Вироком Личаківського районного суду м. Львова від 6 квітня 2004 р. П. засуджено за ч. 1 ст. 153 КК (2341-14) на чотири роки позбавлення волі, за ст. 15, ч. 2 ст. 152 цього Кодексу - на п'ять років позбавлення волі. На підставі ст. 70 КК йому остаточно визначено покарання за сукупністю злочинів у виді п'яти років і шести місяців позбавлення волі.

Ухвалою апеляційного суду Львівської області від 20 липня 2004 р. вирок залишено без зміни.

П. визнано винним у тому, що він 10 листопада 2003 р. приблизно о 23-й годині, перебуваючи у стані алкогольного сп'яніння, застосував насильство щодо Ю., затягнув її в під'їзд будинку й задовольнив статеву пристрасть неприродним способом, а також намагався її зґвалтувати, проте свій намір до кінця не довів, оскільки був затриманий на місці злочину.

У касаційних скаргах засуджений та його захисник порушили питання про скасування постановлених у справі судових рішень з направленням її на новий судовий розгляд у зв'язку з тим, що П., на їх думку, засуджено незаконно, тому що його винність у вчиненні злочинів не підтверджена жодним із доказів, за винятком показань потерпілої, які є неправдивими. Засуджений і захисник зазначили, що судово-цитологічну експертизу у справі проведено з порушенням кримінально-процесуального закону, а також усупереч його вимогам не задоволено клопотання П. про фіксування апеляційного розгляду справи за допомогою технічних засобів. Крім того, захисник вважав, що апеляційний суд розглянув справу у відкритому судовому засіданні на порушення вимог закону.

Заслухавши доповідача, думку прокурора, який заперечував проти задоволення скарг, перевіривши матеріали кримінальної справи та обговоривши наведені у скаргах доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України у задоволенні касаційних скарг відмовила.

Винність П. підтверджена зібраними у справі доказами в їх сукупності, що ретельно проаналізовані, правильно оцінені й обґрунтовано покладені судом в основу вироку, - показаннями потерпілої Ю. (про обставини вчинення щодо неї злочинів саме П.), свідків Ш.О., Т., Ш.А., даними протоколу огляду місця події, висновками судово-медичної та судово-цитологічної експертиз.

Посилання у скаргах на неправдивість показань потерпілої колегія суддів визнала такими, що не заслуговують на увагу, оскільки ці показання були ретельно перевірені судом і проаналізовані в сукупності з іншими доказами, підстав сумніватися в їх достовірності у суду не було і він обґрунтовано визнав їх належним та допустимим джерелом доказів. У справі встановлено, що потерпіла під час вчинення щодо неї злочинів кричала, у зв'язку з чим мешканці будинку викликали працівників міліції, при появі яких засуджений намагався втекти, але був затриманий. На обличчі Ю. були сліди побоїв, що свідчить про застосування щодо неї насильства з боку П.

Необґрунтованими визнано і посилання у скаргах на порушення норм кримінально-процесуального закону при проведенні експертизи, тому що наявні у справі висновки експертизи досліджувались у судовому засіданні й оцінювалися судом.

Що ж до посилань засудженого на незаконність відхилення клопотання про фіксування судового процесу за допомогою технічних засобів при розгляді справи в суді апеляційної інстанції, то вони також не заслуговують на увагу. Відповідно до ст. 87-1 і ч. 9 ст. 362 КПК (1001-05, 1003-05) в апеляційному суді судовий процес фіксується за допомогою зазначених засобів (одночасно зі складанням протоколу судового засідання) лише в разі проведення судового слідства, а у справі щодо П. цей суд таке слідство не проводив.

Суд кваліфікував дії П. за ч. 1 ст. 153 та ст. 15, ч. 2 ст. 152 КК (2341-14) правильно, міру покарання визначив йому відповідно до вимог закону.

Порушень кримінально-процесуального закону (у тому числі й тих, на які є посилання у скаргах) у справі не виявлено.

Не встановивши передбачених ч. 1 ст. 398 КПК (1003-05) підстав для скасування або зміни судових рішень, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України у задоволенні касаційних скарг засудженого П. та його захисника відмовила.