СУДОВА ПАЛАТА У КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВАХ

                     ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ

                           У Х В А Л А

                            23.09.2004

                             (Витяг)

     Іршавський районний  суд  Закарпатської  області  вироком від
7 листопада 2003 р.  засудив С.,  Д.  і М.  за ч.  2  ст.  332  КК
( 2341-14 ) (2341-14)
         на п'ять років позбавлення волі та на підставі ст.  75
цього Кодексу звільнив їх від відбування призначеного покарання  з
випробуванням з іспитовим строком три роки кожному.

     В апеляційному порядку справа не розглядалася.

     С., Д.  і  М.  визнано винними у тому,  що С.  за попередньою
змовою з Д.,  М.  та не встановленою слідством особою  1-2  лютого
2002  р.  організували  незаконне  переправлення групи нелегальних
мігрантів у кількості 41  особи  через  державний  кордон  України
шляхом  їх  доставлення з м.  Києва в Закарпатську область.  Однак
2 лютого 2002 р.  приблизно о 19-й годині під  час  слідування  по
автодорозі їх затримали працівники відділу ДАІ.

     У касаційному поданні прокурор порушив питання про скасування
вироку і направлення справи на новий судовий розгляд у  зв'язку  з
м'якістю призначеного покарання.

     Перевіривши матеріали   справи   та  обговоривши  наведені  у
поданні доводи,  колегія  суддів  Судової  палати  у  кримінальних
справах  Верховного  Суду України дійшла висновку про необхідність
задоволення касаційного подання з таких підстав.

     Відповідно до п.  3 ч.  1 ст.  65 КК  ( 2341-14  ) (2341-14)
          суд  при
призначенні   покарання   повинен   враховувати  ступінь  тяжкості
вчиненого злочину,  особу винного й обставини,  що пом'якшують  та
обтяжують покарання.

     Із матеріалів справи вбачається, що, призначаючи С., Д. та М.
покарання і застосовуючи до них ст. 75 КК ( 2341-14 ) (2341-14)
        , суд виходив
із того,  що вони засуджуються вперше,  позитивно характеризуються
за місцем проживання та за місцем  роботи  і  мають  на  утриманні
неповнолітніх дітей.

     Проте рішення   суду  про  застосування  до  них  ст.  75  КК
( 2341-14 ) (2341-14)
         не можна визнати  обґрунтованим,  оскільки,  приймаючи
його,  суд  не навів у вироку переконливих доводів про доцільність
звільнення засуджених від відбування покарання з випробуванням,  а
лише послався на обставини, що пом'якшують їх покарання. При цьому
не було враховано,  що вони вчинили злочин,  який згідно зі ст. 12
КК  належить  до  категорії  тяжких,  а  також те,  що свою вину в
інкримінованому їм злочині вони частково визнали.

     Скасовуючи вирок  та  направляючи  справу  на  новий  судовий
розгляд,  колегія  суддів  Судової  палати  у кримінальних справах
Верховного Суду України зазначила,  що у  разі,  коли  при  новому
судовому  розгляді підтвердиться винність С.,  Д.  та М.  в тому ж
обсязі, то покарання  має  бути  призначене  відповідно  до  вимог
ст. 65  КК  ( 2341-14  ) (2341-14)
        ,  оскільки  застосування щодо засуджених
ст. 75 цього Кодексу  не  відповідає  тяжкості  злочину  внаслідок

м'якості покарання.