СУДОВА ПАЛАТА У КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВАХ
ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
У Х В А Л А
29.06.2004
(Витяг)
Мелітопольський міський суд Запорізької області постановою
від 1 липня 2003 р. на підставі п. 6 ч. 1 ст. 6 КПК ( 1001-05 ) (1001-05)
закрив кримінальну справу щодо М., обвинувачуваного за ч. 2
ст. 286 КК ( 2341-14 ) (2341-14)
. Суд також постановив стягнути з М. на
користь виконавчого комітету міської ради 565 грн. на
відшкодування витрат на лікування потерпілого С.
Органи досудового слідства обвинувачували М. у вчиненні
злочину, відповідальність за який передбачено ч. 2 ст. 286 КК
( 2341-14 ) (2341-14)
, за таких обставин. 12 серпня, приблизно о 12-й годині
15 хвилин М., керуючи автомобілем, на порушення вимог п. 16.11
Правил дорожнього руху (затверджені постановою Кабінету Міністрів
України від 10 жовтня 2001 р. N 1306 ( 1306-2001-п ) (1306-2001-п)
при виїзді з
перехрестя не поступився дорогою автомобілю під керуванням С., що
призвело до зіткнення зазначених автомобілів.
Унаслідок цієї дорожньо-транспортної події водій автомобіля
С. одержав тілесні ушкодження середньої тяжкості у виді струсу
головного мозку, рани голови та крововиливу на ній, перелому
восьмого ребра справа та забою грудного й поперечного відділів
хребта, а пасажирці цього автомобіля М.А. було заподіяно рану
брови, яка загоїлася з утворенням рубця. Такі тілесні ушкодження
відповідно до висновку судово-медичної експертизи належать до
категорії легких, але оскільки рубець брови є непоправним
знівеченням обличчя, то заподіяні потерпілій тілесні ушкодження
визнано тяжкими.
Мелітопольський міський суд Запорізької області постановою
від 1 липня 2003 р. перекваліфікував дії М. з ч. 2 ст. 286 КК
( 2341-14 ) (2341-14)
на ч. 1 цієї статті і закрив кримінальну справу на
підставі п. 6 ч. 1 ст. 6 КПК ( 1001-05 ) (1001-05)
- за примиренням
потерпілих із підсудним.
У касаційній скарзі потерпілий С. та законний представник
потерпілої М.А. просили постанову суду щодо М. скасувати і
направити справу на новий судовий розгляд, посилаючись на
неправильне застосування кримінального та істотні порушення
кримінально-процесуального закону. Зокрема, у скарзі зазначено, що
суд необґрунтовано перекваліфікував дії М. з ч. 2 ст. 286 КК
( 2341-14 ) (2341-14)
на ч. 1 тієї ж статті, а тому не мав підстав для
застосування щодо М. ст. 46 КК, оскільки той обвинувачувався у
вчиненні тяжкого злочину, шкоду їм не відшкодував, порушив умови
досягнутого примирення. Крім того, на їхню думку, суд неправильно
застосував кримінально-процесуальний закон і закрив кримінальну
справу щодо М. на підставі п. 6 ч. 1 ст. 6 КПК ( 1001-05 ) (1001-05)
(за
примиренням сторін) необгрунтовано, оскільки цю справу було
порушено не за заявою потерпілих, а з інших підстав, тому вона не
є справою приватного обвинувачення.
Перевіривши матеріали справи та наведені у касаційній скарзі
доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах
Верховного Суду України визнала її обґрунтованою і задовольнила з
таких підстав.
Як убачається з матеріалів справи, органи досудового слідства
пред'явили М. обвинувачення за ч. 2 ст. 286 КК, тобто у вчиненні
злочину, який відповідно до ст. 12 КК ( 2341-14 ) (2341-14)
є тяжким. З
таким обвинуваченням прокурор направив справу до суду. При
попередньому розгляді справи суддею та при призначенні її до
судового розгляду обвинувачення М. не змінювалося. У судовому
засіданні прокурор теж цього не зробив.
Суд на порушення положень гл. 26 КПК ( 1003-05 ) (1003-05)
без належної
перевірки й оцінки зібраних у справі доказів у своїй постанові
вирішив питання про перекваліфікацію дій М. на ч. 1 ст. 286 КК
( 2341-14 ) (2341-14)
, хоча це можливо тільки при постановленні вироку
(ст. 324 КПК), та закрив справу за примиренням потерпілого з
підсудним. При цьому суд допустив помилку в застосуванні
кримінально-процесуального закону, оскільки керувався п. 6 ч. 1
ст. 6 КПК, в якому передбачено підставу для закриття справ лише
приватного обвинувачення.
Крім того, у ст. 46 КК ( 2341-14 ) (2341-14)
є пряма вказівка на те, що
звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з
примиренням винного з потерпілим можливе тільки в разі
відшкодування завданих злочином збитків або усунення заподіяної
шкоди. З огляду на це зазначена стаття не може бути застосована у
випадках, коли винна особа (обвинувачений, підсудний) лише
зобов'язується (обіцяє) відшкодувати завдані збитки або усунути
шкоду в майбутньому.
Як свідчать матеріали справи, підсудний М. відшкодував
потерпілим лише частину заподіяної шкоди, а решту згідно з
укладеною з ними угодою зобов'язався відшкодувати в майбутньому.
Закриваючи справу, суд зазначив у постанові, що винна особа
повністю відшкодувала заподіяну потерпілим шкоду, що не
ґрунтується на матеріалах справи і не відповідає дійсності.
Таким чином, висновок суду першої інстанції про наявність у
матеріалах справи передбаченої ст. 46 КК ( 2341-14 ) (2341-14)
підстави для
звільнення М. від кримінальної відповідальності - примирення з
потерпілим та усунення заподіяної шкоди - є необґрунтованим. Крім
того, при постановленні рішення суд не додержав положень
кримінально-процесуального закону, а також неправильно застосував
цей та кримінальний закони.
За таких обставин колегія суддів Судової палати у
кримінальних справах Верховного Суду України постанову
Мелітопольського міського суду Запорізької області від 1 липня
2003 р. щодо М. скасувала і направила справу на новий судовий
розгляд.