину Г., зокрема, зазначив у вироку, що підсудний, передбачаючи
настання суспільно небезпечних наслідків, організував залякування
К., щоб помститися за відмову надати йому можливість оглянути
склад металобрухту з метою виявлення належних йому предметів. При
цьому суд не дав оцінку показанням Г. про те, що в нього не могло
виникнути озлоблення щодо К., оскільки він того ж дня знайшов ці
предмети у Ж.
Як убачається з матеріалів справи, Апеляційний суд
Полтавської області ухвалою від 10 лютого 2004 р. направив її на
додаткове розслідування з метою перевірки версії Г. про те, що
відсутність причини для неприязних стосунків із потерпілим,
пославшись на те, що не міг допитати Ж. у судовому засіданні,
оскільки він виїхав у Португалію. У касаційному поданні на ухвалу
від 10 лютого 2004 р. прокурор зазначив, що цю вказівку суду
виконати неможливо, тому що між Україною і Португалією не
підписано договір про правову допомогу. Проте Україна з 9 червня
1998 р., а Португалія з 26 грудня 1994 р. є сторонами Європейської
конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах ( 995_036 ) (995_036)
від 20 квітня 1959 р., якою передбачено можливість виконання
запитуваною стороною у передбачений її законодавством спосіб
доручення запитуючої сторони щодо допиту свідків. Однак суд не
вжив заходів для отримання показань Ж. через механізм правової
допомоги у кримінальних справах, а також не дав оцінки завіреній
нотаріусом заяві Ж. про те, що Г. справді знайшов у нього свої
предмети.
Крім того, у справі встановлено, що злочини вчинено на час
дії КК 1960 р. ( 2001-05, 2002-05 ) (2001-05, 2002-05)
, а тому суд при призначенні Г.
і П. покарання за сукупністю злочинів мав керуватися положеннями
ст. 42 цього Кодексу, а не ст. 70 КК 2001 р. ( 2341-14 ) (2341-14)
На підставі наведеного колегія суддів Судової палати у
кримінальних справах Верховного Суду України касаційну скаргу
потерпілого К. задовольнила повністю, а засудженого Г. - частково:
вирок Апеляційного суду Полтавської області від 22 березня 2005 р.
щодо Г. і П. скасувала і направила справу в той самий суд на новий
судовий розгляд в іншому складі суддів.
Під час цього розгляду суд має усунути зазначені вище
недоліки з урахуванням наведених у касаційних скаргах К. і Г.
доводів, повно і всебічно дослідити всі обставини, які можуть мати
значення для правильного вирішення справи, вжити заходів для
перевірки скарг засуджених про застосування до них незаконних
методів слідства, дотримуючи при цьому вимог закону, статей 3 і 13
Конвенції про захист прав і основних свобод людини ( 995_004 ) (995_004)
та
п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 11 лютого
2005 р. N 2 ( va002700-05 ) (va002700-05)
"Про практику застосування судами
України законодавства, що регулює повернення кримінальних справ на
додаткове розслідування".
Якщо в результаті нового судового розгляду суд дійде висновку
про винність П. і Г. у вчиненні інкримінованих їм злочинів, він
має при кваліфікації відповідних діянь ретельно з'ясувати зміст і
спрямованість умислу винних, зокрема, врахувати факт здійснення
пострілів з бойового пістолета у темну пору доби, їх чисельність і
спрямованість у бік потерпілого, перевірити інші докази щодо
змісту умислу обвинувачених та доводи потерпілого про те, що мав
місце замах на його вбивство.